Рано-вранці зателефонувала мама і повідомила, що Тетяни більше немає.
Наталя почувши це застигла і гірко заплакала. Вона сіла на край стільця, телефон поклала на стіл. У телефоні гукала мама: «Наталю! Наталю! Що з тобою?”
Чоловік Наталі зайшов у кімнату і побачив заплакане обличчя дружини.
– Господи, що сталос? – вигукнув Микола.
Наталя шумно зітхнула і знову заплакала, показуючи на телефон. Чоловік підніс телефон до вуха:
– Алло? – сказав чоловік.
– Микола, це ти? Що з Наталкою? – запитала теща.
– Сидить, плаче. Що сталося?
– Нашої Тані не стало. В пологовому. На прощання приїдете?
– Ну, звичайно, приїдемо, – нарешті Микола зрозумів про що мова.
Наталя плакала, в голову лізли дитячі спогади і від цього ще більше текли сльози.
Їх у мами було три дочки – Надія, Тетяна та молодша Наталя. Першою заміж вискочила Наталя. Микола – працював в Києві, тому вони поїхали далеко від рідного міста. У них народилося троє дітей. Старший вже школяр, молодші ходять до дитячого садка.
Слідом за Наталею вийшла заміж Надія, але дітей у них нема, як не намагалися. Упокорилися з тим, що дітей не буде.
Тетяна так і не вийшла заміж. Ось і вирішила, хоч дитину народити, все не одна. Але під час пологів щось пішло не так, з дитиною все добре, а Тетяні допомогти не змогли.
Збори були недовги – взяли відпустки, зібрали дітей та поїхали до рідного міста.
Приїхали якраз на прощання. Після прощання сиділи за столом, згадували дитинство, згадували Тетяну. І ось тут мама задала питання, яке хвилювало всіх:
– Хто забере собі дитину? Нам навряд чи дозволять його всиновити, ми вже не молоді. Адже його ще й виростити треба, виховати, навчити, вивести в люди. А як нас не стане, знову дитину саму залишимо. Надя, може, ви всиновите? Ось вам і дитина, а то живете одні. А тут непостороння дитина, рідна, своя.
– Ні, – в голос відповіли Надія з чоловіком.
У кімнаті настала тиша. Помовчавши, Надія продовжила:
– Ми вже обговорювали цю тему. Розумієте, дитина – це відповідальність, це турбота, це означає, що мені треба кидати роботу. Відмовитися від життя, до якого ми звикли. Зрозумійте мене правильно, Тетяна також хороша, вирішила вона народити дитину. Чим вона думала? На що сподівалася? Може, його в дитбудинок віддати? Там виховають, вивчать, потім ще дадуть квартиру.
Мама заплакала. Гості потихеньку почали розходитися. Наталя дала мамі пігулки, поклала в ліжко і сказала:
– Не переживай все буде добре.
Додому Наталя з чоловіком їхали вже з чотирма дітьми.