Аліна чекала на чоловіка Ігоря вдома. Він учора поїхав на вокзал зустрічати старшого брата Івана.
Той мав приїхати здалеку. Іван довгі роки жив в іншому місті.
Одружився ледь не після школи і поїхав із дружиною до її батьків. Батько дружини, був небідним, тож придбав для доньки квартиру.
Ось у ній і оселилися молодята. Івана тесть влаштував на грошовите місце. Жили вони з дружиною добре, батьки її молодим допомагали. Вони народили і виховували доньку.
Вже коли донька закінчувала школу, Іван зрозумів, що не все гаразд у його сім’ї.
Дружина часто виїжджала у відрядження, як потім з’ясувалося зі своїм шефом. Виявилося, що директор підприємства ніяк не міг у відрядженнях обійтися без бухгалтерки, тобто Іванової дружини…
Як завжди буває, чоловік дізнається про це останнім. Після вісімнадцяти років шлюбу розійшлися.
Добре хоч дочка вже доросла. Іван розлучився з дружиною і вирішив повернутися до рідного міста, поки що до матері.
Батька вже немає давно…
Зідзвонившись з молодшим братом Ігорем, Іван попросив його зустріти його на вокзалі і одразу відвезти до матері, бо він мав багато речей.
Хоча Ігор і запропонував спочатку до них заїхати.
– Іване, ми з тобою давно не бачилися, а моя Аліна тебе майже не пам’ятає! Багато років вона тебе не бачила.
– Ні брате, відвезеш мене до матері відразу, у мене речей багато. Навіщо тягатись із ними туди-сюди. Потім поїдемо до вас.
Ігор зустрів брата, вони завантажили речі в машину і поїхали до сусіднього районного міста, де вони обоє народилися.
Це зараз Ігор із дружиною живуть у великому місті, Аліна місцева. Тут же ж навчалися в інституті, потім одружилися, син Арсеній тут же народився.
Живуть майже чотирнадцять років. Дорогою до матері брати жваво спілкувалися.
– Як твоя дружина, як син? Сподіваюся у вас все гаразд, тихо, мирно? Не те, що в мене. Моя дружина ще три роки тому зрадила мені, а я й не знав. Ходив недолугий отак, добре люди очі відкрили. А вона й сама не відмазувалась, чесно зізналася, коли я її спитав. Мабуть, набридло приховувати від мене. А я вірив, наївний…
– У нас із Аліною все нормально. Віримо один одному, любимо, сина виховуємо. У Арсенія тепер перехідний вік, десь і наробить щось. Ось і доводиться пильно слідкувати, контролювати. Добре хоч займається спортом, майже немає в нього вільного часу, – говорив Ігор.
– Та-а-к, брате, життя така штука, непередбачувана… Не знаєш, що на тебе чекає, – журився Іван. – Як там наша мати, як здоров’я, звикла напевно вже без батька. Давненько немає його, обов’язково відвідаю його на цвинтарі.
Мати була невимовно рада, звичайно, вона давно не бачила синів ось так удвох.
– Іванку, як ти змінився, як давно я тебе не бачила. Після поминок батька ти більше і не бував. Далеко, звичайно, жив. Ну і слава Богу, тепер тут будеш. Ну що ж твоя доля така. Знайдеш ще своє щастя, може десь неподалік тебе, чекає.
Брати посиділи вечір за столом, хильнули, наринули спогади.
Згадали, як старший брат завжди за молодшого горою. Різниця у віці майже три роки Іван завжди був міцним, здоровим.
А Ігор у дитинстві часто слабий був, спорт не любив, дедалі більше читав, навчався добре у школі.
Відверто поговорили брати один з одним і пішли спати, домовившись, що завтра поїдуть до Ігоря з гості.
Аліна подзвонила чоловікові, вже чекала їх. З ранку мати нагодувала братів, а вони їй заготовили дров, і так дещо допомогли по господарству, сходили на річку.
Ближче надвечір поїхали до Ігоря. Трасою від району до обласного центру їхати машиною півтори години.
– Аліночко, ми виїхали, скоро будемо! – зателефонував дружині Ігор.
– Добре чекаю.
Минуло вже близько трьох годин, а чоловіка з Іваном все не було.
Аліна зателефонувала до чоловіка – абонент не доступний. Захвилювалась…
…На в’їзді в місто Ігор відволікся від керма буквально на кілька секунд і почув якийсь звук.
Припарковавшись на узбіччі, Іван з Ігорем вискочили з машини, і побачили якогось чоловіка.
Іван першим зрозумів, що сталося непоправне…
Водії, що зупинилися, вже викликали швидку. Ігор з Іваном оторопіли.
Першим схаменувся старший брат. Обійняв молодшого…
Ігор говорив крізь сльози:
– Це все… Кінець усьому… А як же Аліна без мене буде, Арсенію, як вона це переживе? Допоможи брате, я не зможу там, – він благаюче дивився на брата.
Іван подумав і сів на місце водія.
– Так заспокойся і йди на місце пасажира. Скажемо, що за кермом був я. Документи всі при мені, та не плач ти, заспокойся, теж мені мужик! Відповідатиму я, коли вже через мене ти поїхав до матері. Візьму все на себе. Ти мовчи, говоритиму я. А то наговориш собі… — строго й упевнено говорив Іван.
Він усе взяв на себе. Коли він дивився на молодшого брата, який мало не плакав, то раптом вирішив, що Ігор, як був таким слабким і залишився. Важко йому буде…
– Звичайно з дитинства був такми, хоч і вчив я його відповідати і постояти за себе, все марно, – промайнули думки в його голові.
Івана після всіх формальностей затримали, а Ігоря відпустили додому.
Аліна місця собі не знаходила, поки Ігор не повідомив про те, що сталося.
Нарешті, пізно вночі чоловік з’явився вдома. Він втомлено сів у крісло, скинувши відразу з себе шкіряну куртку на підлогу.
Аліна підняла її з підлоги і понесла в коридор. Повернулась до кімнати, сіла навпроти чоловіка на диван. У чоловіка був похнюплений вигляд, він опустивши голову сидів у кріслі.
– Ігорчику, я тебе слухаю, – тихо промовила дружина.
Той все розповів.
– А де Іван
– За кермом був він, – сказав Ігор.
– Ой, слава тобі Господи, хоч не ти. Що б ми з Арсенієм без тебе робили? А навіщо ти йому дав свою машину? Мабуть, і в ремонт потрібно?
– Та в автосервіс відвезу. Там незначне, але доведеться витратитися. Як там тепер брат? – журився чоловік.
– Ну що ж, тепер Іванові доведеться відповідати. Добре хоч сім’ї немає, один поки що…
…Згодом Ігор з Аліною заспокоїлися. Так і не зустрілася Аліна з Іваном, уже риси його обличчя майже зникли з пам’яті.
Бачились давно на поминках батька братів. Ігор кілька разів їздив до брата, дозволили зустрітися. Іван тримався, духом не падав, навпаки підбадьорював Ігоря.
– Нічого брате, у мене все нормально, так що не переживай. Матері скажи, що в мене все гаразд, нехай не хвилюється. Їй найважче, ми її діти.
Минув час, брат повідомив Ігорю, що може за ним приїжджати, відпустили трохи раніше за термін…
…Увечері Аліна почула дзвінок у двері, відчинила. На порозі стояв її чоловік та Іван з невеликою сумкою.
Борідка, на скронях сивина…
– Ще ж не старий Іван, всього за сорок, а вже сивина, – одразу промайнула в неї думка.
– Привіт, давайте проходьте, зараз нагодую вас.
Іван нахиливши голову на знак привітання, заглянув Аліні в очі і застиг. Ледве зміг відвести погляд.
– Доброго дня, Аліно. Ось так довго не міг доїхати до вас. Мабуть, і Арсеній уже наречений?
– Так. На голову вищий за батька. Вже дев’ятнадцять років навчається в інституті, студент наш син.
Аліна побачивши Івана, відчула якесь сум’яття, хвилювання, сама не розуміючи, що з нею. Ігор, до речі, теж помітив, як Іван задивився на його дружину. Але зв’язавши з тим, що вони дуже давно не бачилися, заспокоївся.
А Іван втратив спокій.
– Як однак покращала Аліна, – думав чоловік. – З дівчинки перетворилася на ніжну та красиву жінку. Цікаво, вона сама знає, яка вона красуня?
Аліна накрила на стіл, поки Іван хлюпався у ванній з дороги.
Вийшов із ванної, чистенький, поголений, такий весь із себе посвіжілий. Його карі очі скрізь знаходили Аліну, вона відчувала на собі його погляд, відчувала навіть спиною.
Довго сиділи вони за столом, уже добряче хильнули чоловіки. Аліна втомилася і пішла спати.
Прокинулася від гучної розмови, прислухалася і раптом підскочила, почувши своє ім’я.
Тихенько підійшла ближче і стоячи за стіною, почула розмову братів. Її чоловік говорив братові:
– Я дивлюся, ти з моєї дружини очей не зводиш? Все-таки це моя дружина.
– І що, не можна подивитись на неї? Просто давно не бачив симпатичних жінок. Сам знаєш, де я був, причому з твоєї вини. Аліна твоя, просто супер, не тільки красуня, а й розумна, витримана, смачно готує, от і все, – казав братові Іван.
– І що, ти тепер мені завжди нагадуватимеш, що розплачувався замість мене? Не треба було тоді брати все на себе, за кермом тоді був я, от і відповів би сам.
Почувши ці слова, Аліна аж присіла від почутого.
– Оце так! Оце брат Іван! А Ігор мені нічого не сказав. А я стільки про нього наговорила чоловікові. І навіть машину пошкодувала, щоправда, не багато, але витратилися.
– А що мені лишалося робити? Ти забув, як ти тоді плакав, що в тебе дружина і син. Що ти там не витримаєш? Я це знав, бо ти з дитинства слабкий, я завжди за тебе заступався. Так ось вийшло і цього разу. Твій плач мене дратував, все-таки ти мій рідний брат та ще й молодший. Ось і довелося знов тебе захищати від проблем. Тож нічого, житимемо далі, брате. І якщо знадобиться, я без роздумів знову прийду до тебе на допомогу. Завтра поїду до матері, вона чекає на мене, — говорив Іван тоном, що не терпить заперечення.
Аліна приходила до тями довго після почутого, їй стало гидко, чоловік їй став неприємний.
Адже він теж про брата відгукувався не дуже добре. Все казав, що Іван підставив його на гроші, коли віддавав машину в автосервіс. І ще багато чого, журився – навіщо довірив йому кермо. А виходить усе навпаки.
– Як мені тепер жити з Ігорем, знаючи про це? Він і мене запросто може підставити, – думала вона, а рішення вже ухвалила.
Увійшовши до спальні, відкрила шафу і дістала дві валізи, одну більшу, другу маленьку.
Гарячково почала складати свої речі з шафи. Чула, що Іван пішов спати у кімнату Арсенія.
Син навчався у місті, приїжджав лише на канікули.
Ігор ліг на диван у кімнаті, знаючи, що дружина не любить, коли він гульбанить.
Рано-вранці, чоловік ще спав на дивані похропуючи, Аліна вийшла зі спальні з валізами. У цей час із кімнати вийшов Іван. Здавалося, він зовсім не спав, був бадьорим.
– Доброго ранку, Аліно! А ти, куди зібралася? – здивувався він.
– Їду до мами за місто. Не хочу тут залишатися.
– Аліна, що ти говориш? Яка мама, ти про що? І я навіть не в курсі, – прокинувся чоловік від їхньої розмови, підводячи голову.
– Тож, щоб не було більше запитань, слухайте обидва. Я вчора підслухала вашу розмову. Слово честі випадково, ви голосно говорили. Ігорю, я не можу пробачити тебе і жити з тобою, бо ти обдурив мене. Ти просто невдячний, брат за тебе отак горою, а ти ще смієш щось про нього говорити? Я погано думала про свого брата, Іване вибач, але це так, мені навіть перед собою за це соромно, не кажучи вже про тебе. Так що я йду, прощавай. Син мене зрозуміє, сподіваюсь. На розлучення подам сама.
Обидва брати дивилися на Аліну по-різному. Іван захоплено, а чоловік жалісно і незрозуміло.
Щоб більше не вислуховувати питання та благання чоловіка, Аліна швидко вийшла в коридор, зняла з вішалки осіннє пальто, взяла сумочку та вийшла з квартири. Вже біля ліфта її наздогнав Іван.
– Давай я тобі допоможу. Проте яка ти рішуча! А на вигляд тендітна. Не очікував!
Вони вийшли мовчки з під’їзду.
– Зараз таксі викличу. Дякую тобі Іване, – сказала вона, дістаючи телефон із сумки.
– Та немає за що. Я поїду з тобою до твоєї матері, можна? Допоможу занести речі та й познайомлюся заодно. Я думаю, що мені доведеться ще не раз приїхати до неї, в майбутньому.
– Добре, поїхали, – глянувши на нього, спокійно сказала вона.
Ганна Львівна дуже здивувалася, побачивши доньку із валізами у товаристві незнайомого чоловіка.
Про Івана вона лише чула, а особисто не була знайома.
– Аліночко, а це хто у нас такий гарний чоловік? І чому ти з ним та з валізами? А де Ігор? Він потім під’їде? – засипала запитаннями мати.
– Мамо, знайомся, це Іван. З валізами, бо житиму в тебе. Від Ігоря я пішла. І взагалі, все потім. Ми хочемо їсти, ще навіть не снідали. Нагодуєш?
– Доню, ну що за питання, звичайно, нагодую. Ти ж знаєш, я люблю, щоб усі були ситі.
– Знаю мамо, знаю. Іван давай за стіл, – сказала Аліна так буденно, наче він уже член сім’ї.
– Дякую, але може я поїду, якось незручно…
— Ще чого, з мого дому голодними не йдуть, адже так доню, — промовила Ганна Львівна.
Сніданок пройшов весело, Іван швидко порозумівся з матір’ю Аліни. І вже за п’ять хвилин вони всі дружно говорили. Після сніданку Іван зібрався їхати.
– Мені треба їхати, мати дуже чекає на мене. Дякую вам, Ганно Львівно за смачний сніданок. І дуже приємно було познайомитись. Аліно, я можу ще раз тебе відвідати? Ганно Львівно, можна якось у гості заскочити?
– Звичайно, ми завжди раді гостям, так доню?
– Так, приїжджай, якщо що. Мама права, будемо раді, – дивлячись просто в очі Івану, сказала Аліна. – Дякую, що допоміг із речами.
Коли Іван пішов, мати спитала:
– То що це за Іван, де ти його знайшла? Симпатичний.
– Це брат Ігоря.
– Стривай, дочко, ти у своєму розумі? Він же сидить, що повернувся? І ти його притягла сюди?
– Так, учора повернувся. І не дивись ти на мене такими очима. Іван не винний. Того дня за кермом був Ігор. Я вчора випадково підслухала їхню розмову на кухні. Більше до Ігоря не повернуся, подам на розлучення. Мені гидко дивитися на нього, він не мужик, а…
Ганна Львівна від таких новин оторопіла.
– Доню, та як же так можна. Ігор такий ввічливий, добрий. Стільки років ви прожили. Ну й ну… Правда свого брата називав по різному, за машину свариася, це я чула… А це він сам виявляється? Ну, не знаю, кому тоді вірити? А Іван зовсім на поганого не схожий, ввічливий і ненав’язливий. А ти йому подобаєшся, дочко, я одразу помітила, якими очима він дивиться на тебе. І ти не проти, я все бачу.
– Мамо, ну що ти таке кажеш? – почервоніла Аліна, а серце стрепенулося від радості.
– Ну гаразд, дочко, поживемо, побачимо, – сказала мати і обняла свою дочку…