– Булочки свіжі? – запитав блакитноокий юнак у короткому пальто.
Він поспішав до зупинки, і раптом став перед своєрідним прилавком із розкладного стільчика й поліз по гаманець.
Його погляд зупинився на дівчині і тільки потім він побачив, що саме вона продає.
– Це паски, – зовсім молоденька жінка в береті й чорній куртці стояла перед ним і сором’язливо відповідала.
– Так, паски, свіжі?
– Два дні тому пекла, свіжі.
– Які ж свіжі, як два дні тому?
– А правильні паски так і печуть, заздалегідь, до свята Великодня вони ще смачніші стають, не черствіють.
– А-а-а, і смачні?
– Спробувати можу дати, – вона нахилилася до сумки.
– Не треба. Давайте, я поспішаю, – махнув чоловік рукою, простягаючи гроші.
Дівчина дбайливо поставила в пакет три найбільші паски, упаковані і вигадливо перев’язані бантиком, і почала шукати здачу.
– Не треба, я поспішаю, – простягнув він вільну руку, щоб взяти пакет із покупкою.
У другій була сумка для ноутбука.
– Дякую, смачного, – гукнула вона в слід вона покупцю.
…Мати привітно посміхнулася Андрію, коли побачила його на порозі квартири.
– Дякую, любий, що зайшов. Голодний? – -апитала Віра Дмитрівна.
– Ні, я повечеряв, але буду чай. Я в неділю не зможу приїхати, оце моя тобі передала паски, сама пекла, – діловито поставив на кухонний стіл пакет син.
Мати аж руки до серця приклала. Зраділа. Син не говорив про своє особисте життя. Як у двадцять років переїхав від матері, так і не водив нікого, не знайомив. На свята один був.
Мати все розпитувала про сім’ю, наречену й плани на майбутнє.
– Є у мене дівчина, мамо. Все добре, – усміхнувся якось він і обійняв матір.
Вона заспокоїлася на якийсь час і з питаннями не лізла. Андрій приносив то магазинні тістечка, то фрукти, то сік від своєї нареченої і мати, несподівано, почала це брати.
Від сина ні, а від його дівчини – будь ласка.
Андрію було зручно. Він хотів було вже й дорогі ліки купити і принести його від дівчини, але зрозумів, що це занадто.
Він став вносити за матір частину квартплати, залишаючи у кожному найменуванні послуг невеликий відсоток.
Мати дивувалася, оплачувала решту й розповідала синові, що жити стало простіше, комунальні послуги дешевшають.
Андрій був наймолодшим. Найулюбленішою і єдиною дитиною від другого шлюбу.
Другого чоловіка, якого теж не стало через десять років шлюбу, через проблеми із серцем, як і першого чоловіка, мати любила більше.
Це кохання передалося і синові, такому схожому на близьку душею і тілом людину з великими блакитними очима.
Зі старшим братом у Андрія була величезна різниця у віці – п’ятнадцять років. Із сестрою трохи менше, тринадцять, але теж занадто велика. Вони мали свої сім’ї, справи, життя. Андрій же ж тільки-но став на ноги. Здобув диплом і вдало влаштувався на роботу.
Орендувати житло поруч із роботою виявилося зручніше, аніж жити з матір’ю. Це давало відчуття дорослості й змушувало працювати. Плата за квартиру, одяг, їжа вимагали заробляти хороші гроші.
Із жінками Андрію не щастило. На зовнішність надто часто звертали більше уваги, аніж на його характер, а тим більше на душевні якості, і серйозні стосунки з протилежною статтю не складалися.
Матір Андрій засмучувати не хотів, намагався часто відвідувати її у перервах своєї роботи над будівельними проєктами.
– Андрійку, а чому ти не познайомиш нас? – мати повернулася до сина, поставивши чайник на плиту.
– У нас різні графіки, сьогодні тільки встиг забрати тобі булки.
– Паски, – поправила мати.
– Так. Каже, смачні.
– Ти не куштував?
– Ні. Не встиг, тобі привіз. В неділю…
– Ти тільки не пери в неділю і не працюй, не можна! – мати багатозначно підняла вказівний палець вгору.
– Ні, звісно, – вигадував син на ходу. – Ми хотіли відпочити, давно не бачились.
– Це треба. Відпочивати треба, бо такі молоді й працюєте, працюєте…
Вода закипіла у чайнику, і мати зайнялася приготуванням чаю.
Вона поставила на стіл дві чашки, тарілку з нарізаною паскою, банку малинового варення і блюдця.
– Ой, Андрійку, це так смачно, – мати аж заплющила очі. – Мама моя такі паски пекла. Вони з медом і вершковим маслом.
– Смачні, ти права, – почав кивати син, взявши другий шматочок з тарілки.
– Пощастило тобі синку, зараз не кожна господиня просто щось готує, а твоя навіть паски пече.
Андрій знову кивнув, вдаючи, що жує, і постарався перевести тему на щось інше.
…У суботу Віра Дмитрівна зібралася рано-вранці на базар. Вона хотіла купити з десяток сільських яєць, щоб пофарбувати їх на Великдень.
Минулого тижня яєць їй не дісталося, довелося замовити і їхати сьогодні.
Купивши все, що планувала, пішки Віра Дмитрівна не пішла, дочекалася транспорту.
Тролейбус зупинився на зупинці, жінка зайшла у нього й попрямувала назад, де були вільні місця.
Раптом на одному з сидінь жінка побачила дівчину з кошиком. У ній були… Такі самі паски, які вчора привіз їй син, сплутати було неможливо.
Так, у кошику були ті самі паски, що вчора привіз син.
Віра Дмитрівна сіла поряд.
– Здрастуйте, – широко посміхаючись, сказала жінка і почала розглядати дівчину, що сиділа перед нею.
– Гарненька, – перше, що спало на думку матері Андрія.
– Я Віра Дмитрівна, мені вчора Андрійко ваші паски привіз. Дякую, так було приємно. Вони такі смачні! – не втрималася жінка й почала розмову.
Дівчина поряд спочатку зніяковіла, але потім теж усміхнулася у відповідь.
– Я рада, Віро Дмитрівно, що вам сподобалися паски. Ще хочете, у мене сьогодні залишилися? – дівчина показала кошик.
– Ні дякую…
І тут вона осіклася. Андрій ніколи не називав імені своєї дівчини.
– А як вас звуть, Андрій казав, але я забула?
– Олена.
– Олена, – повторила жінка. – А ви поспішаєте? Не хочете зайти до мене в гості на чай? Я хотіла запитати у вас рецепт пасок, якщо це не секрет, звісно.
– Ні, не секрет. Але я поспішаю, у мене Ярик вдома один, я боюся його залишати надовго, йому три роки всього.
Віра Дмитрівна закліпала очима.
– Ось чому син не говорив нічого про неї і не знайомив, переживав, що не прийму невістку з дитиною.
– А хочете, я вам із Яриком допоможу? Ви далеко живете?
– Ні, на Квітковій. Мені ніяково якось, – Олена знизала плечима.
– У мене багато вільного часу, я на пенсії, а вам бачу потрібна допомога, втомлюєтеся. Що ж тут такого? Не чужі все ж таки люди.
І Віра Дмитрівна вийшла з дівчиною на потрібній зупинці. Поки йшли, вони розмовляли.
– У мене тут бабуся жила у цій квартирі. Я останній рік її життя жила з нею, доглядала, інститут довелося покинути. Як кинути, академ-відпустку взяла. Зараз складно і працювати, і вчитися. Тому…
Олена намагалася пояснити те, чому вона пече паски на продаж, але Віра Дмитрівна чула в словах інше.
За дверима, як тільки Олена підійшла до них, почувся шум, галас і гавкіт.
– Ось бачте, цей уже все розносить.
– Собачка? – здивовано запитала жінка.
– Так, взяла в надії прилаштувати, але Ярик дорослий і його ніхто не бере.
Віра Дмитрівна розгубилася.
– Ви не бійтеся, він доброзичливий. Зараз побачите й полюбите. Андрій Юрійович обіцяв, що до літа прилаштує його у свій притулок, якщо не знайду йому сімʼю.
Двері відчинилися, і до жінок вискочив величезний пес.
– Ого, – ахнула Віра Дмитрівна, яка так і не встигла сказати, що її сина звуть Андрій Сергійович, а не Юрійович, і, мабуть, вийшла помилка.
Вона взяла себе в руки і раптом сказала строгим голосом:
– Сидіти.
Ярик перестав стрибати, сховав язика і сів.
– Я здивована, як ви з ним хвацько. Ви теж навчаєте собачок, як і ваш син?
– Я ні, що ви, Олено, у мене просто троє дітей…
Дівчина засміялася. Ярик підскочив і знову почав стрибати.
– Сидіти, – повернула Віра Дмитрівна собачку на місце. – Ви йому просто дозволяєте так поводитися, от і все.
Потім вони пили чай на кухні, розмовляли. Олена пригощала гостю паскою.
Віра Дмитрівна з кожною хвилиною все більше розуміла, що перед нею чудова дівчина.
Квартирка маленька, але чистенька й затишна, хай і зі старим ремонтом. Та й у розмові, поведінці Олена дуже Вірі Дмитрівні сподобалася. Засмутило одне, що син обманув. Де конкретно, вона поки що не знала, і чи є взагалі ця наречена у сина, бо ж паски вчора приніс їй Андрій від неіснуючої невістки.
Пора було йти. Віра Дмитрівна встала, і одразу поцікавилася.
– А батьки в тебе живі?
– Живі, – відповіла Олена. – В іншому місті живуть, недалеко. Не уявляєте, як би хотіла їх побачити, але Ярик…
– А що Ярик? Прилаштуємо ми його на кілька днів. Сьогодні поїдеш, Великдень із батьками проведеш, а ввечері назад.
– Правда? – Олена аж підскочила зі стільця.
– Віро Дмитрівно, люба, дякую вам…
– Поки нема за що, зараз сину подзвоню… Андрію. Так, це мати. Мені терміново потрібна твоя допомога. Ні, нічого не трапилося, просто, якщо вільний, приїжджай на одну адресу, я скину тобі.
Син примчав на таксі прямо зі спортивної зали, як був у спортивному костюмі. Він подзвонив у двері, а Олена відчинила. Ярик кинувся до гостя, який розгубився, і почав лизати йому руки.
– Добре, ти Ярику подобаєшся. Проходь, синку.
Андрій, зовсім нічого не розуміючи, зайшов у квартиру і зачинив за собою двері.
– Ось, Андрійку, я нарешті познайомилася з твоєю дівчиною. Олена прекрасна людина, дарма ти її від мене приховував.
– Я? Приховував? – син застиг від несподіванки.
Він дивився, то на матір, то на дівчину, не розуміючи, що відбувається.
– Вона з пасками в тролейбусі їхала, а я ці самі паски побачила у неї в кошику, якби не вони, так би й не познайомилися, мабуть. Правда, Олено?
Олена теж погано розуміла, що відбувається. Вона кліпала очима і дивилася то на Андрія, то на його матір.
– Олено. Ти зібралася? Давай з роз’ясненнями та відповідями на запитання почекаємо. Їдь до батьків, а Андрій візьме собачку до себе. Завтра увечері привезе. Давайте обміняємося телефонами і підемо.
– У сенсі собачку?
– Сину, ти завжди хотів собаку, з дитинства, я не дозволяла. Ось. Тепер у тебе буде унікальна можливість зрозуміти, чи варто тобі її заводити чи ні, – засміялася мати, явно даючи зрозуміти, що знає правду і тепер доведеться виконати те, що вона просить.
Віра Дмитрівна простягла синові пакет із речами для собаки і повідець.
…Через два роки Віра Дмитрівна гордо котила по парку біля свого будинку, дитячий візочок зі сплячим у ньому онуком. Ярик ішов поряд з ними.
Віра Дмитрівна йшла і думала:
– Треба ж. Олена і Андрій. Хто б міг подумати. Доля…
– Віро Дмитрівно, – телефонний дзвінок відволік жінку.
Дзвонила Олена.
– А я родзинок не можу знайти, чи вони закінчилися?
– Якщо на паски, то на нижній полиці, там де цукор.
– А все знайшла. Спить Миколка? Ярик спокійний?
– Спить, Олено, не хвилюйся, і Ярик молодець. Займайся справами, я ще погуляю з ними.
А ввечері, після роботи, Андрій із ними сходить на прогулянку…