Була пʼятниця. Ірина планувала, що буде на роботі допізна, але якось так вийшло, що до обіду всі справи були вирішені і начальник, посміхнувшись сказав:
– Іринко, ідіть вже додому. Завтра вихідні, робота вся зроблена, тож краще побудьте з родиною.
– Дякую, Миколо Івановичу! – зраділа жінка і пішла збиратися.
По дорозі додому, Ірина зайшла в магазин і накупила різних смаколиків. А як же ж?! Їй хотілося зробити приємне її коханому Василю і приготувати щось смачненьке.
Ірина з важкими пакетами в руках підійшла до дверей своєї квартира, відкрила їх своїм ключем і зайшла всередину.
– Коханий, я вдома! – гукнула вона.
Раптом у спальні почулась якась метушня.
Ірина здивовано поспішила туди. Вона відкрила двері й очам своїм не повірила…
Якась молода жінка схопила свій одяг і, прошмигнувши повз неї вибігла з квартири…
А її Василь сидів на ліжку взявшись за голову руками. Він навіть не в виправдовувався. Як потім виявилося в них це було вже давно і та жінка вже була навіть вагітна…
…Василь пішов, а Ірина тиждень проплакала на кухні.
– Усі вони такі! Мій теж он яким хорошим здавався, а туди ж, – жалілася Ірина подрузі Тетяні.
– Не всі. Багато чоловіків є гідних, добрих, зустрінеш і ти ще, – втішала її Тетяна. – А Василь твій, що вже приховувати, завжди на ліво поглядав. Ти тільки цього й не помічала. Тож нема чого за ним сумувати.
– Ти що таке говориш? Що значить поглядав? – очі Ірини округлилися.
– А те й кажу! Пам’ятаєш, як він на дні народження на дачі у Ольги з Тамаркою танцював? Дуже вже тісно вони обіймалися, а потім Геннадій мій бачив, як Василь твій Тамару біля паркану… – Тетяна багатозначно кивнула.
– Що? – очі Ірини стали ще більшими.
– Обіймав, що, що! – Тетяна розвела руками.
– Не може бути. Та коли це було? Сто років минуло, – відмахнулася Ірина.
– А коли його з дівчиною в машині бачили, забула? – не вгавала Тетяна.
– Це він колежанку підвозив. Все ж з’ясувалося потім, – виправдовувала колишнього чоловіка Ірина.
– Ну ну, – кивнула із сумнівом Тетяна. – А навіть якщо й так, якщо й не було нічого, то сталося. Так що не шкодуй нема про що. У тебе ще все життя попереду, – помʼякшала Тетяна.
– Та яке життя, Таню, сорок п’ять уже… Все життя на нього поклала, кому я тепер потрібна? Та й мені ніхто не потрібен. Як після такого іншому вірити? – відмахнулася Ірина і важко зітхнула.
Знала вона, що має рацію Тетяна і вже не перша інтрижка у Василя була. Та тільки Ірина і сама в це вірити не хотіла, та й перед знайомими соромно було б, тож і вигороджувала його завжди.
– А навіщо терпіла? – запитувала вона себе зараз.
Кохала, і нічого з собою вдіяти не могла. Все сподівалася, що пройде. З першого погляду Ірина його полюбила п’ятнадцять років тому, коли зустрілися вони тоді на якомусь святі у спільних друзів.
Гарний, статний, душа компанії. Василь спочатку уваги на Ірину не звернув, але вже вона постаралася, на наступне свято причепурилася, салат свій фірмовий принесла, сіла поряд, та й танцювати сама запросила.
Загалом закрутився у них роман. І чотирьох місяців не минуло, як Ірина була вагітна. Василь, коли новину почув задумався на хвилину, а потім усміхнувся:
– От і добре, кращої дружини й матері не знайти! – сказав.
Так і побралися.
Ірина, і справді, була чудовою дружиною й мамою. Та й Василь їй здавався хорошим чоловіком: і заробляє, і по дому все робить, яка чоловіча робота, ну а на те, що поглядав на інших жінок, Ірина уваги намагалася не звертати, ну, подумаєш, подивився, пожартував із кимось зайвий раз.
Але в душі вона розуміла, що Василь одружився, як пишуть у книгах тому що, як чоловік порядний повинен був одружитися, а насправді не любив він її. Розлучитися? Про це Ірина не думала, тим більше що дочка батька теж дуже любила. Тоді. Це зараз усім виглядом вона показувала, що не любить і ніколи не пробачить.
– Василино, ти вже доросла, якщо зараз не зрозумієш, то з часом зрозумієш обовʼязково, – казав Василь, посадивши дочку навпроти. – Те, що ми з мамою розлучаємося, не означає, що я тебе не люблю. Ти завжди будеш моєю дочкою і завжди можеш на мене розраховувати. Просто так життя склалося, іншу жінку я покохав. Синок у нас із нею буде, братик твій. Хочеш, я познайомлю вас?
– Ні! – відповідала Василина, ледь стримуючи сльози. – І не дочка я тобі більше. Ніколи не вибачу, що з мамою ти так вчинив!
– Ти дзвони, якщо що… – зітхнув Василь і пішов.
Простору трикімнатну квартиру в новому будинку, в якому вони жили сім’єю, розміняли. Ірина з донькою переїхала в двокімнатну квартиру в старій пʼятиповерхівці.
Василина надула щоки, оглядаючи нове житло, де ремонт останній раз робився років з двадцять тому.
– Нічого, Василино, ремонт зробимо, затишно буде, головне, що кімната у тебе своя буде, – заспокоювала дочку Ірина.
Можна було б купити квартиру і кращу, але Ірина розуміла, що жили вони в основному на зарплату чоловіка, сама вона отримувала небагато. Витрат попереду було багато, а от на великі аліменти розраховувати не доводилося, зарплата Василя була за документами невелика, решту отримував на руки.
Тим більше, що на підході була друга дитина. Тому Ірина вирішила частину коштів відкласти, і квартирку обрала подешевше.
Тепер, дивлячись на масштаб у вигляді майбутнього ремонту, вона сама хвилювалася, як з усім впорається, без чоловічої руки?
Робітників наймати – знову зайві витрати.
– А йому, мабуть, все одно, – подумала знову про себе Ірина і ще більше незлюбила винуватця своїх бід.
У всьому, що тепер йшло не за планом, Ірина звинувачувала колишнього чоловіка…
…Була зима. З вечора був мороз, Василині Ірина дозволила в школу не йти, але їй на роботу їхати треба було.
Була в Ірини машина, не нова, не шикарна, але нічого, цілком добротна. Старий акумулятор за ніч, мабуть, перемерз, не завелася машина.
– Ох ти ж! – ахнула Ірина, гримаючи дверцятами машини.
І з цим тепер самій поратися. Раніше й машиною займався Василь, Ірина тільки їздила.
– Гаразд, і з цим впораюся. З усім упораюсь, ось побачиш, – шепотіла Ірина, відкриваючи багажник, ніби Василь міг її чути. – Десь мають бути якісь дроти, Ірина знала, що машину можна завести за допомогою них, залишалося знайти тільки іншу машину.
Із проводами в руках Ірина озирнулась у пошуках водіїв сусідніх машин.
– Допомогти? – біля сусідньої машини, посміхаючись, стояв якийсь чоловік.
Ірина кивнула.
– Та ви сідайте поки в мою, холодно, не мерзніть. Я тут сам впораюся, – запропонував чоловік.
Ірина одразу погодилася, вона, справді, вже змерзла.
– Зараз попрацює хвилин п’ятнадцять і можна їхати, – заспокоїв чоловік, коли, впоравшись із завданням, сів поруч з Іриною.
– Дякую, – сказала вона.
– Та нема за що. Ви недавно переїхали? Не бачив вас раніше. А я всіх на районі знаю, а сусідів тим більше, – посміхнувся чоловік.
– Недавно, – підтвердила Ірина.
Вона була вдячна сусідові за допомогу, але підтримувати розмову не планувала.
— У двадцять п’яту квартиру, мабуть, замість Ніни Іванівни заселилися? Ніна Іванівна довго не хотіла до дочки в інше місто переїжджати. А у самої вік, тиск, та й з рідними краще. Правильно зробила.
– А ви звідки все знаєте? – Ірині стало цікаво.
– Так я ж в ОСББ нашому працюю слюсарем, а будинки старі, часто щось ламається, от я й знаю, майже всіх. Тепер вас знаю. Мене Павло звуть, – представився чоловік.
– Мене Ірина. Я поїду…
– Там у Ніни Іванівни із сантехнікою непорядок був, скільки разів їй радив крани поміняти, а вона все тягла. Тож ви не затягуйте. Можу навіть сьогодні ввечері до вас зайти. Або чоловікові скажіть, щоб подивився. І про всяк випадок, тримайте номер, дзвоніть, якщо що.
– Дякую, – Ірина взяла картку і, намагаючись чемно посміхнутися, вийшла з машини.
– Гарного дня! – гукнув на прощання Павло.
Ірина нічого не відповіла…
– Мамо! Тут кран! Я просто руки хотіла помити, а він відпав, вода тече! Що мені робити? Приїжджай швидше! – галасувала у слухавку Василина, того ж дня.
– Я зараз! Поки що викличу майстра, – Ірина на ходу повідомила колежанку, щоб прикрила її і поспішила до машини, набираючи попутно номер Павла.
До моменту, коли Ірина повернулася додому, поломку з краном вже було усунено, а Павло допомагав Василині збирати ганчіркою калюжі на підлозі.
– Це добре, що я поряд був. Сусідів не затопили, – весело казав він дівчинці. – Батьку скажи, що на кухні теж кран перевірити треба, бо як не сьогодні, так завтра ситуація повториться.
– Нема в мене батька, – насупившись буркнула Василина.
Павло хотів щось сказати, але тут увійшла Ірина.
– Дякую вам величезне, Павло. Обов’язково найближчими днями зателефоную вам, з приводу крана на кухні. Скільки я винна за вашу сьогоднішню роботу? – Ірина говорила чемно, але в її голосі Павло відчув холодні нотки.
Назвав суму. Знову хотів щось сказати, але знову промовчав. Люди, мешканці, клієнти, всі дуже різні, Павло вже давно навчився розуміти, хто схильний до спілкування, хто ні. Видно було, що симпатична панянка підтримувати розмову не бажає.
У суботу Ірина зателефонувала до Павла щодо заміни кухонного крана. Павло працював весело муркочучи під ніс якусь мелодію. Ірина спостерігала за роботою підібгавши губи, але Павло ніби й не помічав цього.
А потім зовсім наважився і посміхнувшись попросив:
– А може, чайку наллєте?
– Добре, – відповіла Ірина.
А про себе подумала:
– Оце нахабство!
– А ремонт коли плануєте? – закінчивши роботу спитав Павло, сьорбнувши чаю і оглядаючись на всі боки.
– Не ваша справа! – хотіла різко відповісти Ірина, але натомість просто сказала: – Поки що не до цього.
– Можу допомогти, якщо треба. Я не тільки слюсар, а на всі руки майстер, кажуть! – Павло засміявся.
– Допоможіть дружині вдома, – єхидно відповіла Ірина.
Посмішка моментально зійшла з обличчя Павла, і він поспішив попрощатися.
– Все ясно, як про дружину нагадала, одразу осікся, все бажання допомагати зникло. Такий же, мабуть, гультяй, як… Та всі вони однакові! – знизавши плечима подумала Ірина, коли Павло пішов.
Через два дні Василина, прийшовши зі школи, не змогла відчинити двері, замок заклинило.
– Та що ж це таке! – злилася Ірина, знову набираючи Павла.
– Спасибі вам, – Василина щиро дякувала своєму рятівнику.
Вона більше години просиділа у під’їзді.
– Та нема за що, – відмахнувся Павло. – Я замок змастив, поки нормально буде, увечері заміню серцевину, маму попередь.
– Добре, – кивнула Василина.
– Вона завжди в тебе така строга? – не втримався і спитав Павло.
– Не завжди. Взагалі мама добра, просто зараз важко їй. Вони з батьком нещодавно розійшлися, – зізналася Василина.
Усміхнений чоловік, який вже вдруге врятував її, їй подобався.
– Он як, – хмикнув Павло. – Ну, до вечора, – попрощався він і став спускатися, за звичкою муркочучи під ніс якусь мелодію…
…Увечері, коли з ремонтом замку було закінчено, Павло, набравшись сміливості, посміхнувся і сказав:
– Ви мене минулого разу чаєм пригощали. А можу я вас також пригостити і запросити в кафе?
Ірина сподобалася йому одразу. Спочатку, він не міг припустити, що нова сусідка самотня, а потім вона здалася йому аж надто холодною й пихатою, але тепер ситуація стала зрозумілішою – образив один, ось і іншому не довіряє.
– Іншим разом, – оторопівши від несподіваного запрошення, відмовилася Ірина.
– Ну, добре, – Павло знизав плечима.
– Теж мені, залицяльник! – закочуючи очі скаржилася Ірина Тетяні, коли та прийшла її відвідати у вихідний.
– Даремно відмовилася, – задумливо сказала Тетяна, вислухавши розповідь Ірини про знайомство з Павлом.
– Таня, він слюсар із ОСББ, – здивовано подивилася на подругу Ірина.
У погляді читалося – Василь був начальником відділу, а це слюсар, як так можна?
– Ну і що? Зате рукастий чоловік. Знаєш, скільки у слюсаря халтури? У нього дохід, може, й більший аніж у деяких начальників виходить, – відповіла Тетяна, так само багатозначно дивлячись на подругу – мовляв, не забула я, ким твій колишній працював.
– Слюсар, Таню, неосвічений зовсім, напевно, – Ірина насупила брови.
– Хтозна. Можливо, він вечорами наукові роботи читає, – Тетяна підняла брови і, уявляючи, Павла читаючого перед сном серйозну книгу, схвально кивнула.
– Та й негарний він зовсім, непоказний весь якийсь, – не здавалася Ірина.
– З лиця воду не пити, головне, щоб людина була хороша, – не здавалася Тетяна.
Ірина промовчала, а після паузи змінила тему.
Кілька разів після цього Ірина й Павло перетиналися у дворі. Той вітався посміхаючись, Ірина швидко кивала, ледь кидаючи погляд у його бік…
…Якось Ірина чистила машину від снігу поряд із під’їздом, і випадково почувши розмову двох сусідок, насторожилася. Чи не про спільного сусіда йдеться?
– Олечко, я дивлюся, Фіалочка твоя вже здорова, – одна літня сусідка вітала іншу.
– І не кажи, Ганно, а все завдяки Павлові нашому, – відгукнулася друга, опускаючи з рук на землю кудлатого песика. – Павло ж побачив, як та машина втекла, а Фіалочка лежить… Ну він і давай її скоріше в лікарню.
– Павло, мужик золотий, – погодилася з Ольгою Ганна. – І руки золоті і серце. Згадай торік слабі ми з тобою обидві були, так і подбати один про одного не могли, скільки разів Павло продукти приносив і мені, і тобі.
– Та як же я забуду, – кивнула Ольга. – Жаль тільки все ніяк не одружиться. Вже сім років минуло, як Марини не стало, пора б уже. Не годиться такому чоловікові і одному. Марина, звичайно, дуже хороша була, але все ж таки, пора життя налагоджувати… – притишивши голос продовжила хазяйка Фіалки.
– Отже, дружини Павла не стало, – зрозуміла Ірина і їй стало соромно за свої слова та думки тоді на кухні.
Ще через кілька днів Ірина поверталася з магазину, в сутінках вона не помітила лід на тротуарі, послизнулася і опинилась на землі.
– Як ви? Тримайте руку, – над Іриною стояв Павло.
– Ви що ходите за мною? – Ірина гнівно подивилася на Павла.
– Ні. Це не більш аніж збіг. Та й яка зараз різниця, давайте руку, – відповів Павло.
Ірина подала руку, але підвівшись ойкнула.
– Нога, – жалібно простогнала вона.
– Спирайтеся на мене, до машини недалеко. Поїдемо в лікарню, – сказав Павло.
– Ви, я подивлюся, всіх по лікарнях возите, – єхидно сказала Ірина.
Павло незрозуміло глянув на Ірину: що вона мала на увазі? Промовчав, допомагаючи їй дійти до машини, прихопивши і її пакет з продуктами.
На щастя, все обійшлося:
– Розтягнення. З тиждень полежите і все буде добре, – сказав лікар.
– Ви не соромтеся, дзвоніть, якщо щось буде потрібно, – сказав на прощання Павло, коли Ірина вже сіла у крісло вдома.
Його очі здалися їй такими добрими, щирими.
– А може, даремно я так грубо з ним? – подумала Ірина, а вголос сказала:
– Поп’ємо чаю? Якщо вам, звичайно, не важко все приготувати, – Ірина посміхнулася.
Поки пили чай Павло говорив не замовкаючи, розповідав якісь веселі історії з життя, і знову запропонував свою допомогу з ремонтом, а Ірина думала, як давно їй не було так спокійно та затишно, як давно ніхто так не дбав про неї.
А ще, що Таня, мала рацію у всьому, ну або майже у всьому:
– Павло, а у вас випадково, хорошої книжки почитати не знайдеться? – несподівано, запитала Ірина.
Павло на мить задумався:
– Є в мене багато. Дружина читала багато, любила, скуповувала по пів книжкового магазину за раз. Та й я, знаєте, якось звик, – з ніжною усмішкою згадав Павло.
Ірина розуміюче посміхнулась у відповідь…
…Про те, як вони потім разом робили ремонт і, як не наважувалися зізнатися один одному в почуттях, ніби їм по шістнадцять років, а може, саме тому, що їм давно вже не шістнадцять – не варто багато й говорити.
Головне, те, що через рік, Ірина думала, що все в житті робиться правильно і вчасно, адже не кинь її тоді Василь, то вона ніколи б не зустріла Павла і так би і жила з людиною, яка не любила її, закриваючись від правди про його зради…
А Василина, поступово на батька злитися перестала, не те, що б зовсім пробачила, просто не було сенсу думати про це, головне, що зараз все було добре у мами і у неї самої.
Дядько Павло їй дуже подобався.
А Павло думав, як йому пощастило – розгледів, розтопив серце Ірини, тепер душа в душу в них тепер усе!
А Василина йому, як рідна стала…