Світлана Андріївна розмовляла по телефону з дочкою.
Вона тільки-но поховала сина, і перебувала в його будинку.
Її дочка, сестра покійного, не змогла приїхати, діти малі в неї, останньому місяць тільки виповнився.
– Людочко, я все візьму на себе! Тепер ви заживете! Такий будинок, вам із діточками якраз. І мені місця вистачить. Тільки потрібен час. Пів року мине і можеш речі збирати. Нема чого вам по орендованих квартирах микатися. Що значить не хочу в село? Тут і не село. Дуже хороше селище, і від міста недалеко. Та що я тобі говорю, знаєш сама… Ти ж тут була! Ну, якщо не сподобатися, то продамо… Все!
Світлана Андріївна замовкла. Таня все чула. Вона не підслухувала спеціально, просто свекруха говорила завжди голосно.
Вона звикла командувати всіма, та й у цьому випадку вона не збиралася нічого приховувати. Вона командувала чоловіком, дочкою, молодшим сином…
Тільки ось її старший, а нині вже покійний син Павло, вибився з-під її наказів. Все він робив по-своєму…
Одружився не з тією, дітей троє, а мати ж казала, що й одного вистачить!
Хату в селі збудував, а їй, матері, сказав про це вже коли все було зроблено. Не спитав! Мати лише один раз і була у нього в хаті, на новосілля запросив.
А потім ображена була, не їздила. Ось зараз вдруге в житті будинок і побачила…
Зараз все й розгляне, бо з жалобними заходами не до того було. Та й люду багато було. А зараз усі майже поїхали…
– Тетяно! – голосно сказала жінка. – Я все розумію, і ти зрозумій. Сина мого не стало, не повернеш, а треба жити далі. У тебе є пів року, а потім тут житиме Людмила з родиною. Я так вирішила. Тепер Павла немає, треба, щоб хтось керував усім. Бо ви тут усі розслабилися. Навіть старші онуки поїхали, а бабусю навіть не запитали!
– Вашим онукам на роботу треба ж, – відповіла Тетяна. – А до побачення, вони вам сказали…
– І все?!
– А що ще треба?
– Ти значить не проти, що Людмила тут житиме?
– Проти.
– Твоє проти не допоможе. Давай одразу домовимося. Ти повертаєшся у батьківський дім, діти твої в місті, окрім молодшої. Усі влаштовані. А потім і молодша поїде. А в Людмили нічого немає свого. Знімають квартиру. Ось такий розклад і ти маєш погодитися. Чого ти мовчиш?
– А що тут казати? – відповіла невістка. – Вашого сина не стало, а ви, в ту ж мить, спадок ділити взялися…
– Зате дочка жива! – обурено сказала свекруха. – Це тобі дивлюсь ні до чого діла немає! Я все сказала!
Світлана Андріївна взяла свою сумку, гримнула дверима і вийшла. На подвір’ї стояла її машина. Тільки ось ворота були зачинені. Відразу після побудови будинку Павло встановив автоматичні ворота.
– Ключ мені дай. Я що бігати мушу щоразу, – повернулася і скомандувала свекруху.
– Зараз відкрию…
– Ключ дай!
– Я вам уже відкрила, до побачення, – якомога спокійніше відповіла Таня.
Свекруха щось пробурчала собі під ніс і вийшла. Як тільки вона виїхала і ворота зачинилися Таня нарешті розплакалася…
Вона терпіла свекруху лише тому, що ситуація цього вимагала. Розуміла все. Свекруха вирішила забрати будинок. Таня чудово знала її характер, але й роки життя з Павлом її багато чого навчили…
…Павло матір не слухався з дитинства. Він завжди робив усе, як хотів. Вступив не в інститут, а в просте училище. Просто вирішив розпочати з низів.
Інститут був згодом, заочно.
Одружився рано, та ще й купа дітей – аж троє. А потім і взагалі переїхав із їхнього рідного міста за пʼятсот кілометрів, та ще й у село.
Павло знав, що він дуже слабий… Таня знала про це, діти знали. Тільки матері вирішили не говорити.
Він довго лікувався, та виявилося надто пізно… Але те, що потрібно для сім’ї, він зробив.
Збудував будинок, забезпечив сім’ю і написав дарчу на дружину. На сімейній раді так вирішили. Просто Павло добре знав свою матір. Вона боротиметься за кожну копійку, а тут великий будинок. Він і дітей навчив бути сильними. Бабуся вона, то бабуся, але командувати ними вона не має права!
Говорити про дарчу свекрусі просто не хотілося, та вже й не було сил її терпіти. Нехай подає на вступ у спадок, там все й дізнається…
Тетяна сподівалася, що свекруха просто подзвонить із розбірками, коли все дізнається. Але вона з’явилася набагато раніше…
…Діти Тетяни приїхали у гості на вихідні.
– Мамо, там машина велика приїхала! – гукнув Тетяну її старший син Олег. – Водій адресу нашу назвав. Ти щось замовляла? Якийсь товар?
– Та ні… – здивувалась Тетяна. – Скажи, що він помилився адресою. Нехай гляне точно куди він має їхати.
Через кілька хвилин пролунав дзвінок телефону. Тетяна глянула на екран і скривилась. Дзвонила свекруха. Тетяна взяла слухавку.
– Привіт, невісточко! – заспівала свекруха єлейним голоском. – Бачила, там машина приїхала вантажна?
– Бачила, – здивовано відповіла Тетяна. – А що це за машина?
– Ти ворота відчиняй і зразу все дізнаєшся! – сказала свекруха. – І давай не тягни. Часу нема чекати тебе!
Тетяна вийшла за ворота, глянула в машину і застигла від несподіванки. Вона тут же передзвонила свекрусі.
– Це наші речі! – сказала та. – Відкривайте ворота і вивантажуйте! Ми будемо через годину. Я вирішила не чекати пів року…
– А чекати нема чого! – сказала Тетяна. – Розвертайте машину! Треба було хоча б подзвонити!
– А я не маю наміру повідомляти і звітувати перед тобою! Як ти смієш! Мій син…
Тетяна поклала слухавку.
– Це бабуся дзвонила? – запитав син.
– Так. Вона хоче нас звідси виселити і жити тут зі своєю дочкою. А нас до іншої нашої бабусі відправити…
– Добре, що ми приїхали!
Приблизно через годину з’явилася машина Світлани Андріївни. З нею була і її дочка Людмила.
– Чому машина ще тут стоїть за воротами?! – з порога почала свекруха. – Я що маю переплачувати?!
– Я вам більше скажу – ви даремно витратили гроші, – спокійно відповіла Тетяна.
– Відкривай ворота!
– Ні. Тут нічого вашого немає й не буде.
– Це все мого сина!
– Все це сім’ї вашого сина. Ось можете ознайомитись, – Тетяна простягла документи.
Свекруха з Людмилою довго читали документи, передаючи з рук в руки і показуючи одна одній.
– Це підробки! – галасувала Світлана Андріївна.
– Це всього лише копії! – підтримувала її Людмила.
– Бабусю, а ви й чаю не попʼєте? – запитав Олег. – А-а-а, у вас машина ж стоїть… Гроші капають…
– Як ти говориш?! – обурилась Світлана Андріївна. – Дітей не могли нормально виховати!
– У нас із Павлом дуже хороші діти, – сказала Тетяна. – І у вас був прекрасний син, царство йому небесне…
Світлана Андріївна розвернулась й пішла до машини.
– Чого ти стоїш?! – гукнула вона до дочки. – Поїхали вже!
…Свекруха більше у житті Тетяни та її дітей не зʼявлялася.
Навіть не згадувала про онуків. Втім, і раніше вона їх увагою якось не балувала…