Повільно піднімаючись сходами, Віра звично кинула погляд на свою поштову скриньку і здивовано зупинилася.
Лист! Дивно… Сто років ніхто не писав ось так, по-старому, і раптом – ось воно! Лист! Сьогодення.
Віра захвилювалася, нахлинуло незрозуміле хвилювання.
Вона взяла конверт, але вивчати не стала: у під’їзді було темно, та й окуляри лежали десь на дні сумки. “Вдома подивлюся”, – подумала жінка і повільно рушила далі. До її квартири залишалося ще три поверхи.
Прочитавши адресу на конверті, Віра з почерку зрозуміла, хто їй написав. Зрозуміла, але не могла в це повірити. Поки не відкрила листа…
Це було послання від батька, якого Віра не бачила майже 20 років.
Дрібним почерком він писав, як ні в чому не бувало, що вдома все гаразд. Жодних особливих новин немає. Тиждень тому перекрили дах на дачі. Город вже посадили. У онуків – канікули, старший – готується вступати до університету.
«Внуків, – з гіркотою подумала Віра. – Ясна річ – законні діти коханого синочка. А до моєї дочки йому справи нема».
Вона зупинила читання, підійшла до вікна, замислилась. У пам’яті спливли неприємні спогади, які вона заштовхала глибше, щоб вони не руйнували життя.
Чому батьки її не любили, Віра не знала. Просто відчувала і все. Як не намагалася дівчинка заслужити схвалення від мами чи тата, нічого не виходило.
Начебто і вчилася добре, і по дому допомагала, і намагалася бути слухняною. Але ні: вони любили і хвалили лише молодшого сина. Тільки ним пишалися, тільки на нього покладали надії.
– А ти, Віро, – не розумна, – частенько казав батько, – ніякого від тебе користі. Хоч би заміж хтось взяв.
І, підростаючи, Віра все частіше думала про «заміж»: «Скоріше б! Аби тільки поїхати з цього будинку!»
У 17 років вона вирішила, що настав час шукати нареченого. І… почала бігати за хлопцями. Їй так хотілося, щоб її помітили!
І її помітили.
Правда хлопцеві тому було 25, і він чудово бачив, що Віра – дівчинка закохана, поступлиае, а значить, погодиться на все.
Так і сталося…
Віра не одразу зрозуміла, що вагітна. А коли розібралася що до чого, було вже пізно.
Треба було розповісти батькам, але від вона дуже переживала. Віра мовчала аж до останнього.
Коли животик помітно округлився, мати сама здогадалася.
Сказати, що вона сварилася нічого не сказати! Вона – репетувала!
На її репетування до кімнати прибіг батько.
Віра, приготувалася до найгіршого.
Але ні. Батько, зрозумівши, нарешті, з якого приводу дружина свариться на доньку, сказав:
– Тихо!
Потім обернувся до Віри. Дивлячись на неї, ледве стримуючи емоції, сказав:
– Я завжди знав, що ти виростеш поганою і осоромиш нашу сім’ю. Забирайся з мого будинку і не смій з’являтися на очі!
– Куди вона піде? – заголосила мати. – На що житиме? Опам’ятайся!
– Віддай їй мою зарплату і нехай йде на всі чотири боки. У мене більше немає дочки.
Віра покидала у сумку якісь речі, взяла з рук матері гроші та вийшла з квартири…
Плачучи, вона брела, не знаючи куди.
Втомилася. Присіла на лаву. Сиділа, дивлячись в одну точку. Нічого не хотілося.
Тим часом стемніло. Віра на це не відреагувала.
Повз неї йшла якась жінка. Вона чомусь звернула увагу на дівчину та підійшла ближче. Побачивши, що та вагітна, дружелюбно сказала:
– Ішла б ти, дівчино, додому. Холодно вже. Не можна у твоєму становищі мерзнути. Занедужаєш ще…
– Нема куди йти, – прошепотіла Віра, витираючи сльози, що набігають.
– Як це? Ти що, сирота?
Віра кивнула.
– Тоді ходімо до мене. Я одна живу. Переночуєш, а вранці подумаємо, що з тобою робити.
За чаєм Віра все розповіла новій знайомій. Та була здивована:
– Хіба так можна? Рідну дочку з дому виставити! Та ще й вагітну! Ну, нічого… Ти не хвилюйся. Влаштую тебе до нас у цех. Поки що на випробувальний термін, а там видно буде. Може, гуртожиток випросимо. Не журись! Дав Бог дитину, дасть і на дитину. А батьки твої ще жалітимуть. Ось побачиш…
З того часу Віра прожила без батьків життя.
Народила дочку. Вийшла заміж. Переїхала до іншого міста. Розлучилася. Допомоги ніколи не просила. І в гості не просилася. Не знала, чи її батьки шукали. Собі вона вселяла, що їх просто немає.
… Віра повернулася до столу, взяла листа…
Прочитала до кінця…
Далі батько писав, що зібрав велику суму грошей і хоче поділити її між дітьми порівну. Просив приїхати, забрати свою частину.
“З чого б це? Дуже дивно…, – подумала Віра, – не потрібні мені їхні гроші. Нехай онукам віддасть…»
Не довго думаючи, вона так і написала. Мовляв, дякую, звичайно, але грошей ми з дочкою не потребуємо. Роздайте онукам.
За тиждень надійшов другий лист.
Батько писав, що у онуків є батьки, от нехай вони про них і дбають. А ти, Віро, приїдь, забери гроші. Ти таки наша дочка. Так буде правильно.
У конверті лежав ще один листок. Розгорнувши його, Віра впізнала руку матері. Мабуть, вона відправляла листа і поклала свою записку:
«Віра, приїжджай. І доньку привези. Пора вже нас познайомити. Адже нам не так багато лишилося.
А тата постарайся зрозуміти. Це його «вибачання». Від чистої душі. Переживав він дуже всі ці роки.
А твоє прощення – взяти ці гроші.
Чекаємо на тебе, доню».
Прочитавши ці рядки, Віра розплакалася. Чи то від образи, чи то від радості…