– Ох, Сашко, важко мені без тебе, – молода жінка стояла біля памʼятника чоловіка.
Польовий вітер ворушив куточки її хустки.
– Шість років сьогодні, а я все одна… Он, Тамара і Зоя заміжні вже давно, діток новим чоловікам понароджували… А синочок твій рідненький нещодавно в другий клас пішов. Не пам’ятає він тебе, тільки з фотографій знає. Ох, а схожий на тебе як… – плакала жінка…
…Люба й Сашко познайомились в сільському клубі, куди хлопець прийшов на танці зі свого маленького села. Люба тільки глянула в його небесно-блакитні очі й зрозуміла, що закохалась.
Весілля зіграли, щойно Сашко повернувся зі служби. Рівно через дев’ять місяців після весілля народився син Ілля. Молодим батькам тоді здавалося, що їх щастю немає меж.
Люба, вийшовши з декрету, влаштувалася кухаркою у їдальні місцевого хлібзаводу, а Сашко працював там же на виробництві. Жили вони скромно, але на життя вистачало, господарство своє тримали. Сад, город теж хороша підмога. Молода сім’я будувала плани на майбутнє.
– Любо! – обіймав дружину Сашко. – Один син – це добре, але два – завжди краще!
– А я про доньку мрію, – дивилася на чоловіка щасливими очима Люба.
– Дочці я буду не менш радий! Наталкою назвемо!
– Чому Наталкою?
– Не знаю. Просто подобається мені це ім’я. Красиво звучить!
Через два місяці після цієї розмови Люба готувала вечерю і не могла дочекатися, коли чоловік повернеться з роботи, їй не терпілося повідомити йому радісну звістку про майбутнє поповнення в сім’ї…
Почувши, як відчинилися вхідні двері, Люба кинулась назустріч коханому. Але на порозі стояв не чоловік, а її сусідка…
– Любо! Біда! Сашку твій…
Люба не встигла дослухати, що скаже сусідка, земля попливла з-під ніг. Коли вона прийшла до тями, в її будинку юрмилися односельці. Хтось намагався привести її до тями, хтось колихав на руках Іллю, який плакав…
– Де Сашко? – запитала тремтячими губами Люба.
– Нещастя, Любо, трапилося на заводі, – заговорив дід Трохим.
– Де Сашко? – Любі здавалося, що вона говорить голосно, насправді ж її слова було ледь чутно.
– Не побивайся ти тільки дуже… Синочок у тебе маленький, і так без тата він залишився…
Біда того дня наздогнала не лише Любу. Окрім неї овдовіли ще дві односельчанки: Тамара і Зоя.
Від того всього Люба виносити дитину не змогла.
Ця втрата стала для неї черговим важким випробуванням…
…Минув рік. Люба жила тільки заради сина, життя для неї померкло.
Спочатку вийшла заміж Зоя, слідом за нею Тамара, а Люба ні про яке заміжжя навіть думати не могла – ні з ким, окрім Сашка, себе не уявляла.
– Любо, ти подумай. Все-таки син росте у тебе. Роботи немає, годувати, взувати, одягати дитину треба. З мужиком все легше, – говорила Тома, прийшовши до Люби у гості.
Спільне горе зблизило двох жінок.
– Не можу я так, Томо. Нічого, впораюся. Руки, ноги є, а робота завжди знайдеться. Поїду завтра у сусіднє село, там кухар у дитячий садок потрібен, зарплата, правда, копійчана. Зате зручно, Ілля буде зі мною. А так… Господарство в мене є, сад, город. Голодними не залишимося.
– Занапастиш ти так себе. Ти подумай, Любо. Он, Грицько готовий з дитиною тебе взяти, а мужик він рукастий, з ним не пропадеш, хоч і погульбанити часом любить.
– Не можу я так, Томо, не милий він мені.
– Та ну тебе… Можна подумати, я прямо з кохання великого вийшла, подітися просто нікуди. До речі, вагітна я. Дитина народиться, може, й злюбиться. Ти подумай…
Відпрацювавши зміну в дитячому садку, Люба їхала додому і там працювала допізна.
З чим тільки не їздила на ринок у райцентр Люба майже кожний вихідний.
Увечері прийшов Грицько. Здогадалася Люба, що то Тамара його прислала. Стоїть він на порозі, мовчить.
– Ти чого прийшов, Григорію? Говори скоріше, справ у мене безліч.
– Навіть не знаю, як сказати, Любо. Ігристого б мені твого домашнього, для сміливості.
– Ігристе грошей коштує.
– Зрозумів я, зрозумів. Ось, – простяг він їй гроші. – Продай трохи.
– На, тримай.
– Присяду я, га? Разом посидимо давай…
– А давай, Грицько. Хоч забутись ненадовго від такого життя…
Через пів години Грицько, так і не сказавши про мету свого візиту, голосно хропів за столом. Розбудивши невдаху нареченого, Люба виставила його за двері…
…Час ішов, Ілля у другий клас вже пішов. До Люби приходили свататися ще двоє, та й їм вона дала відкоша.
А сімейне життя Тамари не складалося. Чоловік постійно сварився.
Увечері, після важкого трудового дня, дві подружки стали часто засиджуватися під Любине ігристе.
– Треба ж від життя такого відволіктися, сил більше немає, – плакала Тамара.
Вранці, зачісуючись перед дзеркалом, Люба глянула на себе і ахнула.
– Ні, треба закінчувати ці вечірні посиденьки, – подумала вона.
Але ввечері прийшла Тамара із закускою і на столі знову з’явилося ігристе.
– Ось уже шість років минуло, як наших з тобою не стало. Ох, подивився б мій Сашко на мене, якою я стала… Соромно як… Був би він живий, рідненький мій, все було б по-іншому.
– Це ти все Сашка свого згадуєш, а в мене, що перший, що другий – обоє однакові, хорошого згадати нема чого…
…У тому році врожай вишень видався небувалим. О п’ятій ранку розбудила мати Іллю, і пішли вони в садок збирати ягоду.
Набрали два повні відра, Люба їх ледве до зупинки донесла, на ринок до райцентру хотіла їхати.
Простояла Люба на зупинці з іншими односельцями, а автобуса немає, наступний лише ввечері йде.
– Зіпсується вишенька до завтра, – подумала жінка і залишилася чекати – раптом хтось на попутці погодиться підвезти.
Зупинився мотоцикл з люлькою.
– У райцентр? – запитав водій.
– Куди ж іще? Підвезеш?
– Ну, давай відра твої у люльку поставимо. А ти ззаду мене сідай, тільки тримайся міцніше, з вітерцем поїдемо… – посміхався чоловік невисокого зросту. – Аркадій мене звуть.
– А чого мені з тобою знайомитись? До міста підкинеш, гроші за дорогу тобі віддам – і розбіжимося.
– Хтозна. А раптом не розбіжимося?
– Досить балакати, поїхали, вишня моя на спеці такій псується.
– То імені свого не скажеш?
– Люба я.
– Любов, значить!
Аркадій підвіз Любу до самого ринку.
— Ну, Любов, може, ще побачимось, — помахав він рукою.
Через три дні, коли Люба й Тома сиділи за столом, до будинку під’їхав мотоцикл.
– Хазяйко, можна? – зазирнув Аркадій.
Двері були не зачинені.
– Ой, піду я, – скочила Тома і вислизнула з хати.
– А ти чого приїхав? Навіть не спитав. А раптом я заміжня? – здивувалася Люба.
– Так видно, що самотня, навіть питати не треба.
– А знайшов мене як?
– У старенької місцевої спитав, де тут Любов живе, вона мені на твій дім і вказала.
– Ну, коли приїхав, пригощайся. Зараз я тобі посуд чистий дістану.
– Ні, Любов, не гульбаню я. І ти це б припиняла!
– Ти що, не сільський? – зщдивовано дивилася на нього жінка.
— Із села я, дванадцять кілометрів звідси.
– А ти випадково не слабий який? – недовірливо дивилася на гостя Люба.
– Я здоровий. А ще я холостяк… Пригянулася ти мені, Любов, три дні тільки про тебе й думав. Пора мені, приїду до тебе завтра…
– Дивний ти якийсь наречений, у нашому селі такі не водиться… Ой, та приїжджай, – махнула рукою Люба. – Якщо що, то й виставити тебе недовго.
Наступного дня приїхав Аркадій, а Люби не було вдома, в магазин вона побігла.
Зате чоловік познайомився з Іллею. Вчора хлопчик не виходив із кімнати, соромився…
…Люба купила в магазині хліба, ковбаски, сиру. Прихопила й трохи мʼясця – вдома капусточка є, можна голубців накрутити на вечерю.
З важким пакетом у руках, жінка відкрила хвіртку і зайшла до себе на подвірʼя.
– Якось тихо так, – подумала вона. – Зазвичай Ілля мій у дворі грається, а це не видно його…
Люба відкрила вхідні двері, зайшла в хату й оторопіла. Десь з кухні раптом почулися якісь гучні звуки.
Жінка залишила пакет на підлозі в коридорі й поспішила на звук.
Люба зайшла на кухню й здивовано застигла на порозі.
– Мамо, а ми з дядьком Аркадієм поличку на кухні причепили! – вискочив назустріч син.
– Так, – посміхався Аркадій, перебираючи молоток з руки в руку. – Вона, так і дивись відпала б.
Після спільної вечері Люба відправила сина спати.
– Ну, тобі вирішувати, хазяйко, – сказав Аркадій. – Виставиш – піду, значить, навʼязуватись не стану.
– Залишайся… – коротко сказала Люба.
Прокинувшись вранці, Люба була приголомшена: гість уже наносив води і покосив траву перед будинком.
– Чого це ти так розійшовся? – Люба намагалася виглядати байдужою.
– Тобі хотів допомогти, важко ж одній…
– Дивний ти все таки. У нашому селі всі мужики або гульбанять, або ледарі.
– Тільки Сашку мій був не такий, як усі, – з тугою подумала Люба і почула від Аркадія:
– Ну, значить, я не такий, як усі…
– Збирай у сумку все своє ігристе, – сказав Аркадій перед від’їздом. – На підприємстві, де я працюю, завжди знайдеться покупець такого продукту. А тобі не треба в хаті його тримати, щоб спокуси не було. На слизьку доріжку ти зі своєю подружкою встала. Як її там, Тамара?
– Ой, розкомандувався! А про Томку, звідки вже дізнався?
– Це я в Іллі дізнався. Він сказав, що частенько ви тут застілля влаштовуєте, а потім пісні співаєте.
– От же ж…
– Люба, я тобі вже говорив про своє ставлення до цього. Якщо хочеш бути зі мною, то ти це діло припиняй. Краще з дитиною час проведи…
– Увечері приїдеш?
– А ти цього хочеш?
– Хочу, – сказала Люба, пильно дивлячись у його очі.
Увечері прибігла Тамара, з нехитрою закускою, як завжди.
– Іди, іди, Тамаро. Зараз Аркадій приїде.
– Ну, може, встигнемо по маленькій?
– Нема в мене нічого, Аркадій все забрав.
– Ого, а ти кажеш – приїде, зараз з товаришами посидять, так що не чекай!
– Їде вже! Чуєш мотор? Все, Тамаро, йди…
У житті Тамари з того часу нічого не змінилося, вона знайшла іншу подругу, з якою влаштовувала вечірні посиденьки і плакалася на тяжку долю.
А Люба вечорами накривала на стіл і незмінно посміхалася, сидячи за столом разом із сином та Аркадієм.
Вона ловила себе на думці, що не посміхалася дуже давно – відколи не стало Сашка…
– Тепер все буде по-іншому, – думала вона. – Ми молоді ще, дитинку народимо, обов’язково народимо. Життя продовжується…