Життя такі викрутаси з нами робить, що іноді дивуєшся.
Каті було двадцять п’ять, коли її мама Раїса дуже заслабла. Раїса згасала на очах.
Катя взяла відпустку, щоб доглядати матір. Лікарі говорили, що її дні полічені, надто пізно було виявлено все.
Катя не відходила від матері. Добре хоч свекруха погодилася доглянути сина Ігоря.
З кожним днем Раїсі ставало дедалі гірше. Якщо вчора вона ще могла сидіти в подушках, то зараз навіть рух рукою було для неї подвигом.
Катя кріпилася, підтримувала матір, як могла.
Якось увечері Раїса покликала Катю.
– Дочко, я перед тим, як мене не стане, маю сказати тобі…
– Мамо, не говори так, ось курс пройдемо, і тобі легше стане!
– Ти мене не заспокоюй, я ще при своєму розумі. Знаю, що лічені дні мені лишилося жити на цьому білому світі. І не перебивай… Мені важко говорити…
Раїса замовкла, ніби збираючись із силами.
– Я маю перед тобою покаятися, прощення просити.
– Мамо, яке прощення?! Ти ні в чому не завинила!
– Завинила. Гріх на мені великий лежить. Двадцять п’ять років носила я його із собою, а зараз сили не ті…
Раїса заплющила очі, ніби збираючись із силами. Відкривши їх, Катя побачила сльозу, що стікала по щоці.
– Ти принеси мені мою скриньку, ту що в шафці на верхній поличці.
Катя відкрила шафу. Ніколи у житті мати не дозволяла їй розбирати речі на її поличці. Чому – Катя не вникала.
Мати була строгою та вимогливою. Вимагала беззаперечно її слухатись. Каті це було не важко. У школі вона вчилася добре, допомагати по хазяйству любила.
На мамин характер вона не ображалася, розуміла, що важко виховувати її без батька. Розпитування про нього було заборонено, коли дівчинці було років шість.
– Забудь, нема його і все. Чи тобі зі мною погано?
Більше Катерина ним не цікавилася.
Катя принесла скриньку. Це була проста дерев’яна скринька, колись давно прикрашена розписом. Але зараз яскраві квіти від часу облізли, лише кілька елементів колишньої краси красувалися на кришці.
Рая погладила коробку долонею.
– Прийшов час… Ти мені подушку трохи підніми…
Катя так і зробила. Поправила подушку, краще накрила матір ковдрою.
– Слухай, Катрусю…
Дуже рідко мати так називала її. Зазвичай, або просто Катя, або Катерина.
Раїса відкрила скриньку, виклала звідти якісь документи, а потім шпилькою, що лежала на дні, підняла дно.
Там були якісь фотографії і листи.
– Давно треба було тобі розповісти, та я зла була… Ось мене Господь і покарав… Але краще пізно, аніж ніколи.
Катя стояла, не розуміючи про що це таке говорить мати.
– Двадцять п’ять років тому народилася ти, – продовжила жінка. – І я тобі зовсім не рада була. Моя дочка Валя тебе народила. Їй тоді всього шістнадцять було, навіть школу вона не закінчила…
Ця звістка була, як грім серед ясного неба. Сама я її одна виховувала. Погрався зі мною хлопець і кинув. Я в дитбудинку росла, допомогти було нікому. Але виховала, стільки сил у неї вклавши, мріючи, щоб вона тільки мою долю не повторила. А ні…
У девʼятому класі все сталося. Хто твій батько, мені так і не сказала. Дізнавшись новину, я і сварилася, і плакала. А що з того? Термін вже великий.
Валя була повненька, натягне светр розтягнутий і ходить. А мені й думки немає, що в неї там під серцем дитя росте… Вона й сама, мабуть, довго не здогадувалася. Що робити? Переїхали ми до іншого міста, винайняли квартиру.
За кілька місяців ти й з’явилася. Я тебе на себе оформила, а їй дала девʼять класів закінчити і відправила вчитися, попередивши, щоб не приїжджала і тобі життя не псувала.
Я з тобою повернулася до свого міста. Сусіди попліткували та й перестали. І почала я тебе виховувати. Вибач, що строга була. Одну не вгледіла. у подолі принесла, хотіла хоч тебе зберегти. Але ти в мене розумниця. І чоловік хороший, і синочок…
– Мамо, а де ж Валя, тобто мама?! – ахнула Катя.
Раїса глибоко зітхнула.
– Заборонила я їй з тобою бачитися, ворушити минуле. Погарячкувала я тоді. Сказала: «Будуй нове життя». Я їй перші роки твої фото ще надсилала, а потім листи назад почали приходити. І де вона тепер, я навіть не знаю. Ти пробач мені, Катю. Тільки зараз розумію, що погарячкувала… Розлучила рідну матір і дочку… Людських пересудів злякалася.
Ось тут і фото твоєї мами. Тут ти в неї під серцем.
На Катю дивилася невисока дівчинка, з двома кісками. Зрозуміти, що вона скоро стане матір’ю, було неможливо.
Так вона була молода і юна, зовсім дитина. Катя в її п’ятнадцять років виглядала зовсім по-іншому.
– А тут листи її, й адреса, де вона раніше жила. Може, це тобі допоможе в пошуку. Якщо знайдеш мою Валю, то попроси за мене пробачення… Тільки хіба таке прощають?
Я навряд-чи її застану. Мало залишилося мені. Втомилася я… Дай водички…
Катя піднесла до сухих губ матері склянку з водою. Раїса зробила кілька ковтків і заплющила очі. Катя поправила ковдру і довго дивилася на Раїсу, не розуміючи, як їй тепер її називати…
…Було вже близько до півночі, а Катя все сиділа на кухні і перебирала вміст скриньки. Перечитувала листи від мами Валі. У них наприкінці Валя завжди зверталася до неї: «Люба моя доню, моя Катрусю! Я люблю тебе і пам’ятаю. Коли ти все дізнаєшся. Постарайся пробачити маму Раю. Вона хотіла тобі добра».
Цієї ж хвилини почувся звук склянки, що опинилася на підлозі в кімнаті, де лежала Раїса. Катя поспішила туди.
Склянка лежала на підлозі, а Раїса дивилась в одну точку… Катя все зрозуміла. Мами Раї не стало, після того, як вона розкрила таємницю її народження.
Час поминок минув. Катя лише через місяць вибралася до старої квартири, щоб навести порядок. Скринька з її таємницею так і стояла на столі, поруч лежали листи.
– Що ж робити? – з чого почати пошуки вона не знала.
На допомогу прийшов чоловік.
– Оце так історія. Не у кожному кіно таке покажуть. Здивувала мене твоя мама Рая…
– Але ж вона хотіла як краще…
– А вийшло, як завжди… Так, здається, кажуть. Подзвоню однокласнику, може допоможе, у нього є звʼязки.
Цілий рік не було жодних звісток. Були адреси, де раніше проживала Валя, але листи поверталися з позначкою: «Адресат вибув». Катя вже зневірилася і хотіла припинити пошуки.
Квартиру Раїси Катя не здавала, зрідка приходила перевірити. У той день вона була вільна і зважилася розпочати розбір старих речей, що назбиралися за довгі роки.
Раптом задзвонив телефон. Звук був такий різкий і несподіваний, що Катя аж стрепенулася.
Вона підійшла і взяла слухавку.
– Слухаю вас.
Але в слухавці мовчали. У Каті вирвалося, вона й сама не знала чому, може, якесь передчуття спрацювало:
– Мамо, це ти?
На тому кінці хтось заплакав, і Катя почула лише одне слово: «Так». Зв’язок обірвався. Катя так і залишилася стояти зі слухавкою в руці. Її мати знайшлася, але де вона, так і залишилося загадкою.
Катя була розгублена. Вона крутила телефон в руці. Чому поклали слухавку? Були лише питання, а відповідей не було…
Раз на місяць Катя приходила в квартиру і прибирала. Спочатку їй не хотілося після мами Раї нічого міняти, але поступово вона розбирала старі речі, які через свою ощадливість берегла бабуся.
Одного з таких днів у двері подзвонили. Катя відчинила. На порозі стояла жінка років сорока, доглянута, добре вдягнена.
– Вам кого? Ви когось шукаєте?
– Так… Раїсу Пантеліївну.
– Її немає. Її не стало кілька років тому.
Від цих слів жінка різко закрила обличчя руками і тихо промовила:
– Не встигла…
Катя була розгублена.
– Ви проходьте. Вам треба заспокоїтись.
Вона провела жінку на кухню, дала склянку з водою.
Жінка витерла сльози, глибоко зітхнула і озирнулася на всі боки.
– Стільки років минуло, а нічого не змінилося. Навіть фіранки ті самі.
Катя нічого не розуміла, але якісь знайомі риси у жінці її схвилювали. І тут до неї почало доходити.
– Ви Валя, так?
– Я зараз піду, вибачте…
Але Катя взяла її за руку.
– Не йди, я все знаю… Мама Рая перед тим, як її не стало, мені у всьому зізналася.
Валя підняла заплакані очі:
– Ну, привіт, дочко!
Катя обійняла Валю. Так обіймаючи один одного, вони стояли довго, ніби переживаючи, що знову можуть втратити одна одну.
Потім вони пили чай і не могли ні надивитись, ні наговоритися одна з одною.
– Раніше інші часи були. Було величезною ганьбою народити так рано. Мати як тільки мене не називала, коли дізналася про вагітність.
Твій батько був трохи старший, але він одразу втік, коли дізнався про дитину. Кажуть не стало його рано…
Було вже п’ять місяців, коли мати мене до знайомого лікаря потягла. Дізнавшись про все, зібрала речі, і з міста ми поїхали. Зняли кімнатку в якомусь гуртожитку і чекали на мої пологи. До твого народження мати мені нічого не говорила, а після виписки пожила зі мною пів року, поки я тебе годувала, а потім залишила мені трохи грошей і веліла більше їй на очі не потрапляти.
– Дочку твою не кину, запишу на себе і виховаю, тільки ти ні її, ні мене більше не турбуй! Про тебе ж дбаю. Почни нове життя, вивчися, отримай професію. Може все в тебе і налагодиться. Вчишся ти добре, тебе тут ніхто не знає. Сподіваюся, що ти знайдеш собі місце в житті. Про нас не турбуйся. Тебе виростила, і про Катрусю подбаю!
Сказала і поїхала. А я так і залишилась в тій кімнаті. Навчалася, підробляла, щоб із кімнати не виставили.
Спочатку плакала. За ці місяці я так привʼязалася до тебе. Але в голові стояли слова матері:
«Так тобі буде краще.»
Змирилася. Вирішила добитися всього сама. І вчилася, і працювала. На хлопців навіть не дивилася, бо неприємно було згадувати пережите.
Після училища пішла працювати, навчалася заочно в інституті. Від заводу квартиру віддали. Чоловіки навколо мене вилися, але я була неприступна.
Здобула другу вищу, пішла на підвищення, перевелася у філію заводу у великому місті, ходила в начальниках.
Якось на завод приїхала делегація з-за кордону. До моїх обов’язків входило спілкування з ними, організація побуту. Так я й познайомилася з Алехандро.
Закохалася я вперше. Йому було пора час, а я сама не своя ходжу. Поїхав, а через місяць він повернувся і заміж покликав. Я погодилась. А що мені було думати? Мати за ці роки дві твої фотографії надіслала і сказала більше не писати, бо ви переїжджаєте. Отака пам’ять про тебе й залишилася…
Валя поклала на стіл дві фотографії. Там Каті було рік і років пʼять.
Катя тримала в руці руку матері. Вона розуміла, як важко тій усе це згадувати.
– Любив мене чоловік. Дітей у нас не було. Рано чоловік пішов із життя. Його родичі мені на двері вказали. Тоді я повернулася на батьківщину. Довелося все спочатку починати. Але терпіння у мене було, звикла всього сама добиватися.
Знайшла тебе і таємно стежила за твоїм життям. А цього року так у мене на душі стало недобре чогось… – І чому мати за мене все вирішила? – подумала я. – Вона там з моєю дочкою, а я все життя одна й у вигнанні. Довго не наважувалася, а сьогодні прийшла…
Катя пригорнулася до матері:
– Тепер все буде добре. Ми тебе з моїм чоловіком шукали, але нічого в нас не вийшло. Поїхали додому, я тебе з онуком познайомлю. Не бійся, життя розставило все на свої місця, нехай пізно, але все одно…