Валентина Борисівна відзначала своє п’ятдесятиріччя. Ювілей проводився з розмахом в одному із найдорожчих ресторанів міста. Звучали тости, дарувалися подарунки. За столом поруч із іменинницею сидів її чоловік Анатолій Вікторович, з яким вони в коханні та злагоді прожили майже тридцять років.
Того вечора з обличчя Анатолія Вікторович не сходила посмішка. Він був гордий за свою дружину, яка і в професійному плані досягла багато чого, і була чудовою господаркою, і прекрасною матір’ю для своїх дітей.
Розставання з гостями після закінчення урочистого заходу було зворушливим. Гості ще раз побажали іменинниці довгих років та щасливого сімейного життя.
Ювілей відзначався у суботній вечір, а наступного дня був вихідним. Прокинувшись наступного ранку Анатолій Вікторович не виявив поряд із собою дружини. Впевнений у тому, що вона клопочеться на кухні, він пішов туди. Але й там її не було. І тут він звернув увагу на аркуш паперу, що знаходився на кухонному столі. Анатолій Вікторович не поспішаючи взяв його до рук і прочитав.
«Толік, вибач. Я пішла назавжди. Тридцять років свого життя я присвятила тобі та дітям. Настав час пожити собі».
– У неї хтось є, – перша думка, яка промайнула в голові Анатолія Вікторовича, після прочитання записки.
Він схвильована взяв телефон і зателефонував дружині, почувши у відповідь довгі гудки. Наступний дзвінок було звернено до матері Валентини. Але виявилося, що й мати не знає, де знаходиться її дочка. А потім зателефонував син.
– Тату, я до мами ніяк не додзвонюся. Ми зараз завеземо до вас Андрійка, а ввечері заберемо його.
Підозра, що у його дружини хтось з’явився посилювалося з кожною годиною. Усі спроби Анатолія Вікторовича знайти свою дружину не мали успіху. Виявити людину у місті-мільйоннику, було зовсім не просто.
А спроба Анатолія Вікторовича зателефонувати дружині на роботу внесло до його свідомості ще більше сум’яття. Там відповіли, що Валентина Борисівна перебуває у черговій відпустці.
«Значить поїхала зі своїм кавалером на якийсь курорт», – зробив висновок Анатолій Вікторович.
Чоловік Валентини Борисівни не міг сидіти спокійно у квартирі і продовжував накручувати себе.
«Але як вона могла вчинити ось так зі мною, – обурювався він, – і я навіть ні про що не здогадувався. А, втім, хіба, я міг про щось здогадатися, якщо за все життя вона не дала мені жодного приводу для ревнощів.
Із цього дня Анатолій Вікторович втратив і спокій, і сон. Щохвилини вільного часу він присвячував пошуку своєї дружини. Незважаючи на незручність ситуації, в якій він виявився, йому довелося використовувати всі свої зв’язки та знайомства.
Як то кажуть, якщо довго стараєшся, щось вийде. І ось, нарешті, через тиждень пошуків у його руках виявилася адреса, за якою мала бути його дружина.
Квартира знаходилася в новому будинку, в новому, ще недобудованому мікрорайоні. Із схвилюванням на душі Анатолій Вікторович піднявся на потрібний поверх і натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинилися майже відразу.
– А, це ти, ну проходь, – запросила Валентина Борисівна чоловіка.
Анатолій Вікторович пройшов у квартиру, озираючись на всі боки.
– Ти щось шукаєш? – Запитала його дружина.
– Хочеться подивитися на того, до кого ти пішла, – сказав він, дивлячись їй у вічі.
– А я ні до кого не пішла, просто пішла. Купила собі квартиру і пішла, – пояснила вона.
– Я ніяк не зрозумію, – сказав він, – ти пішла без жодних пояснень, а тепер говориш якусь нісенітницю.
– Добре, поясню, – відповіла вона на його обурення, – я тридцять років працювала на вас без відпочинку, на тебе та на наших дітей. Готувала, прала, прибирала і, при цьому, заробляла не менше за тебе. Я виростила дітей, а тепер вони передали на мене онуків. Толік, любий, не треба мені жодних чоловіків, я просто хочу пожити для себе.
– Ах, ось воно в чому річ, – зрадів Анатолій, – а хочеш ми з тобою махнемо на якийсь курорт!
– Та не треба мені жодних курортів. Я хочу ходити, коли мені захочеться у фітнес клуб, відвідувати салон краси, а вечорами, як у дитинстві читати книжки.
– Я тебе все одно не можу зрозуміти, – продовжував обурюватись чоловік, – ну я тобі набрид, це зрозуміло, а як же діти, онуки.
– Щодо онуків, у них є батьки, от нехай вони їх і вирощують, і виховують.
– А може, все-таки ти повернешся, – раптом змінив свій тон чоловік.
– Ні, Толік, і ще раз ні, – твердо заявила вона.
Вже вдома, перебуваючи на самоті, Анатолій Вікторович намагався пояснити собі вчинок дружини. І не знаходив логічного пояснення.
Пройшов місяць з того дня, як дружина Анатолія Вікторовича покинула його. Це був непростий період його життя. Йому самому доводилося готувати собі їжу, прибирати, довелося освоїти і пральну машину та багато іншого. А кожних вихідних йому привозили онуків.
Від усіх цих турбот у нього йшла обертом голова. До нього нарешті дійшло, як же не легко було його дружині поєднувати відповідальну роботу із турботами щодо ведення домашнього господарства.
Одного разу, перебуваючи в розпачі, він взяв телефон і зателефонував почергово синові та дочці, щоб вони приїжджали швидше за своїми дітьми. Цієї хвилини пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Валентина Борисівна.
– Ура! Бабуся приїхала, – вигукнули онуки.
– Валя, я не можу без тебе, – зізнався Анатолій, – виручай.
Незабаром на кухні закипіла робота. Дружина Анатолія Вікторовича наготувала всякої смакоти.
– Ти тільки не йди, – просив її чоловік, – я завжди тепер допомагатиму тобі по господарству. Ти ж не підеш? – повторював він безупинно.
– Подивимося на твою поведінку, – сказала дружина з усмішкою.