Чоловік в білому халаті зайшов у палату. Неквапливо став цікавитись, як всі почуваються. Підійшов і до Тетяни:
– Як почуваєтеся, Тетяна Анатоліївно? – запитав він.
– Добре!
Виміряв все необхнідне, здивовано похитав головою:
– Навіть я не сподівався, що вам так швидко стане краще. Адже вас у якому стані тиждень тому привезли…
– Вам дякую, Дмитре Вікторовичу! Я вже, і сама не сподівалася, що викарапкаюся.
– Ну, принаймні, ще тиждень вам доведеться побути тут!
***
Справді, перехвилювалась. На роботі кінець місяця, аврал. Тетяна на верстатах працювала. Втомлювалася, звичайно, сильно, але платили добре.
Тут ще подія радісна – онук народився. Вони втрьох, із сином та невісткою, жили в її двокімнатній квартирі. Тепер – учотирьох.
От і перехвилювалась Тетяна Анатоліївна. Прийшла з роботи і так стомлена, стала довкола онука крутитися. І раптом стало зле.
Прокинулася вже в палаті. Думала, що ніколи не вийде звідси. Але за три дні краще стало, перевели до звичайної палати.
А зараз так хочеться поділитися радістю з рідними:
«Щось ніхто не приходить. Ну, невістка – зрозуміло, у неї маленька дитина, але син міг би прийти. Раз приходив, коли я в палаті для важких була. Хоча, і йому турбот додалося: цілий день на роботі, вдома маленька дитина. І телефон вдома залишився. Завтра субота. На вихідні все одно, хтось прийде».
– На процедури! – пролунав голос молодої дівчини в біленькому халатику, що зайшла.
Коли їй все зробили, Тетяна запитала:
– А можна мені встати, до туалету дійти?
– А як ви почуваєтеся?
– Добре.
– Давайте, я вам допоможу!
Дівчина допомогла їй підвестися. Довела до туалету. Слабкість, звичайно, але яке це щастя знову бути на ногах.
Повернулась, лягла на ліжко і такі радісні думки в голові закружляли:
“Повернусь додому. З маленьким Ігорчиком буду няньчитися. Яке йому гарне ім’я дали! Думала дадуть, якесь сучасне – не виговориш. А Ігор – так гарно звучить».
– Дівчатка, сніданок! – Зайшла в палату літня кухарка.
***
Увечері до Тетяни Анатоліївни прийшов їхній начальник цеху.
– Доброго дня, Тетяно! – Вони давно працювали разом і розмовляли по-свійськи.
– Доброго дня, Денисе!
– Як ти?
– Добре! Сьогодні вже вставала.
– Тут тобі продукти.
– Дякую, Денисе!
– Все, Тетяно, більше ти на верстатах не працюватимеш, – начальник сів на стілець біля ліжка. – Ти знаєш, що Віра остаточно на пенсію йде?
– Ой, то вона п’ятдесят років у цеху пропрацювала!
– Саме п’ятдесят років. Так я ось що кажу: підеш замість неї?
– Ой, навіть не знаю! Я тридцять п’ять років за верстатом простояла.
– Ось тепер будеш зі мною сидіти, з паперами працювати. Віра сказала, що зачекає, коли ти вийдеш. Ну, що згодна?
– Згодна! Куди подітися?
***
Побалакали трохи, і відвідувач пішов. Нові думи заповнили голову Тетяни:
«Зарплата буде вдвічі меншою. Ну і добре! Може, більше сюди не потраплю. А то так після чергового авралу і не допоможуть. А на той світ ще рано. А так менше втомлюватимуся, більше внуком займатися».
***
Весь наступний день Тетяна потихеньку ходила палатою, виходила в коридор.
А ввечері прийшли син із невісткою, і Тетяна вийшла до них:
– Мамо, ти ходиш?! – вигукнула невістка, зобразивши на обличчі посмішку, але радості в її голосі не відчувалося.
– Так! Наступного тижня випишуть.
Невістка переглянулася з чоловіком, а Тетяні здалося, що її родичі сподівалися на інший результат, але вона відразу відігнала цю думку, і радісно запитала:
– Як там мій онучок?
– Вередує, – на обличчі сина майнула радість.
– Повернуся, буду з ним няньчиться.
Невістка знову перезирнулась із сином:
– Мамо, ми тут тобі багато продуктів принесли. Якщо щось треба буде, ти дзвони, – по-діловому сказав син і тут згадав. – Ой, а телефон твій вдома! Завтра принесу.
– Рома, ти й зарядку принеси!
– Добре мама!
***
Побалакали ще трохи і родичі пішли, а Тетяна Анатоліївна сильно задумалася:
«Не приходили – дитина маленька. Але ж мене могло і не стати. До сусідок по палаті родичі щодня приходять.
Ну, гаразд, вважатимемо, що ніколи. Але сьогодні вони повинні, принаймні, зрадіти, що зі мною все добре, навіть ходжу. А на обличчі невістки ніякої радості не читалося. Якраз навпаки. І на обличчі сина особливої радості не було видно.
Вони що на інший результат сподівалися? На якій іншій? Що мене не стане?! Нісенітниці якісь! Навіщо?
Вона довго думала і раптом їй спала на думку така проста і водночас образлива думка:
«Через квартиру? Тепер нас четверо, але, як кажуть: “У тісноті, але не в образі”. А що ж це виходить: і в тісноті, і в образі? Так мені нема куди йти, а пожити хочеться. І їм теж нема куди йти. Щось я нaвигадувала. Просто вони за день втомилися.
Та я й сама не подарунок, постійно їх сварила. За що їм мене любити? Ось, мабуть, і майнула біля невістки думка, що мене не стане. А син більше її слухає, аніж мене. Щоправда, при мені цього не показує».
***
У п’ятницю Тетяну Анатоліївну виписали. Зателефонувала синові, той відпросився з роботи та приїхав.
Через півгодини вона була вдома. Син одразу в магазин пішов. Перше, що Тетяна почула, вигуки двнука. Бігом у ванну кімнату, помила руки. Вийшла, підійшла до невістки:
– Марійка, дай мені його!
– Тримайте! – віддала та без жалю. – Плаче і плаче. Схоже, щось турбує його.
Бабуся взяла його на руки, подивилася, подумала:
– Дорога, а мені здається, він у тебе їсти хоче.
– Я його ледве не через кожну годину годую, – ображено сказала матуся.
– А в тебе молоко є? – підозріло подивилася на неї свекруха.
– Звичайно, але впевненості в голосі не було.
– Ну, потримай дитину!
Бабуся кинулась на кухню. Налила в каструльку трохи окропу, додала молока, закип’ятила. Дістала пляшечки, які сама давно й приготувала. Налила молока та поставила студити під холодну воду.
Коли все було готове, побігла, до онука, що все ще плаче.
– Дай!
Взяла онука на руки, піднесла пляшечку йому. Той, на диво, швидко все зрозумів і почав пити.
Наївся і заснув на бабусиних руках. Та акуратно поклала його в ліжечко і пішла до своєї кімнати.
Що це? На її ліжку новий матрац і підодіяльник з наволочкою нові.
– Марія, – покликала вона невістки. – Ви навіщо у мене на ліжку все змінили?
Видно було, що та розгубилася, але швидко зібралася:
– Мамо, ти після виписки, що тобі на старому спати?
– Добре, дякую!
Тетяна озирнулася. Все було інакше, ніби з її кімнати хотіли зробити дитячу, але передумали.
***
Коли син повернувся, сіли обідати. Коли перейшли до чаю, Тетяна Анатоліївна почала серйозну розмову:
– Розумію, що я вам заважаю…
– Мамо, ну, що ти за нісенітниці кажеш? – зупинив її син.
– Романе, доки жива, господиня тут я. Розумію, що хочеться бути самостійними. Заради Бога! Я вам не забороняю. Купуйте квартиру і живіть самостійно, – вона оглянула родичів, що опустили голову, посміхнулася. – Давайте, переставляйте ліжечко до моєї кімнати, поки я у відпустці. Давно мріяла з онуком понянчиться.
Декілька хвилин пили чай у тиші, поки бабуся не встала з-за столу:
– Піду до магазину, куплю Ігорчику щось. Марія наведи порядок на кухні! Романе, коли син прокинеться, переставиш його ліжечко до моєї кімнати.
***
Квартира хоч і двокімнатна, але окремі кімнати. Син із невісткою, цієї ночі, вперше за останній місяць, спали спокійно, або чим вони там спокійно займалися.
Вранці невістка встала першою, приготувала чай. Син став збиратися на роботу. Тут і бабуся вийшла з онуком на руках. Той не спав, та й не плакав.
– Мамо, давай я його потримаю! – невістка взяла сина на руки і посміхнулася.
Усміхнулася і бабуся, слідом, і син. Схоже, молодята змирилися. Адже мати все правильно каже, і робить.
Щось мені тоді в палаті не розумні думки в голову лізли? – Згадала Тетяна. – Діти ж у мене хороші!»