Кожну весну, як тільки встановлювалася хороша погода, Микола Степанович і Віра Іванівна вирушали на дачу. Як вони самі казали: відкривати дачний сезон. Вони й раніше любили відпочинок на землі, вигляд зелених грядок і квітучих дерев радував погляд, наповнював душу цілющою радістю, а осінній збір урожаю завжди значно збільшував їхній бюджет.
І після виходу на пенсію обидва вони з радістю вдалися до улюбленого заняття. Будиночок на садовій ділянці був добротний, утеплений, Микола Степанович сам разом із старшим сином збудував невелику альтанку і тепер дорослі діти зі своїми сім’ями стали із задоволенням приїжджати на відпочинок у вихідні: посмажити шашлики, поласувати першими ягідками та молодими овочами.
І цей рік не був винятком. Хороша погода встановилася вже на початку травня, і наші пенсіонери перебралися із міста, сюди, на свободу, на землю.
Тепер вони господарським поглядом окидали свою досить велику ділянку, дивилися, що і де треба поправити, полагодити, підробити. Після довгої та суворої зими завжди знаходилося заняття для вмілих рук.
-Знаєш, що я думаю, люба, – діловито сказав Микола Степанович. – Нам треба будиночок розширити. Він став нам малий.
-Що ти говориш? Як будиночок може стати для нас малим? Наші діти від нас відокремилися, всі живуть сім’ями, ми з тобою залишилися вдвох, нам з тобою тут місця хоч танцю, хоч скачи, – весело відповіла дружина.
-Та ні, Вірочка, коли всі діти збираються, нам тісно. Іван приїжджає з дружиною та сином, Ліля з чоловіком та двома доньками, нам ніде розміститися. Я думаю, що слід прилаштувати мезонін, тоді всім вистачить місця. Я вже й з Іваном радився, він – за.
-Цікаво, ти з Іваном радився, а зі мною не спромігся, – образилася Віра Іванівна. – І чому б Івану не бути за, він приїжджає сюди на все готове, відпочиває, шашлики поїсть і поїде. Йому все буде за.
-Ну не бурчи, люба, ти ж і сама любиш, коли діти приїжджають.
-Знаєш, коли вони приїжджають, я згадую старе прислів’я, що ми радіємо, коли діти приїжджають, а потім ще більше радіємо, коли вони їдуть.
-Ти сьогодні щось не в дусі, – напівжартома, напівсерйозно дорікнув дружині Микола Семенович.
-Так ні все нормально. Просто я втомилася від такого ставлення дітей. Ось ти кажеш, що треба добудувати будинок. Напевно, вже і до будматеріалів придивлявся, і кошторис який підрахував. Ти ж у мене серйозний і рукастий чоловік. Але все це доведеться купувати нам самим. Тобі Іван запропонував допомогти з грошима?
-Віро, які гроші? Ти ж знаєш, у них іпотека, а Андрійко школу закінчує, репетиторів треба наймати…
-Якби він старався вчитися, то й репетитори не знадобилися б. І ми з тобою вже не такі молоді. У Нас всього і є, що невелика пенсія в тебе та в мене. Якщо, не дай Боже, що станеться, то в нас і нічого не відкладено на чорний день.
-Ну, який чорний день, про що ти говориш. Трохи грошей у нас відкладено, можна збільшити будинок, зате, як усі зберемося, місця буде багато.
-Миколо, я -проти, я категорично проти. Ми не можемо витратити останні гроші на збільшення будинку. Нам із тобою місця цілком вистачає. Якщо діти вважаю, що їм місця мало, то хай вони самі закуповують матеріали, наймають майстрів чи беруть відпустку та будують самі під твоїм чуйним керівництвом.
-Вірочка, я сьогодні тебе зовсім не розумію.Чому ти так проти того, щоб зайнятися будівництвом? Іван та Юра, чоловік Лілі, мені б допомагали у вихідні дні. За літо ми встигли б закінчити будівництво.
-Микола, я тобі українською мовою пояснюю, я-проти, щоб ти витратив останні відкладені гроші на будматеріали. У нас можуть бути якісь непередбачені витрати. Ми вже не такі молоді і не дуже здорові. Я не знаю, скільки нам лишилося ще жити, цілком можливо, що недовго. Ці гроші можуть знадобитися , а ще краще їх витратити на наші задоволення. Поїхати кудись подорожувати, відвідати родичів, поїхати до твоєї сестри. Якщо дітям дуже потрібно збільшити будинок, нехай будують самі.
-Я здивований твоїм ставленням, адже це наші діти, і ми повинні їм допомагати.
-Миколо, ми вже нічого не винні нашим дітям. Зараз вже вони нам винні. Ми з тобою їх виховували, вчили, дали обом вищу освіту, обом допомогли купити житло, дали гроші на початковий внесок на іпотеку. І навіть зараз, коли вони приїжджають до нас на дачу, вони нічого не привозять, тільки якщо я їм заздалегідь зателефоную і переведу гроші та список продуктів, тоді привезуть.
-Вірочка, ти дорікаєш дітей у меркантильності.
-Миколо, я дорікаю їм за черствість і недогадливість. Вони приїжджають сюди на відпочинок, але не думають, що відпочинок потрібен і нам, що ми вже не молоді. Вони відпочивають, а ми з тобою бігаємо навколо них та обслуговуємо. Ти робиш шашлики, я готую їжу, стелю ліжка, а потім вони їдуть і нам доводиться прибирати безлад, який залишається після наших гостей.
-Але це наші діти …
-Ось саме це наші діти. Чому б їм самим не привезти з собою продукти і приготувати стіл? Чому б їм не допомогти нам на ділянці? Вони ж хочуть користуватися всіма закрутками і нічого не робити. Я не хочу, щоб ти витрачав гроші на дачу. Для нас тут є всі зручності, а якщо дітям чогось не вистачає, то… нехай вони самі про це подбають, І взагалі після нашого відходу ця дача залишиться їм, як і наша квартира, хай вони самі думають про свою спадщину. А зараз будемо з тобою жити і насолоджуватись тим, що ми обоє з тобою любимо.
-Віро, люба, я ніколи не думав, що ти зможеш так сказати… Я вважав, що ти радієш, коли наші діти приїжджають. Я думав, що ти хочеш допомогти їм.
– Наші діти давно виросли, але ми все одно їм допомагали. Ми себе так поставили, що діти вважають нас зобов’язаними, хоча зараз нам більше потрібна допомога, ніж їм. Я останнім часом багато про це думаю. Вік і всілякі недуги, які з’являються, переконують на багато що поглянути інакше. Хтось із нас піде раніше, хтось пізніше.
-Вірочка, не говори так, мені важко про це навіть подумати.
-Думай не думай, але це буде, мій любий Миколо. І в цей момент нам дуже потрібна допомога наших дітей. Чи буде вона?
Микола Степанович нічого не відповів на ці слова дружини, він тільки поцілував її в ущоку і подумав: «Я не знав, що моя дружина така мудра жінка».