Ось уже й справді комусь доля усміхається все життя, а в когось вона складна і з заплутаними дорогами.
Навіть зараз Ганна згадуючи свою молодість, здригається від несправедливості та образ.
Вона й заміж вийшла пізно, але була вдячна Богові, що хоч у цьому випадку він був до неї прихильним…
Чоловік її Аркадій добрий і дбайливий, з ним вона майже забула про своє минуле життя. І майже у сорок років народила єдину доньку бажану та обожнювану, яка зараз одружена і живе зі своєю родиною в іншому місті.
Ганна з Аркадієм іноді їздять до них в гості.
Народилася Ганна в селі, була третьою дитиною в сім’ї, третьою дівчинкою.
Мати хотіла народити чоловікові сина, але знову народилася дівчинка – Ганна. Її батьки жили добре і дружно, доки не народилася вона. З її народженням у них у сім’ї все змінилося.
Третя донька народилася з блакитними оченятами та світлим кучерявим волоссячком…
Батько, коли побачив дитину, одразу якось не злюбив її. Ганна була зовсім не схожа на батьків та сестер.
Ті були чорноокі і з темним волоссям.
– Коли ти встигла нагуляти дитину? Це не моя дочка, – строго запитав він дружину.
– Що ти, Господь з тобою, як ти можеш так говорити?! Це наша донька просто схожа на наших родичів, та й бабуся моя була світловолоса з сірими очима, – відповідала дружина.
Але тут ще свекруха підʼюджувала. Вона теж жила з ними і стала на бік сина. Життя матері з донькою в цьому будинку набуло зовсім іншого сенсу.
«Нагуляна!», – тільки й було чути.
Скільки б Ганна не намагалася довести їм свою невинність, ніхто її не слухав.
– Чому ця дитина, народжена від одного батька та однієї матері не схожа на інших дітей? Ти принесла в наш дім чужу дитину, – говорила їй свекруха, та ще й розносила плітки по селу.
Були односельці, які заступалися за бідну жінку, й казали:
– Так, так буває, що в одній родині діти не схожі.
Але чоловік і свекруха нікого слухали.
Батько Ганни не розлучився з дружиною і не виставив їх, але жили вони тепер в окремій кімнатці за шторкою.
Свекруха довго навіть до столу їх не підпускала. Хоч мати Ганни працювала на городі, вирощувала картоплю, цибулю та все інше.
Але у відповідь чула від свекрухи:
– Ти тут чужа і в цьому домі твоєї частки не залишилося!
Мати з донькою не могла нікуди виїхати, бо старші дві доньки теж її.
Переживала вона за них, хоч до них свекруха з чоловіком ті ставилися добре.
Довелося матері Ганни вийти на роботу. Працювала вона на фермі. Йшла рано-вранці, добре хоч вдень була вдома, потім йшла на вечір. Свекруха за Ганною не дивилася, навіть не підходила до дитини, вона одразу ж сказала невістці:
– Я не няньчатиму твою нагуляну, навіть не проси!
Ганна зараз згадує слова матері:
– Це були дуже важкі часи… Даю я тобі шматочок хліба, а сама біжу на роботу в сльозах. Загортаю тебе в кілька пелюшок, щоб не змерзла. Ніхто їх тобі не міняв, бабуся до тебе не підходила, хоч ти й плакала на весь дім. Але всі вдавали, що не чують…
Насправді всі були налаштовані проти матері та її маленької доньки, яка була схожа на янголятко. Гарненька дівчинка, коли підростала, не розуміла, чому тих дівчат гладять по голівці, обіймають тато й бабуся, а до неї ніхто не підходить.
Сестри бачили ставлення дорослих до Ганни і теж недолюблювали молодшу.
Коли бабуся приходила з магазину і пригощала сестер цукерками, Ганна дивилася на всі очі і чекала, коли їй теж дадуть цукерку. Але бабуся строго дивилася на неї й казала:
– А тобі нема, йди у своєї мамки проси!
А мати, яка спостерігала через фіранку, плакала і Ганна теж, дивлячись на неї…
Дівчата росли, сестри зневажливо ставилися до Ганни, але коли мати була поруч, вони не наважувалися щось говорити. А біля бабусі вони поводились зовсім по-іншому, а бабуся підтримувала їх.
Коли Ганна навчалася у третьому класі, у них у родині трапилося нещастя. Бабуся злягла і невдовзі її не стало.
Після цього життя батька й матері Ганни стало трохи кращим. Батько помʼякшав по відношенню до дружини, але дочку молодшу, як і раніше, не любив.
Старші сестри подорослішали й поїхали до міста, там і вийшли заміж. Ганна вирішила залишитися тут із батьками, не хотілося їй у місто, не хотілося залишати матір.
Після закінчення школи вона вступила до міста, вивчилася на кондитера і повернулася до села, працювала на хлібокомбінаті.
Так і жила з батьками.
Але знову в Ганни трапилися неприємності – заслабла мати. Заслабла тяжко.
Трохи більше року вона лежала, Ганна доглядала її, а сестри навіть очей не показували вдома.
Потім матері не стало і для Ганни настали зовсім чорні часи.
У будинку вона залишилася зі своїм батьком. Жили вони під одним дахом, мов чужі. І так черствий батько, зовсім став мовчазним. І Ганна теж.
Сестри іноді приїжджали зі своїми дітьми, тоді батько радів. Але доросле життя та їхнє заміжжя їх не змінили, вони так само не любили молодшу сестру. На Ганну уваги не звертали…
…Коли Ганні було близько тридцяти років, заслаб батько. Майже п’ять років він їздив по лікарях. Ганна допомагала чим могла, готувала та годувала його, коли він зліг.
Останні два роки, батько майже не вставав, а вона доглядала його. Старші сестри хоч і знали, що він слабий, не захотіли забирати батька до себе в місто і навіть не приїжджали.
Батько до Ганни помʼякшав, все вибачався. Він почав часто розмовляти з нею і навіть називав її донькою! Ніби тільки навчився розмовляти, все говорив і говорив, ніби надолужував втрачене у спілкуванні з нею…
– Доню, пробач мені за все… Шкода, що пізно я зрозумів, що ти моя рідна. Виходить, що ти моя єдина справжня донька. А ці навіть очей не показують. Як же ж я винен перед твоєю матірʼю… Вона так і пішла з образою на мене…
Ганна теж розмовляла з батьком, відкинувши всі образи та підтримувала його, як могла. Вона навіть була рада, що батько нарешті називає її донькою і дивиться на неї лагідним поглядом по-батьківському тепло. Ганна навіть насолоджувалася цим щастям, на яке чекала все життя.
От тільки не довго їй судилося так пожити…
Батькові стало недобре і Ганна повідомила сестер:
– Якщо хочете застати батька, приїжджайте!
Але сестри не приїхали, а через кілька днів батька тихо не стало вночі. І доньки, яких так любив батько все життя, приїхали тільки на поминки, пояснюючи це тим, що вони працювали і не могли приїхати раніше.
Коли Ганна стала прибирати ліжко після батька, під подушкою вона знайшла якийсь пом’ятий аркуш паперу.
Вона розгорнула його. Почерк був батька. Ганна прочитала написане і аж присіла на стільчик. Гіркі сльози потекли по її щоках…
На папірці кострубатим почерком було написано:
«Пробач, дочко. Ти моя найулюбленіша. Я вдячний тобі за все. Бажаю тобі щастя. Хочеться якнайшвидше зустрітися з твоєю матір’ю. Там…»
Після поминок Ганна залишилася сама в будинку. Спочатку було важко, але життя тривало, потроху вона прийшла до тями і вирішила навести порядок в хаті, зробити невеликий ремонт, побілити піч, пофарбувати підлогу.
Ось у цей час і зустрів її Аркадій, він жив у сусідньому селі. Він побачив Ганну в магазині в місті, коли вона купувала фарбу і не знала яку купити. Аркадій випадково почув розмову продавця з нею:
– Вам якусь фарбу? Вони різні бувають.
– Ой, а я й не знаю, перший раз купую, мені треба підлогу пофарбувати, – відповіла розгублена Ганна.
Але тут допоміг Аркадій:
– Візьміть ось цю, вона підійде, – говорив він, дивлячись теплим поглядом на Ганну.
Так вони й познайомились. Потім їхали автобусом разом, Ганна вийшла вперед, а він поїхав далі, його село було кінцевою зупинкою.
Не встигла Ганна почати ремонт у будинку, як побачила через два дні Аркадія, що заходив до неї у двір.
– Доброго дня, хазяйко! А я все думаю – допомогти треба цій жінці. Одній же ж важко виконувати чоловічу роботу! – посміхаючись сказав він.
Так і залишився Аркадій у Ганни на все життя…
Побралися вони. Чоловік повністю перебудував будинок. Народилася донька в них і живуть вони зараз дружно.
Мабуть, Бог змилостивився над Ганною і послав до неї Аркадія.
Все-таки заслужила вона щастя й кохання. Не зламалася і не озлобилася.
Ганна завжди дякує Богові за свою подальшу долю. І не бажає нікому пройти її шлях. Той, який був у неї до зустрічі з коханим чоловіком.
А рідні сестри з нею так і не спілкуються…