– Рито, а давай бузок посадимо в саду? Як же я люблю бузок, від його аромату жити хочеться, я й закохалася навесні в твого тата. Адже ми з татом у травні одружилися, він тоді мені величезний оберемок бузку приніс, коли робив пропозицію. Різного бузку нарвав – і білого, і ніжно рожевого, і навіть червоно-фіолетового, махрового, такий тільки у Галини Іванівни ріс, а в них паркан був височенний. Посадимо такий, так Рито?
Маргарита здригнулася і прокинулася. З відкритого вікна віяло смачною нічною весняною прохолодою і ароматом бузком, що розпустився днями.
Але голос мами продовжував звучати в її голові, як наяву.
Адже саме сьогодні день пам’яті мами.
Рита накинула на плечі хустку і вийшла надвір. Їй раптом захотілося до того самого бузку підійти, що вона для мами багато років тому посадила. Віктор вчора ще наламав гілочок з пишними шапками великих квіток, що ароматно пахнуть, розбурхують, навіюють спогади.
Весна
Мама любила весну, і пішла навесні, коли зацвів її улюблений бузок.
Рита підійшла до великого куща бузку, що розрісся, вдихнула його аромат, прикрила очі і обняла гілки з прохолодними шовковистими листочками.
– Доню, Риточка моя, Маргариточка, – Рита навіть здригнулася від цього голосу, мамин голос ніколи не забути. Вона розплющила очі і побачила ледь помітний, розмитий, такий знайомий силует.
– Мама? Мамо, матусю! – Прошепотіла неслухняними губами Рита.
– Добре, як, доню! Все навколо цвіте, полуниця моя дозріває, та й у тебе з Віктором все гаразд. Ти не плач мені, все добре, життя триває. Ось онуків вам привезуть, пригости їх нашою полуницею, це як привіт їм від прабабусі.
– Мамо! – у розпачі знову мало не заплакала Рита, але мамин нечіткий силует розтанув, як дим.
Може, здалося все це, адже вона маму згадувала, думала про неї?
На Риту несподівано така втома навалилася, ледве дійшла до ліжка, лягла і одразу в сон провалилася. Поки йшла, думки скакали – що за нісенітниця? Яка полуниця? Вона ще зелена, маленька, і навіть не почала червоніти.
Та й донька онуків поки що не збиралися до них привозити, знову їх до свекрухи відвезуть. А Рита з Віктором за онуками вже ой як скучили!
Вранці Маргарита рано прокинулася, але Віктора вдома вже не було. Вийшла на веранду і застигла – поряд з пишним букетом вчорашнього бузку – тарілочка мамина улюблена, остання від старовинного сервізу залишилося.
А на старовинному блюдці – стиглі ягоди тієї самої полуниці, що мама своїми руками саджала, прополювала, навіть розмовляла з нею! Та мама з усім, що довкола, розмовляла. І з ялинками, і з берізками – всі для неї живі.
Тут двері відчинилися – увійшов Віктор, а з ним зять Олег, донька Оля та онуки Денис та Вадим.
– Ось Рита, уявляєш, вийшов надвір, а до нас у ворота машина в’їжджає. Приїхали, уявляєш? Бабусю Іру згадали, вирішили відвідати її, бузку наламали і біля пам’ятника поклали. Адже любила теща Ірина Олександрівна бузок, як я пам’ятаю. А до цього я виходив теплиці відкрити, дивлюся – полуниця дозріла, червона зовсім, і коли тільки встигла? За ніч чи що?. Ну, я тарілочку набрав, а на грядці ще є.
Маргарита обійняла дочку, зятя та онуків, поцілувала: – Як же ми за вами з дідом скучили.
А сама подумала: – Дякую, матусю! За аромат бузку, за полуницю, за все моє життя і за життя всіх нас, адже без тебе не було б нас і нічого цього не було. І справді, мамо, життя триває, і я тобі обіцяю – я більше не плакатиму.