Знову Ніна Павлівна залишилася одна. Що її тримало на білому світі? Син, який з дня на день повинен повернутися. Тиждень тому зателефонував. Тільки й сказав: – Скоро повернуся! Чекай! – 15 років вже тебе не бачу, синочку! Яким ти став? Повертайся швидше! Боюся, не дочекаюся

Жінка розуміла, що дні полічені. Слабість забирає останні сили. Встати і то важко.

Відчинилися двері в хату, зайшла сусідка:

-Як ти, Ніна Павлівна?

-Жива поки, – вона насилу сіла на ліжко.

Посидівши трохи, спробувала піднятися. Сусідка кинулася до неї:

-Давай допоможу!

Довела до вбиральні. Благо, та була недалеко у дворі.

Повернулися в хату.

-Щоб я без тебе, Тамара, робила? – вдячно глянула в очі сусідки.

Та посадила її за стіл приготувала нехитрий сніданок. Поїли разом і сусідка пішла.

Знову Ніна Павлівна залишилася одна. Що її тримало на білому світі? Син, який з дня на день повинен повернутися. Тиждень тому зателефонував на її старенький телефон, який ще сам і подарував. Тільки й сказав:

-Скоро повернуся! Чекай!

Ось мати і чекає, сидячи біля вікна, важкі думи думає:

-15 років вже тебе не бачу, синочку мій рідний! Яким ти став? Повертайся швидше! Зовсім сил у мене не залишилося. Боюся, не дочекаюся.

Перед очима замиготіли картини.

Ось вона з маленьким Родіоном виходить з пологового будинку. Щасливий чоловік з квітами кидається до неї.

Коли Родіону п’ять виповнилося, чоловік від неї пішов. До цих пір стоять перед очима розгублені очі сина і звучать його питання, на які вона не знаходила відповіді:

-Тато більше не прийде? Чому? Він нас не любить?

Ось син закінчив вісім класів. Вступив у місті в училище. Місто ж поряд, чотири кілометри всього. Маршрутки стали ходити прямо до самого училища.

Закінчив це училище, слюсарем став. Та ось тільки не складалося тут з роботою. Перебивався заробітками тимчасовими. Зв’язався з поганою компанією ще. Гроші правда приносити став. Багато. Телефон он купив їй. Баню побудував у дворі.

Двадцять п’ять йому тоді виповнилося. Мати все чекала, що одружиться її синочок, онуки підуть. Буде бабуся з ними няньчиться. Але відправили синочка за його якісь погані справи у в’язницю на 15 років.

Довго тягнулися ці роки. Спочатку все листи писала. А якось років п’ять тому став сам на телефон дзвонити.

Шість днів уже пройшло, як останній раз подзвонив. І більше не дзвонить і на дзвінки не відповідає.

Крекчучи, піднялася Ніна Павлівна з табуретки, дійшла до ліжка. Прилягла.

Знову сниться їй синочок. Як бігає біля будинку. Ось підбіг до неї, радісно поклав руки на плечі, глянув у вічі:

-Мама!

Потряс за плечі і крикнув голосніше:

-Мама!

Відкрила очі. Обличчя, заросле щетиною. А очі-то, очі-то, ті ж, рідні.

-Синочку мій рідний! Ти повернувся?

-Повернувся, мама!

Уткнувся їй в плече і заплакали разом.

-Ой! – першої схаменулася мати. – Ти, напевно, голодний?!

-Трохи, – син встав, радісно оглянув кімнату, немов все ще не вірячи, що повернувся.

Немов сили додалися у жінки. Сама встала і пішла на кухню, готувати синові.

-Мама, а як там моя баня?

-Ой, синку, я вже більше року туди не ходжу. Сил зовсім немає.

-Піду-но її затоплю! Змию з себе весь бруд. Мама, ти особливо не поспішай з обідом.

-Іди, іди, синку!

Ніна Павлівна готувала обід, а сама раз у раз поглядала, як син у дворі дрова рубає. Ось і лазню затопив.

Зайшов син в хату, а мати йому і одяг новий, і рушник приготувала. Усміхнувся син, взяв одяг і пішов митися.

Повернувся, чисто виголені, вимитий. І такий рідний. Сіли за стіл. Син з таким апетитом їв домашню їжу і все їй посміхався. А Ніна Павлівна була на сьомому небі від щастя.

Поїв син. Встав з-за столу:

-Піду, мама, по нашому селі погуляю. Як я скучив за нормальним життям!

-Синку, а що в тебе телефон-то не працює? Я тобі дзвонила, дзвонила.

-Мама, я новий купив, – він витягнув смартфон. – Ось який! У мене і сімка інша. Давай тобі свій номер запишу!

Не встигла вона поглядом у вікно сина проводити, як сусідка забігає:

-Ніна, вітаю! – заторохтіла з порога. – Підходить до мене і каже:

-Здрастуй, тітка Тамара!

-А я його відразу і не впізнала…

Довго проговорили подруги, сидячи за столом. Вже сутеніти стало. Тамара допомогла зі столу прибрати і додому вирушила.

А сина все немає і немає. Не витримала, подзвонила.

-Так, мама! – пролунав його веселий голос.

-Синку, у тебе все в порядку?

-Мама, ти лягай спати! Я сьогодні пізно прийду, – голос став якимось надто вже ласкавим. – Мама, я подругу зустрів…

-Гаразд, синку! Піду спати.

Лягла на ліжко. Відчула, що сили зовсім покидають її. Перед очима знову син з якоюсь молодою жінкою, поруч бігає маленький хлопчик з дівчинкою. Ніна Павлівна чомусь зрозуміла, що це її онуки. І все це бачить, як би зверху. Але ось вона немов стала відлітати все вище. Радісна картинка ставала все дрібніше і дрібніше і зовсім зникла…

Син повернувся вранці.

Мама лежала на ліжку. Незрячий погляд спрямований кудись у стелю, на обличчі застигла щаслива посмішка…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.