Зіна прокинулася рано. Сьогодні треба дополоти город. Поснідавши вона взялася за справу. Закінчивши роботу, Зіна ледве вийшла з городу і, пішла на кухню. Глянувши на годинник, Зіна охнула: “Магазин закривається!”. Жінка з усіх ніг побігла в магазин. Вже біля магазину Зіна відчула легке нездужання – перед очима замиготіли зірочки. І раптом на Зіну подивився добрий, усміхнений ангел

Будучи жінкою «впертою», як говорили про неї в селі, Зіна ніколи не здавалася, і якщо вже ставила собі мету, то йшла до кінця, нехай навіть і з втратами.

– Вперта! – вигукувала їй сусідка Ніна, коли Зіна всоте відмовилася продавати двоповерховий батьківський будинок, – куди тобі, самотній, з такою домівкою впоратися, всерівно ж продаси!

– Вперта! – посміхаючись, бурчав черговий наречений, якого Зіна випровадила за ворота.

– Вперта, час йде, а наречені закінчуються! – лихословили сусідки.

Якщо згадувати, скільки разів Зіна чула це слово на свою адресу, можна збитися з рахунку.

Не сказати, щоб їй було легко з такою вдачею, але у всьому, що стосувалося будинку та особистого життя, Зіна була непохитною. Батьки з дитинства вселяли їй: найголовніше у долі людини — це батьківський дім та чистота. Тому чистоту в будинку, як і себе, вона плекала — через дрібниці не розмінювалася, а путніх неодружених чоловіків у селі не було.

Суботнього ранку Зіна прокинулася з твердим наміром завершити всі незакінчені справи, насамперед — дополоти город, а між іншим розібратися з особистим життям. Легко сказати, тридцять соток городу: морква, буряки, помідори-огірки і всякі інші дрібниці, без якої сільська зима важка. Нашвидкуруч поснідавши і одягнувшись у легкий червоний сарафан, що вільно сидів на її статній фігурі (недарма все життя на натуральному молочку), вона вийшла в город і оцінила об’єм робіт дуже коротко: «Капець!..» Постоявши хвилини три, вона рішуче рушила вперед…

Ось вже десять років, як Зіна справлялася з усім сама. Батьків не стало, коли Зіні виповнилося вісімнадцять, залишивши дівчину круглою сиро_тою. Так і жила вона одна, сподіваючись тільки на свої сили: працювала на фермі та господарювала. Звичайно ж, Зіні дуже хотілося заміж, але вона чекала свого часу, дотримуючись принципів.

І ось на горизонті з’явилася надія: до тітки Галі приїхав племінник. Судячи з пліток жінок на фермі, хлопець був помітний, ввічливий, років тридцяти і неодружений. «Мабуть, хороша людина. Галина занедужала і його допомагати покликала — так одразу приїхав, хоч раніше й не дуже ріднилися», — говорили жінки, виразно поглядаючи на Зіну.

Наче Зіна і не прислухалася до їхніх порожніх балачок, а в голові засіло… Дивно, що Миколу, племінника Галини, вона так і досі не бачила, хоча їхні будинки стояли один навпроти одного, прямо через дорогу. Знаючи, що город чудово проглядається з вулиці, Зіна вирішила робити все красиво: тримаючи спину рівно, а сапку в руках — витончено, вона дрібними кроками рухалася вздовж грядок приблизно години зо дві, поки сонце і спрага не переконали її переглянути тактику. Хлибнувши води з колодязя, вона забула про намір справити враження, зігнулася вдвоє і стала рвати траву руками, а ще через дві години встала на четвереньки і залізла в зарості з головою. Від злості на життя вона рвала бур’ян так старанно, що якщо відійти на кілька метрів від її паркану і подивитися примружившись, могло здатися, що це маленький червоний трактор у горошок працює на городі.

Закінчивши роботу, Зіна ледве вийшла з городу і, зайшовши в кухню, глянула на себе в дзеркало: червоне плаття все було зелене і в землі, посередині засмаглого розчервонілого обличчя стирчав горбатий ніс, що лущився, але очі, хоч і втомлені, світилися кольором липневого неба.

Перевівши погляд на годинник, Зіна охнула: «Вже чверть п’ятої, ще півгодини і магазин закриється!»

Нашвидкуруч вмившись і акуратно витерши обличчя, Зіна раптом відчула легке нездужання.

«Мабуть від того, що нічого не їла» — подумала вона і, накинувши свіжу ситцеву сукню, вийшла з дому. Незважаючи на те, що спека трохи спала, у повітрі стояла задуха. Зіна з усіх ніг побігла в магазин.

Злегка захекавшись, Зіна вбігла на ганок і… побачила зірки. Не те щоб прямо галактику, як її малювали в підручниках з астрономії, або той чудовий купол, який вона бачила в десятому класі на екскурсії до планетарію — ні, ці зірки були зовсім іншими: вони то стискалися до точок, то знову виростали, пульсували і викликали то легкість, то неприємні відчуття. Тіло Зіни стало невагомим і пливло крізь розсипи небесних тіл і оберталося, оберталося, занурюючись у прозорий серпанок. І раптом крізь цей серпанок на Зіну подивився добрий, співчутливо усміхнений ангел з невеликими, акуратно складеними за спиною крилами, ось тільки одягнений він чомусь був у футболку.

– Ви за мною? — не відкриваючи рота, що й зрозуміло, спитала Зіна. Ангел усміхнувся у відповідь і кивнув головою.

– Що, прийшов мій час? — Зіна не могла не поставити таке питання, бо у книжках всі, хто стикався з ангелами, питали саме про це.

Ангел заперечливо, але якось невпевнено хитнув головою.

-А можна, я ще тут лишуся, мені ж ще можна допомогти? – у внутрішньому голосі Зіни залунали сльози.

– Ну, якщо тільки водою на тебе побризкати! — відповів Ангел несподівано приємним оксамитовим баритоном.

– Святою? — Зіну охопило приємне відчуття.

– Можна і святою, – Зіна здивовано побачила, що Ангел тримає в руці маленьку пляшечку води і широко посміхається.

І тут Зіна, помітила на його щоках легку неголеність.

– А в ангелів борода буває? — збентежено запитала Зіна.

– Тссс, – Ангел схилився над Зіною, і її охопила приємна знемога.

“Все, настав мій час”, — ледве збираючи думки в купу, подумала Зіна і раптом почула з усіх боків голоси. Вони звучали все голосніше. 

І тут Ангел окропив Зіну водою, бризнувши прямо з пляшки.

Зіна здригнулася і прийшла до тями — молодий чоловік у футболці і з рюкзачком за спиною стояв біля жінки, утримуючи її голову трохи піднятою. Другою рукою він простягав їй пляшку води. Навколо зібрався натовп роззяв, і всі наввиперед раділи, що Зіну нарешті вдалося привести до тями.

— От якби не мій Микола, все б, не відкачали Зіну, — метушилася тітка Галина. А ти, Зіно, як мала, їй Богу, так працювати на сонці.

Микола легко підняв її на руки і поніс прямо туди, де починався вечір, обіцяючи тишу та прохолоду. Микола йшов упевнено, міцно притискаючи Зіну до себе і трохи накульгуючи, але їй здавалося, що він трохи підлітає.

***

На Яблучний Спас зіграли весілля, а через рік тітка Галина, що забула про недуги, дбайливо прикриваючи мережива на великій синій колясці, жартівливо розповідала сусідам, що “дітей у пологовому будинку зараз тільки по двоє видають”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.