Наталка, прийшла додому пізно. – Де ти ходиш? Дванадцята година вже, – почала мати. – Мамо, я гуляла. – Бабуся заслабла, я кручусь, як можу, а вона все гуляє! – Та годі тобі, мамо. Тут Поліна, раптом уважно подивилася на дочку. – Наталка, а що це з тобою? – Що, мамо? – Ти, часом, не… Дочка раптом затихла і відвела очі

В сім’ї Олега й Поліни настали непрості часи. А все ж ішло так непогано…

Олег працював на великому заводі, заробляв хороші гроші. Дружина, Поліна, там же працювала. Сім’я велика – троє дітей. Старшій, Наталці вже вісімнадцять, а хлопчикам: одному – дванадцять, другому – вісім.

Два роки тому вони змінили свою двокімнатну квартиру на хорошу і величезну – чотирикімнатну.

Щоправда, в кредит на п’ять років, три роки ще лишилося платити.

Мати Олега до них переїхала. Коли чоловік її ще був вони свою трикімнатну квартиру розміняли на дві – однокімнатну і двокімнатну.

А вже при новому розміні, Світлана Романівна продала свою однокімнатну квартирку і до них переїхала.

Вона вже давно була на пенсії і частенько була слаба. Вони із чоловіком також на тому заводі все життя пропрацювали. Чоловік хороші гроші заробляв і на пенсію рано пішов.

Ось тільки не стало його рано…

Все б було й нічого, але завод їхній почав приносити мало прибутку. Робітників відправили відпочивати, виплачуючи дві третини від середньої зарплати, до того ж ця сума з кожним місяцем зменшувалась. А за квартиру ж то щомісяця платити треба…

Грошей стало обмаль, на продукти тільки й вистачало.

Поліна дуже переживала, що робити далі і тут раптом ще й таке сталося, що вона б ніколи й не подумала…

Старша дочка, Наталка, прийшла додому пізно.

-Де ходиш? Дванадцята година вже, – запитала мати.

-Мамо, я гуляла.

-Вона все гуляє. Бабуся заслабла, я кручусь, як можу, а тобі тільки веселощі!

-Та годі тобі, мамо.

Тут Поліна раптом уважно подивилася на дочку.

-Наталка, а що це з тобою?

-Що, мамо?

-Ти, часом, не… вагітна?

Дочка раптом затихла і відвела очі.

-Наталка, ти що ж це робиш? Скільки тобі років…

-Мамо, ну так вийшло…

-Хто він такий? – різко запитала мати.

-Ти його не знаєш… Його Олег звати… Йому девʼятнадцять років… Ми любимо одне одного, – почала дочка.

-Що за шум? – з кімнати вийшов батько.

-А ти глянь уважно, – з сарказмом промовила мати. – Нічого не бачиш?

-Ні.

-Твоя дочка в положенні.

Олег застиг, осмислюючи почуте і згадуючи, скільки доньці років.

-Наталко, це правда?

Дочка мовчала, опустивши голову. Тут заговорила мати:

-Хто його батьки?

-Батько – бізнесмен. Багатий.

-І думаєш ти потрібна його синочку? Він повеселився з тобою і залишив.

-Він не залишив, – зі слабкою надією в голосі промовила дочка.

-Значить залишить найближчим часом. Його батьки про це знають?

-Ні, ми поки що вирішили не говорити.

-Ось що, дочко, – трохи подумавши, рішуче промовила мати. – Завтра ж ідеш на процедури.

-Мамо.., – спробувала щось заперечити дочка.

-Я все сказала, – закінчила мати.

-Поліна, може.., – спробував батько щось сказати.

-Що може? – запитала мати. – Вона собі вже життя зіпсувала. Куди вона його принесе? Сюди? Вона сама ще навіть не працює. Ми не виплатили за квартиру.

Батько та дочка мовчали, опустивши голови. Просто не знали, що заперечити розумним аргументам матері.

-Термін який? Знаєш? – запитала Поліна, трохи заспокоївшись.

-Вісім тижнів.

-Все. Я завтра зателефоную куди треба. Там все зроблять.

Мати, як і обіцяла, домовилася і о п’ятій вечора Наталка мала йти на процедури…

Третя година дня.

-Мамо, я вийду, подихаю свіжим повітрям, – дочка надягла туфлі.

-Дочко, ти куди? – вибігла в коридор Поліна.

-Мамо, я біля будинку.

-За півгодини виходимо.

-Я знаю, мамо. Біля будинку тебе зачекаю.

Олег уже чекав на неї. Ніжно обійняв:

-Наталко, а може не треба. Ходімо до мого батька. Раптом він усе зрозуміє.

-Ні, Олеже, нам треба самим усе вирішувати. Мати вже домовилася. Я піду туди. А потім, якщо зможемо, почнемо все спочатку. Ми з тобою станемо іншими, дорослішими.

-Наталка…

І тут у його мобільному заграла мелодія. Він відповів.

-Сину, – пролунав голос його батька. – Негайно додому!

Хлопець поклав слухавку і запитливо глянув у вічі коханій.

-Олеже, це голос долі. Іди! Ось і моя мама вийшла. Все буде добре!

-Наталко, щоб не трапилося, я завжди буду з тобою.

І він пішов…

-Твій Олег? – запитала мати, яка якраз підійшла.

-Так.

-Гарний хлопчик, – Поліна тяжко зітхнула. – Не пара він тобі, дочко.

І вони попрямували в лікарню.

Олег увійшов до кабінету батька, у котеджі, де вони жили. Батько сидів за столом разом зі своїм братом Володимиром.

Олег відчув, що новина, яку вони обговорювали стосується його. Але батько почав здалеку, мабуть, щоб син зрозумів.

Олег знав, що батько, і дядько, завжди намагалися чинити справедливо, але коли хтось вставав на їхньому шляху…

-Сину, скажи, хто така Наталка і в яких ти з нею стосунках?

-Тату, це моя дівчина.

-І як далеко зайшли ваші стосунки з нею?

-Тату, вона чекає дитину, від мене…
-Сину, ти маєш зрозуміти, що я не остання людина в нашому місті і моя репутація дуже важлива.

-Наталка, якраз зараз пішла на процедури, – пояснив Олег.

-Як я й припускав, – сказав дядько. – Все одно про це всі дізнаються. І звичайно, ініціатором цього всього, на їхню думку, будеш ти, Андрію.

Олег уже зрозумів, що батько з дядьком це питання обговорили. І вже є варіанти виходу з ситуації. Але Наталка його кохана і, щоб не сталося, винний буде він.

-Володю, ну, і який вихід? – поставив головне запитання батько.

-Є в мене один варіант, – дядько вдав, що все ще обмірковує. – Я думаю треба Олега відправити на службу. Я легко домовлюся. Але це питання треба вирішити сьогодні до кінця дня.

-Так у чому справа? – батько глянув на годинник. – Зараз лише двадцять хвилин по четвертій. Встигнете.

Олег добре знав батька і не сумнівався, що його і відправлять служити, кудись подалі від їхнього міста, не сьогодні, так через місяць. Але він сам уже дорослий.

-Тату, а чому так різко?

-А в тебе тоді з тією дівчиною все повільно відбувалося?

-Тату, мені вже девʼятнадцять і я сам можу вирішити, як відповідати за свої вчинки.

-Чудово! – погодився батько. – Зараз ти сідаєш із дядьком Володею в машину. У твоєму розпорядженні півгодини. Вирішуй!

Наталка стояла в коридорі лікарні… Раптом хтось її гукнув.

-Наталко! Нікуди вона з вами не піде!

-Олег! – вона обняла його і заплакала.

-Вдягайся! – рішуче сказав Олег.

-Куртка в кабінеті, – сказала вона. – Але там мама сидить.

-Ходімо!

Поліна встала зі стільчика від подиву і застигла – її дочка стояла перед нею, притулившись до свого хлопця.

-Поліна Романівна, – підійшов той до жінки. – Нічого не буде. Ми з Наталкою любимо одне одного. І тепер я відповідатиму за неї.

А дівчина квапливо одягала куртку.

-Бігти звідси! Куди завгодно, – думала вона.

Мати ще не встигла схаменутися, а вони вже вискочили з кабінету і побігли коридором.

Олег посадив дівчину в машину. Через хвилину дядько Володя сів за кермо:

-Ну що племінник, куди тепер?

-До батька.

-Ну, поїхали!

Він рішуче зайшов до кабінету батька разом із нею:

-Тату, це Наталка, моя дівчина. Вона у будь-якому разі стане моєю дружиною.

-Ну, привіт, Наталко! Наробили ви з моїм сином справ, – майбутній свекор загадково посміхнувся.

-Вважатимемо, що ваше дитинство закінчилося. Найближчі три місяці робитимете те, що я скажу, а далі живіть, як хочете.

Чоловік глянув на сина.

-За ці три місяці ти маєш вступити до інституту на заочне. А так, як ти мій спадкоємець, то увійти до ради директорів нашої компанії. Як ти встигатимеш – мене не хвилює. Захотів дорослого життя – отримаєш повною мірою.

Він глянув на свою майбутню невістку, яка застигла в очікуванні.

-Ти, Наталко, маєш доглядати за дитиною. Це все на тобі.

Знову, посміхнувся, він подивився на серйозні фізіономії молодих.

-Завтра ви йдете подавати заяву до ЗАГСу. Зараз поїдете до батьків Наталки та повідомите про своє рішення. У неділю об одинадцятій, Наталко, ми прийдемо знайомитися з твоїми батьками. Попередь їх.

Знову настала невелика пауза, а потім у руках батька зʼявилися ключі:

-Ваше самостійне життя починається з цього моменту, – дав він ключі Наталці. – Ось ключі від нової трикімнатної квартири. З цього дня до батьків ходитимете тільки у гості. Рахунок в банку Олег має. Із завтрашнього дня йому йтиме зарплата. Синку, не забувай, що з завтрашнього дня ти працюєш!

Він розвів руками:

-Усе! Приступайте до самостійного життя.

-Олеже, це що все серйозно? – запитала Наталка, коли вони вийшли з котеджу.

-У мого батька все серйозно, – кивнув він на машину, що стояла у дворі. – Сідай, Наталко! Це наша з тобою машина. Поїхали у нове життя…

І вони поїхали. Тільки зараз до Наталки дійшло, наскільки важким буде це нове життя.

Але ж поруч коханий, і вона впорається з усіма труднощами…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.