Жанна влетіла до квартири Єви. По її обличчю було зрозуміло, що вона знову щось вигадала. – Єва, треба їхати в місто. – Жанна, у тебе що гроші з’явилися? – Єва, ти що смієшся? Ти знаєш, що у місті завод будують? Підемо на роботу влаштовуватися. – Але я поки що не можу. У мене за тиждень син повертається. – Ой! Твій Захар уже 4 роки відбув? Єва сумно посміхнулася: – Треба зустріти

Жанна прямо забігла до однокімнатної квартири Єви. По загадковому обличчю було зрозуміло, що вона вигадала чергову пригоду:

-Єва, треба їхати до міста.

-Жанна, у тебе що гроші з’явилися? Вирішила по магазинам пройтися?

-На постійне місце проживання.

-А що тобі у нашому селищі не подобається? – Розсміялася хазяйка квартири.

-Єва, ти що смієшся? Ти знаєш, що у місті завод будують?

-Ну і що?

-Так його вже майже збудували. І вже починають набирати людей, – Жанна загадково посміхнулася. – Набиратимуть і мужиків і жінок. Тепер ти зрозуміла? Нам із тобою вже по тридцять шість. Може, це останній шанс вийти заміж.

-Єва, я поки що не можу. У мене за тиждень син повертається.

-Ой! То твій Захар уже чотири роки відбув? Як час іде!

-Треба зустріти…

-Так і він нехай із нами до міста їде. Йому двадцять. Хлопець здоровий.

-Має папери він за ті помилки юності. Не візьмуть, мабуть…

-Єва, я ж говорю, їм терміново треба набрати купу народу. Хто там на його ті папірці звертатиме увагу?

-Жанна, привабливо, звичайно! – на обличчі Єви з’явилася мрійлива посмішка. – Давай, мого Захара почекаємо і одразу збиратися будемо.

-Гаразд, тільки одразу. Жодних відмовок.

Життя у Єви було бурхливе. Батьків своїх навіть не пам’ятала, виховувалась у бабусі. У шістнадцять років народила Захара. Батька в нього, звісно, ​​не було. Бабусі невдовзі нестало, залишилась її однокімнатна квартира.

Вихованню сина молода мама особливої ​​уваги не приділяла. Виховувала Захара вулиця і в шістнадцять він щось там наробив і на 4 роки потрапив в той самий заклад…

Особливих материнських почуттів до сина Єва не відчувала. Протягом останніх чотирьох років без нього їй жилося вільно. І в неї одразу майнула думка: куди б його відправити? Адже він немаленький – двадцять років уже. А мрії вже несли Єву у світле майбутнє:

-Продам квартиру. Переїдемо з Жанною до міста. У неї там бабуся живе у двокімнатній квартирі. Синочок знайде якусь самотню з житлом. Знайду нормального мужика, одружуся. Так, треба заздалегідь все вирішувати!

З’їздили вони з Жанною до міста. Справді, прийом робітників ведеться. Начальник відділу кадрів подивився на них, якимось оцінюючим поглядом і запропонував дуже непогану роботу. Навіть кімнату в гуртожиток спочатку обіцяв. Тільки додав, щоб швидше влаштовувалися.

Все б добре, але коли ж цей синочок повернеться?

І ось він повернувся.

-Мамо! – кинувся до неї.

-Захар, синку! – уважно оглянула його. – Яким ти став дорослим.

-А ти, мамо, постаріла.

-Захар, хіба можна таке матері говорити?

-Та годі тобі, мамо!

-Іди мийся! Зараз на стіл накрию.

За півгодини син сів за стіл, чистий і щасливий. Після невеликого застілля очі його радісно заблищали.

-Сину, ти як збираєшся далі жити? – почала розмову Єва.

-Відпочину місяць-другий, потім подивимося.

-У нас в місті новий завод збудували. Людей туди набирають. Ми з тіткою Жанною збираємося в місто переїхати і влаштуватися на цей завод.

-Ну і що? – не зрозумів син.

-Ти теж підеш працювати на цей завод.

-Я? На завод? – Захар засміявся. – Мамо, ти жартуєш? Що я там забув?

-Ну, десь ти маєш працювати?

Син замислився. Варіант з тим, що десь треба працювати, він явно не розглядав. Подумавши, махнув рукою:

-Мамо, давай потім про це поговоримо.

-Нам із Жанною треба терміново влаштовуватися на завод.

-Влаштовуйтесь! Хто вам не дозволяє?

-Синку…

-Все, мамо! – він махнув рукою. – Піду, погуляю. Чотири роки мріяв про свободу, а ти тут зі своєю працею.

-Іди! Гуляй! – Єва, зробивши скривджене обличчя, відвернулася.

-Мам! – син підійшов обійняв за плечі. – Дай грошей трохи!

-Навіщо? – машинально спитала вона.

-Мамо, що я без копійки в кишені піду?

Вона дістала гаманець дістала сотню.

-Мам! – одразу пролунав обурений голос сина.

Дістала ще одну таку саму.

-Мамо, дай п’ятсот! – і сам узяв із гаманця п’ятисотенну.

Син пішов. Єва важко зітхнула:

-Ось ще проблема на мою голову впала. Треба завтра ж із Жанною до міста їхати. Ой! А квартиру тепер не продаси. Так він ще й гроші щодня випрошуватиме! Все одно треба їхати. Спочатку в гуртожитку поживу або з Жанною у її бабусі. А потім подивимося.

Дістала телефон, зателефонувала подрузі:

-Жанно, повернувся мій синок.

-А що голос такий сумний?

-Краще б він зовсім не повертався. Працювати на заводі не хоче. Схоже, зовсім не збирається працювати.

-Мдаа…

-Жанно, завтра їдемо до міста. Влаштуємося на завод.

-Давно пора. Завтра вранці зайду за тобою!

Син повернувся вночі, якийсь наляканий.

-Захаре, що трапилося? Що це в тебе під оком?

-Мамо, все гаразд! Лягай спати!

Але поспати не вдалось. До будинку під’їхала машина з сиреною. Пролунав стукіт у квартиру. Вона глянула у «вічко». Біля дверей стояли люди в формі.

-Хто там? – несміливо спитала жінка.

-Хазяйко, відкривайте!

Сина повели в машину.

-А що сталося? – отямилася Єва.

-А ви хто? — запитав молодий чоловік у формі.

-Його мати.

Далі він розповідав, що Захар щось знову наробив… 10 років… Треба кудись підʼїхати… – Єва чула його слова ніби уривками.

А потім вони поїхали.

Вранці прийшла Жанна.

-Єво, ти що не зібрана?

-Захара знову забрали.

-За що?

-Не знаю… Та це мені й не цікаво…

-І що тепер буде? – продовжувала розпитувати подруга.

-Не знаю.

І тут задзвонив телефон, номер чужий.

-Так, – сказала Єва.

-Мамо, це я, – пролунав голос сина. – Мені треба гроші. Сказали, що можна залагодити. Приблизно сто тисяч.

-Захаре, звідки у мене такі гроші?

-Мамо, ну, продай квартиру!

-А тобі більше нічого не треба? – голос Єви став злим. – Ти щодня пригоди шукатимеш, а я тобі гроші давай.

-Ну мам!

-Нічого страшного, ще десять років побудеш.

-Мамо, що ти кажеш?

-Все, сину, у мене і без тебе проблем вистачає.

Єва вимкнула телефон і заплакала. Плакала довго. Подруга терпляче чекала. Коли заспокоїлася, Жанна запитала:

-Ну і що тепер робитимемо?

-А нічого, – Єва витерла хусткою сльози. – Зараз нафарбуюсь і поїдемо до міста на завод влаштовуватись.

-А Захар?

-А синові там, схоже, краще, ніж тут. Йому вже двадцять років, я його утримувати не збираюся.

-Ну ти даєш! – здивовано похитала головою подруга.

-Даремно я на нього чекала! – Єва взяла косметичку і пішла у ванну кімнату…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.