Закрилися двері, все, пішов. Марина важко зітхнула, сумніваючись, чи правильно вона вчинила. Може, все не так погано було, і вона поспішила?
Вранці, прийшовши на роботу, до неї одразу підлетіла подруга Світлана.
– Ну що? Зробила все, як я казала? Пішов твій Діма?
– Так, все сказала йому. Сказала, що він не чоловік, дружині не приділяє часу, подарунків не робить, син теж батька не бачить. Житло моє, машина допотопна, ганьба. Грошей вічно немає, хоч він і пахає, як віл. І наприкінці заявила, що знайду собі іншого чоловіка, багатшого і соліднішого.
– А що він?
– Та що він, намагався щось сказати, та я не слухала, своє кричала, все як ти мене вчила.
– Правильно, запам’ятай, подруга поганого не порадить. Хто, як не я, очі на нього розкриє. Я цих мужиків бачу наскрізь, і хочу, щоб ти була щаслива.
Марина сумно закивала головою. Щасливою вона себе поки що не відчуває, навпаки, порожнеча в душі з’явилася.
– І запам’ятай, дзвонитиме, пропонуватиме миритися – не ведися, а то повернеться назад і все як раніше буде. А нам треба його провчити. Або взагалі, нехай іде на всі чотири сторони. Я тобі нового чоловіка знайду.
– Щось ти собі не знайшла ще гідного, а мені так просто знайдеш?
– Ну, знаєш, я жінка з високими вимогами, мені не кожен підійде.
Діма кілька разів дзвонив до Марини, але вона не відповідала. Потім дзвінки припинилися, і Марина зовсім зажурилася. Кілька разів вона хотіла написати йому, але не наважилася.
– Світлано, він не дзвонить більше. Невже це все? Ромчик питає, де тато, а я брешу, що поїхав він, і коли буде, не знаю. Серце прямо стискається, де він, та що з ним.
– Знаєш, подруго, у нього явно хтось є, і давно. У той час, коли він, нібито, був на роботі, я бачила його, що йде вулицею. Він озирався й озирнувся на всі боки, ніби боявся, що його побачать. Я тобі не хотіла говорити, а тепер згадала. Тож, забудь про нього, документи на розлучення подай та й усе, хай алім_нти платить.
Марині не вірилося, що Діма зраджував від їй, але життя непередбачувана штука. Світлана кликала Марину сходити ввечері в ресторан чи клуб, потанцювати, але Марина відмовлялася. Вона сумувала за чоловіком.
Часто гортала фотоальбом і згадувала, як вони зустрічалися, їздили відпочивати, весілля, потім народився Ромка. Скільки теплих спогадів. І що в результаті, вигнала чоловіка, тому що подруга постійно товкмачила, що у них все погано, що чоловік повинен те, повинен це.
Марина й справді почала вважати чоловіка якимсь негідником. Так, жили вони небагато, на зарплату, житло залишилося Марині від бабусі, машина Діми. Ну не дарував він золото, та подарунки дорогі, кілька разів на рік скромні букетики та дрібнички, але зате від душі. А які він котлети робить, смакота просто.. А сина як любить.
Щоб розвіятися, Марина поїхала до торгового центру, безцільно ходила магазинами. Нічого не купивши, вирішила попити каву, всі столики на фудкорті були зайняті. Раптом вона помітила за далеким столиком Діму. Він був не один. Поруч із ним сиділа Світлана.
Марина була в шоці. Чому вони разом? Невже вони зустрічаються? Що взагалі відбувається? Діма сидів їв, у Світлани в руках була кава. Вона щось пояснювала йому, дивлячись у вічі. Він мовчки їв, а потім почав говорити, що саме Марина не чула. Вона присіла на стілець, сховавшись за спиною великого дядька.
Через п’ять хвилин Світлана вибігла з фудкорту. Марина підійшла до чоловіка.
– Ви що, разом? І давно?
– Марино, ти з глузду з’їхала? Сядь і вислухай мене. Ніколи в мене з нею нічого не було і не могло бути. Знаєш, що вона мені зараз казала? Що в тебе давно інший чоловік, ти любиш його. Говорила, що ти меркантильна жінка, тобі потрібні лише гроші. І що вона ніколи б не покинула такого чудового чоловіка, як я.
Вона переконувала мене розлучитися. І розпочати зустрічатися з нею. Отака у тебе подруга. Я так підозрюю, що це її рук справа, що ти мене вигнала?
Марино, я так скучив, ти не уявляєш. Щовечора згадую, як нам було добре разом. За Ромкою шалено сумую…
– Діма, як же так.. Як я могла слухати її, де були мої мізки? Господи, вона мало не розвела нас. Яка ж вона підла і підступна! І до речі, куди це ти бігав у робочий час, Світлана бачила тебе, і переконала, що ти зраджував мені.
– Соромно сказати, але я бігав на підробіток. Знайомий один розповів, що непогано підробляє вантажником. Я кілька разів сходив, спину тільки підірвав, з незвички. Але, нічого, я спину підлікую і знову піду, а то я ж не чоловік, раз мало заробляю.
– Ох, Дімо, йди збирай речі та повертайся. Ти у батьків жив? Як вони там?
– Так, у них. Переживають, звісно.
Прийшовши наступного дня на роботу, Марина не побачила Світлану. Виявилось, що та звільнилася. Марина не хотіла ні бачити, ні чути так званої «подруги”. Правильно їй мама завжди говорила, що менше розповідай подругам, бо не знаєш, що в них у голові.
Як часто ми розповідаємо подругам, що у нас відбувається у сімейному житті, хвалимо чи лаємо чоловіка, слухаємо поради. І, я думаю, що рідко хто може від душі порадуватисья за вашу родину, якщо у вас все гаразд. Зате з яким ентузіазмом слухають, коли все погано.
По-справжньому щирих і добрих людей мало, тому, треба сто разів подумати, перш ніж розповісти щось про своє життя. Це суто моя думка. А Ви що думаєте щодо цього? У вас є вірна подруга чи друг, якому сміливо можна розповідати?