Задзвенів будильник. Степан вимкнув надокучливий звук і потягнувся. – Знову ці сни. Чому мені знову сниться Уляна? Дівчина, яку я ні разу в житті не бачив, але дуже кохав. Може я все це просто вигадав? Ні все це було. Я точно знаю. І звали мене тоді Тимофій, – задумався він

Заграла мелодія будильника. Степан вимкнув надокучливий звук, потягнувся.

-Пора в інститут, – він сів на ліжко і задумався. – Чому мені знову сниться Уляна? Кохана дівчина, яку я ні разу в житті не бачив, але погляд її прекрасних очей все життя слідує за мною. Вантажівка… Уривки з минулого життя. Як батьки здивовано слухали мої оповідання про те життя, коли я був маленьким. Особливо про цю вантажівку. Може я все це просто вигадав? Ні все це було. Я точно знаю. І звали мене тоді Тимофій…

А чому сни припинилися, а з недавніх пір знову стали приходити? Вони повернулися з тих пір, як почалися заняття в інституті. Але ж коли я був на першому курсі цих снів не було. Досить сидіти, а то в інститут спізнюся…

Степан просидів першу пару. Група галасливим натовпом попрямувала в іншу аудиторію. Степан з другом Юрком ішли попереду, розмовляючи про майбутній футбольний поєдинок з четвертому курсом.

Назустріч йшла інша група. Відразу видно – першокурсники. І раптом…

-Степан, ти що?

-Юра, віднеси мій пакет!

-Та що з тобою?

-Сам не знаю.

Віддавши другу пакет із зошитами, він побіг за групою першокурсників.

Наздогнав – і що? Він так і не зрозумів, що промайнуло перед ним, але промайнуло щось важливе.

Обігнавши групу, Степан відійшов в сторону і став вдивлятися в обличчя. Дівчина повернулася і зустрілася з ним поглядом.

-Уляна! – аж скрикнув він.

Трохи отямився, здатність тверезо мислити повернулася і Степан задумався:

“Вона мені снилася з дитинства. А цій дівчині сімнадцять-вісімнадцять років. Нехай дев’ятнадцять. Може ця моя доля? Але в тих дитячих снах я був дорослим, як зараз. Дорослим людям можуть снитися сни, де вони діти. Але дітям не можуть сниться сни, де вони дорослі. Тоді, що це?”

Степан поглядом провів групу першокурсників до аудиторії і попрямував на свою пару. Але думати про щось, крім тієї дівчини, не міг. Після закінчення пари він знову віддав пакет другу і пішов до тієї аудиторії.

Першокурсники знову йшли назустріч. Он і вона. Їхні погляди знову зустрілися.

“А що сказати хоч? – майнула думка у Степана. – Та яка різниця”.

Підійшов. Усміхнувся.

-Дівчино, можна вас на секунду.

-А що сталося? – в її очах було здивування.

-Навіть не знаю, як сказати, – хлопець знову посміхнувся. – Ти мені вже який день снишся…

Очі дівчини стали величезними. Він же, не давши їй схаменеться, простягнув руку:

-Мене Степан звуть.

-Мене – Ярослава!

-Ярослава? – в очах промайнуло розчарування.

-Тобі не подобається моє ім’я? – здивовано запитала вона.

-Як тобі могло таке в голову прийти? У тебе найпрекрасніше ім’я.

-Степан, я дивлюся, ти за словом в кишеню не полізеш?

-Ярослава, давай зустрінемося після інституту.

Йому – дев’ятнадцять, їй – вісімнадцять. Через тиждень вони вже зрозуміли, що не можуть жити один без одного. Все добре. Ось тільки Степану продовжувала снитися Уляна і та вантажівка.

Однак, все йшло своєю чергою. Степан познайомив Ярославу зі своїми батьками. Дівчина їм сподобалася. А на наступний день Ярослава покликала його до себе.

Розслабся! – повчала свого коханого дівчина перед дверима в свою квартиру. – У мене тато строгий, але його поки вдома немає. Мама у мене хороша. Освоїшся трохи, потім і тато прийде.

-Та годі тобі! – розсміявся хлопець. – Згадай, як сама вчора тремтіла, коли з моїми знайомилася.

Зайшли. У коридор вийшла жінка, так схожа на свою дочку. І погляд…

-Мамо, познайомся! Це Степан.

-Дуже приємно, юначе! – посміхнулася та. – Звуть мене Уляна Анатоліївна.

Степан ошелешено дивився на жінку, яку звуть Уляна, і погляд якої він пам’ятав з самого раннього дитинства.

-Проходьте, молоді люди! – запросила господиня.

-Дякую! – швидко відповів хлопець.

-Ви поки посидите в кімнаті! – продовжила жінка. – Я на кухні дещо маю зробити. Скоро наш тато прийде – разом повечеряємо.

-Красива в тебе мама, – прошепотів Степан, коли залишилися з дівчиною удвох в кімнаті. – А як на тебе схожа!

-А їй вже сорок п’ять, – гордо промовила дочка. – Правда чудово вона виглядає?

-Ще й як!

-Вона пізно заміж вийшла, – дівчина перейшла на шепіт. – Ти тільки нікому не кажи, про це навіть мій тато не знає. Коли їй було вісімнадцять років вона любила одного хлопця, і він її любив. Але там таке сталося… Вантажівка… Одним словом не стало його і після цього вона вісім років не могла відійти. А потім з татом познайомилася. Він майже на десять років старший за неї. Через рік я народилася.

Степан сидів на дивані, як кам’яна статуя. Дівчина, немов розповідала про його минуле життя, уривки якого снилися йому з самого раннього дитинства.

Ось і тато прийшов. Сивий красивий чоловік, в якому з першого погляду вгадувався якийсь начальник. І Степан йому сподобався.

Цієї ночі він не міг заснути.

“Що це? Виходить, я одне життя вже прожив. Коротке. Зараз живу друге і закохався в дочку моєї дівчини з минулого життя. А самій дівчини вже сорок п’ять…

Виходить, вона з вісімнадцяти до двадцяти шести навіть не думала про заміжжя – любила мене. Тобто, Тимофія. Щось неймовірне! Добре, що я Ярославі про ці сни нічого конкретного не говорив…”

Степан так нікому нічого й не сказав. Через три місяці вони зіграли весілля з Ярославою. Сни перестали снитися. Батьки скинулися і купили їм квартиру. Степан взяв в кредит машину. Незабаром у них народилася дочка. Бабусі дуже любили внучечку.

Друге життя потихеньку стало забуватися. Але одного разу все-таки нагадало про себе.

Була батьківська субота. Дочка залишилася у його матері, а він з Ярославою і тещею вирушили на кладовище.

Протерли пам’ятники, поклали квіти. Посиділи, позгадувати. І стали повертатися. Але в Уляни Анатоліївни в руці ще залишилося кілька квіток.

-Давайте, зайдемо ще на одну могилку, – запропонувала вона. – Там мій однокласник…

Вони підійшли до непомітної могилки, і жінка поклала квіти. А Степан прочитав напис:

“Борисенко Тимофій Антонович, тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятий – тисяча дев’ятсот дев’яносто третій”.

На очах жінки з’явилися сльози – вона все ще любила його.

Ось така дивовижна історія. Який загадковий наш світ і скільки в ньому залишається за гранню незрозумілого і незвіданого…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.