Вранці пролунав телефонний дзвінок. Сашко закрив вуха подушкою, але телефон не вщухав. Він неохоче взяв трубку і сонним голосом спитав: – Що там трапилося? У трубці пролунав дівочий голос: – Доброго ранку. Не могли б ви зайти сьогодні до нас, щодо вашої бабусі, Марії Петрівни. Сашко здивувався, ніякої бабусі у нього не було

Вранці пролунав телефонний дзвінок. Сашко закрив вуха подушкою, але телефон не вщухав.

– Треба ж, – розлютився Сашко, – Не дадуть поспати першого дня відпустки, знову якісь там проблеми без мене.

Працював він у великій компанії системним адміністратором. І підлеглі йому співробітники були хлопці кмітливі, але іноді доводилося вирішувати проблеми, з якими в компанії ніхто крім нього не міг впоратися.

Він неохоче взяв трубку і сонним голосом спитав:

– Що там трапилося?

У трубці пролунав дівочий голос:

– Доброго ранку, Олександре Миколайовичу. Вас турбують із відділу органів опіки. Не могли б ви зайти сьогодні до нас, щодо матеріальної опіки вашої бабусі, Микитенко Марії Петрівни.

Сашко не міг вимовити жодного слова.

– Яка бабуся? Та й ім’я, і ​​по батькові цієї людини йому незнайомі. Помилилися, можливо, – думав він.

– Алло, ви мене слухаєте? – пролунав знову в трубці дівочий голос.

– Так, так, я слухаю. Але я думаю, що ви помилилися, – сказав Сашко.

– Та ні, не помилилися. Ви, будь ласка, підходьте до нас, і тут ми все обговоримо.

– Ну, добре, години через дві я буду у вас, – неохоче сказав Сашко.

Він з жалем виліз із-під теплої ковдри і пішов вмиватися.

У голові крутилася одна думка:

– Що за Марія Петрівна?

І тут він згадав зі свого дитинства розповідь мами, про бабусю Марію. То була його бабуся по материнській лінії.

З семи років Сашко жив із батьком та бабусею. Після того, як не стало мами, батько так і не одружився. Бабуся Тоня, його мама, постійно натякала батькові, що в будинку потрібні жіночі руки.

– Старію я, Колю, як же ви тут без мене два чоловіка впораєтеся. Одружуватися тобі треба.

Микола Іванович, батько Сашка, багато розповідав йому про маму, він її дуже любив і не міг викреслити зі своєї пам’яті.

Коли Сашкові виповнилося шістнадцять років, він сказав батькові:

– Тату, якщо ти не одружишся через мене, то дарма, я вже дорослий, тож зрозумію тебе правильно.

– Нікого бачити не хочу, крім мами. Ніяк її забути не можу. Тому, навіщо одружуватися без кохання, – відповів Микола Іванович синові.

Так вони й мешкали втрьох. Батько робив усе, щоб син виріс справжньою людиною, та й бабуся була йому замість матері.

Батька не стало, коли син після закінчення інституту вже працював і нещодавно одружився. Дружина Сашка Олена всіляко підтримувала його разом із бабусею. Тільки завдяки її турботам і вдалося виходити бабусю Тоню.

В органі опіки Сашкові сказала, що Марія Петрівна, є його бабусею по материнській лінії. І в даний час вона опинилася у скрутному становищі у зв’язку з втратою годувальника, дядька Сашка Юри. Як виявилось, дядько Юра був старшим братом мами.

На питання Сашка, причому тут він, його запевнили, що юридично немає жодних підстав покладати обов’язкову опіку на нього, але так як Сашко єдиний живий родич, то він чисто по-людськи міг би допомагати старенькій.

Сашка свою другу бабусю не бачив ніколи в житті і як зрозумів, їй до Сашка з татом не було жодного діла. Але все ж таки Сашка погодився зустрітися з нею і дізнатися, як вона жила весь цей час.

Увечері за вечерею він розповів усе своїй дружині Олені та бабусі.

– Мабуть, настав час розповісти тобі про твою другу бабусю з боку мами, – сказала йому бабуся Тоня.

Вона сходила до своєї кімнати і принесла товстий зошит.

– Ось, Сашко, візьми. Це щоденник твоєї мами, вона вела все своє життя його, – і простягла Сашкові зошит, – Ти почитай його, а там вже як підкаже тобі твоє сумління.

Цілу ніч він читав щоденник мами. Після прочитання він знав, що Марія Петрівна, його бабуся за радянських часів, була дуже забезпеченою жінкою. Займала велику посаду в обласному комітеті партії. Тата Сашка вона не злюбила одразу, бо був він із простих робітників.

Це вже після весілля з мамою, тато закінчив заочно інститут та незабаром став керівником компанії.

Але на той час тато був ніким, а це не влаштовувало Марію Петрівну. Своїй доньці вона поставила умову – або вона, або тато Сашка.

Мама обрала тата. Її мати своє слово дотримала, вона викреслила маму Сашка зі свого життя.

Вранці він вже був на адресі, яку йому дали у відділі органів опіки.

– Я шукаю Марію Петрівну.

Літня жінка зі слідами колишньої краси на обличчі поблажливо кивнула:

– Це я і є. Що вам потрібно?

Усвідомивши про себе, хто такий Сашко, старенька почала голосити про нелегке життя і самотню старість.

– Сашко, я багато чого усвідомила і хочу налагодити з тобою родинні стосунки.

Говорила вона і про заповіт, у якому відпише Сашкові «золоті гори».

– А то тато у тебе, напевно, так і працює на своєму заводі за копійки. Що він тобі може дати зі своєї мізерної зарплати?

Що далі її Сашко слухав, то швидше хотілося йому піти. Пославшись на зайнятість і пообіцявши приїхати у вихідні, він квапливо поїхав.

Але правду дізнатися хотілося. Від сусідів Марії Петрівни Сашко дізнався, що все виявилося не так, як говорила бабуся.

Після того, як не стало маминого брата, дядька Юри, все його майно відійшло до його дружини, яка мала своїх дітей. І Марія Петрівна лишилася ні з чим. Все своє майно у ті далекі часи, вона реєструвала на сина. Невістка сказала їй, що її знати не хоче. Марія Петрівна намагалася відсудити у невістки певну суму на утримання, але так нічого й не вийшло.

Сашко все ж таки вирішив ще раз з’їздити до бабці. Попросив її показати мамині фото у юності. Марія Петрівна довго м’ялася, намагалася щось пояснити. Але врешті-решт зізналася, що всі фотографії доньки вона викинула. Все, що могло нагадати їй про дочку. Не знала бабця також від чого і коли не стало її дочки.

Сашко все зрозумів і зі словами:

– Безглуздо просити те, що Ви самі дати не могли – ні кохання, ні прощення. Допомагати я вам не буду. У вас є пенсія, отже вам є на що жити. А те, що ваш рівень життя зараз вже не той, то це ваша заслуга, – і попрямував до виходу.

*************************

І до сьогодні Сашко сам не знає, чи правильно тоді він вчинив.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.