Володя відкрив двері і пропустив дружину в квартиру. – От і все, Ліля, сина провели, тепер вдома нудно буде, – сказав він. Дружина промовчала, зайшла в спальню і почала збирати речі. Володя їв бутерброд, грайливо посміхаючись. – Оо! А що це ми надумали? – запитав він. – Я переїжджаю в кімнату сина. – Навіщо? Наше ліжко не пролізе туди. – А ліжко не переїжджає. Я там сама житиму. Володя застиг від здивування

Володя відчинив вхідні двері своїм ключем і пропустив дружину в квартиру першою.

-От і все, Ліля, сина провели, тепер вдома нудно буде, – сказав він.

-Дарма ти так думаєш, – подумала дружина, але вголос нічого не сказала.

Вони з чоловіком тільки повернулися з автовокзалу, куди їздили проводжати сина, який поїхав на навчання в інше місто.

Для сина почалося доросле життя. Але і життя Лілі з Володею з цього моменту перестало бути колишнім.

Ліля пройшла в спальню і почала збирати речі в розкладену на підлозі ковдру.

Володя стояв і їв бутерброд з ковбасою, грайливо посміхаючись.

-О-о-о! І що це ми таке придумали? – весело запитав він.

Лілія похмуро глянула на чоловіка.

-З цього дня я переїжджаю жити до кімнати Кирила.

Володя навіть бутерброд перестав їсти.

-Навіщо? Наше ліжко не пролізе в ту кімнату. Та і сама кімната маленька.
-А ліжко не переїжджає. Я там житиму сама, спатиму і все інше.

Володя здивувався ще більше і, забравши в дружини речі, сам відніс їх в кімнату до сина.

-Я з тобою, Володю, весь цей час жила лише заради сина. Щоб сімʼю мали повноцінну. Мати, там, батько…

-Як це? Не зрозумів…

-А так, – відповіла дружина і зачинила перед чоловіком двері.

Думаючи, що Ліля жартує, Володя посміхнувся і пішов на кухню по ще один бутерброд.

Але дружина не жартувала.

З того дня вона так і продовжувала жити в кімнаті сина.

Готувати на двох перестала, прибирати в квартирі також.

Володя спершу навіть думав, що це просто від того що син поїхав. Відпустити сина від себе у “вільне плавання” дуже важливий крок.

Але дружина категорично заперечувала цей факт і не йшла на контакт.
Володя купував квіти, квитки у кіно, театр.

Але Лілю ніби підмінили. Вона навіть перестала розмовляти з чоловіком.

-Може, як його… Це… Жіноче щось? – запитав друг, з яким Володя поділився проблемою.

-За кілька хвилин? Вона ж змінила своє ставлення лише до мене. Виходить, все життя брехала, з самого початку, з весілля.

-Оце так справи …, – співчутливо сказав друг.

Володя не став розповідати другові, що виходила заміж Ліля, вже в положенні, і не дуже хотіла стати його дружиною.

Але Володі здавалося, що їхнє сімейне життя вдалося: син, квартира, останнім часом проблеми на роботі, але у кого цього не буває, і як підсумок – робота в таксі. Але це тимчасовий варіант, поки не підвернеться щось вдале, щоб не хапатися за все підряд.

-А ти влаштуй їй романтичний вечір, купи подаруночок чи те, що вона любить.

Володі ідея сподобалася. Давно вони з дружиною просто не сиділи разом, відверто не говорили.

Володя вийшов з машини і, задоволено потягнувшись, забрав із заднього сидіння торт та ігристе.

-Лілечко! Я вдома, – у квартирі було незвично тихо. – Ти тут?

Відповіді не було.

Володя заніс продукти на кухню і заглянув у вітальню.
Нікого.

У кімнаті Кирила також.

Володя набрав телефон дружини. У слухавці приємний жіночий голос відповів “Абонент тимчасово недоступний».

Володя сам собі навіть усміхнувся:

-Їде певно десь у маршрутці.

Але дружини не було у маршрутці. Вона не прийшла додому ні через годину, ні через дві.

Володя хвилювався. Дзвонив, дзвонив – безрезультатно.

Потім він набрав найкращу подругу дружини – Ксюшу.

-Аа… Вона з Оленкою на концерт пішла, хіба не сказала? Я заслабла, і з ними не пішла.

-Ні, не сказала, – засмутився Володя. – Дякую, Ксюша.

-Нема за що, – відповіла та й замовкла.

-Одужуй. Бувай.

-Спасибі. Бувай.

Володя підійшов до вікна. Місто повільно засинало, йшов сніг.

Телефон видав звук, і він взяв його в руку.

Замовлення таксі. Володя вже хотів не брати слухавку, але все ж відповів.

Забрати клієнта треба було із зупинки поблизу.

Володя під’їхав до вказаного місця і почав чекати. Клієнта не було. На зупинці сиділа якась жінка у великих зимових чоботах та хустці.

Поруч із нею стояла валіза. Старенька така. І велика спортивна сумка.

Володя вийшов і підійшов до жінки.

-Бабусю, ви таксі викликали?

Жінка здивовано подивилася на Володю і сказала:

-Ні! Дідусю.

Володя посміхнувся і, придивившись, зрозумів, що жінка ще молода. Їй приблизно стільки ж, скільки і йому.

-Вибачте, чоботи збентежили і… хустка.

-І ви вибачте, – теж з усмішкою відповіла жінка.

-Агов, чоловіче. Ми їдемо? – запитав чоловік, який підходив до зупинки.

-Так, звичайно, – Володя махнув і подався назад до машини.

Повертаючись, по дорозі назад, він звернув увагу, що жінка так і сиділа на тій же зупинці.

Вона не дивилася на дорогу, як роблять зазвичай люди, які чекають на автобус, та й автобуси на той час уже перестали їздити, зауважив Володя.

Він розвернувся і знову під’їхав до зупинки.

-Ви, вибачте мені, що питаю. Чекаєте когось? Давно сидите?

Жінка опустила очі і промовчала.

-Якщо їхати кудись треба, я вільний, і Володя показав у бік машини.

-Грошей у мене немає. Сумочку загубила.

-Без проблем, довезу до місця, сходите додому, розрахуєтесь.

-І вдома немає грошей. Все на оце витратила, і жінка кивнула у бік багажу.

-А що робитимете? Вночі на зупинці?

-Сидітиму.

Володя посміхнувся.

-Що ви посміхаєтеся? – запитала жінка.

-Вибачте, хотів пожартувати, але стримався. Давайте так довезу, безкоштовно. Розрахуєтеся, як гроші з’являться, скільки не шкода.

Жінка почала крутитися на лавці. Мабуть, сиділа довго.

-Давайте, давайте, – Володя підійшов і взяв в одну руку сумку.

Жінка слухняно підвелася, взяла чемодан і слухняно пішла за чоловіком.

Влаштувавшись на задньому сидінні автомобіля, вона зняла хустку і розстебнула кілька ґудзиків на кожушку.

Володя спостерігав, у дзеркало, як вона потерла руки і поправила волосся.

-В Олександрівці я живу.

-Ого! – вигукнув Володя, вже пошкодувавши, що погодився допомогти.

Село було за кілометрів 70, ще й дорога стара.

Жінка знову опустила очі і тихо запитала:

-Можна я погріюся і назад на зупинку піду?

-Пристебніться, подорож починається, – відповів Володя.

-Ану зупиняйся! – крикнула пасажирка жінка до Володі.

У цей самий момент він пожалкував про своє рішення довезти цю жінку до будинку, вдруге.

Навколо одноманітна картина і погано помітна дорога:

-Жінки взагалі не знають, що хочуть! – подумав він.

-Чому? – не стримавшись, відповів Володя і різко зупинився.

Жінка відчинила дверцята і вискочила на вулицю.

Навколо густий ліс і сніг.

-Ти це… Я трохи переживаю, – сказала вона.

-Чого сіла тоді? П’ятдесят кілометрів везу вже і що? – посміхнувся чоловік. – Самій не смішно?

Незнайомка, як тільки вони поїхали, майже одразу задрімала і більшу частину дороги просто спала.

А прокинувшись, подумала про щось погане, сама не знаючи чому.
-Ну? Пішки далі підеш, чи все ж таки довезти? – намагаючись якнайшвидше вирішити питання і продовжити шлях, запитав Володя.

Жінка сіла назад в автомобіль і зачинила двері.

-Ви… Побачте мені, заснула щось, а прокинулася, і собі щось придумала.

Володя промовчав. Поїхали далі.

-Я до сина їжджу. Разів зо два-три на тиждень, сплю мало, от і заснула. У місті, чи у вас на базі купую товар і до себе в село везу.

-Торгівля чи що? Як звуть вас хоч? – запитав Володя.

-І так і ні. Катя. Катерина.

-А я Володимир.

-Син дуже заслаб. І щоб впусту назад не їздити, беру замовлення, кому що потрібно і везу, які не які гроші за це отримую. І людям добре і для Сергійка щось купити можу.

-Син дорослий? Чоловік працює? – порівнюючи зі своїм хлопчиком, поцікавився Володя, щоб перевести тему.

-Ні. П’ять рочків. А татусь нас одразу залишив, як дізнався. Хоча прогноз добрий, – і Катя вперше за вечір усміхнулася.

-Здоров’я вашому сину! – Володя посміхнувся у відповідь.

-Одне добре – переважно все безкоштовно. Є, звичайно, за що платити, але я справляюся.

Сьогодні ось тільки вдруге ніяково мені. З вами так вийшло. Та вдень, у Сергійка коли була, грошей не вистачило, довелося позичити у незнайомої жінки.

-Якщо люди допомагають, ви не відмовляйтесь. Розрахуєтеся, чи самі добро кому повернете. Куди їхати? – Володя проїхав знак населеного пункту.

Катерина за своє життя багато зустрічала людей. І якщо раніше, доля в основному зводила її з тими, хто готовий останню сорочку віддати, то останні десять років все якось круто змінилося.

Люди стали більше про свій достаток дбати, та вигоду шукати. І довіра само собою вичерпалася.

А тут довірилась. Одразу якось. Або вже розбиратися стала в людях, бачити хто з добром, а хто ні.

Біля маленького будиночка вони зупинилися. Катя все запрошувала та запрошувала Володю зайти. Але він заніс сумки до будинку і вийшов.

-Чаю хоч на дорогу, – просила Катя. – Кави, вибачте, не маю.

-Катрусю, – покликала сусідка з ґанку. – Привезла?

-Так, тітко Машо, зараз занесу, проведу ось чоловіка.

-Гроші візьми, мені борг сьогодні віддали.

Катерина зраділа, вже зібралася бігти до сусідки, але обернулася і попросила Володю почекати.

-Секундочку, знаю, що поспішаєте, хвилиночку.

Володя озирнувся. Будиночки старенькі довкола. Нічого нема особливо.

-Ось, – простягнула Катя два папірці. – Без вас…

-Це багато. Та й вам потрібніші гроші, – Володя вирішив відмовитись, так і стояв.

-На бензин, – не відступала Катя.

-Добре. На бензин. І то багато, – Володя взяв купюру поменше.

-Володю, я тут… Подумала попросити вас ще допомогти… Незручно якось.

Тут стало вже незручно й Володимиру. Хотілося додому, непокоїла дружина. Він так і не знав, чи повернулася вона з концерту, чи ні.

-Я сьогодні позичила грошей у жінки, вона теж слаба, як і мій син, а телефон її не взяла, записала лише адресу, щоб гроші повернути. Будь ласка, буде можливість, передайте від мене. – Я напишу вам адресу.
-Аа, – сказав Володя. – Звичайно, без проблем, завезу.

Разом із грошима Катя дала йому адресу і ще раз подякувала. Володя поклав записку та гроші в бардачок і вирушив назад.

Дуже хотілося додому.

На світлофорі, чекаючи на зелений сигнал, Володя згадав про прохання Катерини і поліз у бардачок.

Неймовірно хотілося спати, пуста дорога навіювала нудьгу.

Тільки дві снігоприбиральні машини з іншого боку вулиці повільно рухалися назустріч. Володя нахилився і почав шукати потрібний папірець.

Увімкнувся зелений. Машина, що стояла позаду, видала протяжний звук.

Володя відволікся і рушив. Біля під’їзду свого будинку він довго шукав місце для паркування. З вулиці було видно, що у кімнаті сина горить настільна лампа.

-Не спить, – подумав Володя.

Він поліз у бардачок. Там же лежали гроші і записка.
Володя машинально згріб усе і вже хотів покласти в кишеню, як раптом на краєчку папірця помітив адресу:

«Вулиця Соборності».

-Оце так. Жінка на моїй вулиці живе, навіть їхати далеко не доведеться, – промайнула у нього думка.

Захотілося дізнатись номер будинку, і Володя розгорнув записку.

“Будинок 10, квартира 12».

Володя довго розглядав цифри. Його адреса. Його номер будинку і квартири…

-Помилилася, – подумав Володя і глянув у рідні вікна.

М’яке світло робило вікно в кімнаті сина трохи помітнішими за сусідні.

На записці, під адресою, все тим самим красивим почерком було написано: «Андрійчук Лілія».

Володя не помітив, як почервонів. Стало жарко.

Як неймовірний пазл зійшлося все те, що протягом довгого часу не піддавалося поясненню: і переїзд дружини до окремої кімнати одразу після того, як син поїхав. І часті поїздки Лілії до міста під приводом роботи.

Її втома і роздратованість разом із незвичайною поведінкою – усе це одразу отримало пояснення.

І це лише те, що було на поверхні…
Володя вирішив заспокоїтись і йти додому. Новина була надто приголомшливою.

Він відчинив двері своїм ключем і тихенько увійшов.

Світло, що пробивалося з-під зачинених дверей, одразу зникло. Володя роззувся, поклав куртку з шапкою і сів на підлогу спиною до дверей, за якими була дружина.

-Ліля! Ліля, – покликав він.

Вона мовчала…

Володя скуйовдив волосся і зітхнув.

-Якщо тобі важко їздити на… На ті процедури, давай я тебе возитиму. Мені все одно, коли таксувати, можу вночі.

-Хто тобі сказав?

Володя посміхнувся.

-Та я тут Катерину одну підвозив, вона тобі гроші повернула.

Дружина відчинила двері.

-У Сергія все добре? – злякано запитала вона.

Дружина була, змарніла, зі згаслим поглядом.

-Добре. Додому Катю відвіз, на зупинці сиділа без грошей.

-Дякую тобі, Володю. Дякую, любий, – і вперше за довгий час дружина підійшла та обійняла чоловіка.

-Чому не сказала? Син знає?

-Ні, що ти, – Ліля відійшла від Володі. – Не смій йому говорити. Це моя ноша, тільки моя, чуєш! За мої заслуги.

-Ліль, за які такі заслуги?

-Дружиною поганою була, тепер от розраховуюсь…

-Перестань таке говорити! У мене, та й, гадаю, у Кирила немає до тебе жодних претензій. Нема за що тобі розраховуватися.

А ось мені даремно не розповіла. Вдвох легше:

Пам’ятаєш… Як там… «І в горі, і в радості…»

Я слабий лежав, пам’ятаєш? Ти до мене бігала з роботи, суп носила, пиріжки.

Зачинено все, а ти приходила. Та, якій все одно на чоловіка, так робити не буде. І за сина завжди стіною. Чи це не кохання? Кохання! І ще й яке!

Володя обняв дружину і погладив по голові.

-Скоро доведеться постригтися, – тихо сказала Лілія.

-Нічого, нове виросте, м’яке і шовковисте, – сказав чоловік.

Лілія спробувала посміхнутися. Зараз вона була спокійна, як ніколи останнім часом. Тяжка ноша ще тяжчої розмови спала з її плечей і більше не обтяжувала. Чоловік знав.

-Зараз нам потрібна перемога, – Володя поцілував дружину. – Вірити треба та довіряти близьким. Все пройдемо і будемо жити довго і щасливо…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.