Віра їхала у село в поганому настрої і з поганим передчуттям. Але вона дала слово бути на колишній дачі в призначений час, і не збиралася скасовувати обіцянку.
Колись вони всією сім’єю часто приїжджали у цю мальовничу місцевість, але ці моменти безповоротно пішли в минуле, як і молодість.
Тепер, на пенсії розваг було небагато: клумба перед під’їздом, прогулянки в парку та нечасті приїзди у гості дітей з онуками.
Колись давно все було інакше, і згадувати про це саме у цій поїздці було важко.
– Наша дача – це чудове місце, – любив повторювати її чоловік Анатолій. – Ось ми її купили, скільки сил і праці вклали, а на старості будемо насолоджуватися природою й онуків у гості кликати.
– Почекай ще до онуків дожити треба, – завзято сміялася закохана Віра.
Вона у всьому і завжди підтримувала чоловіка, з яким познайомилися одразу після інституту й одружилися зразу ж.
Спочатку допомагали батьки з обох боків, потім вдалося купити свою першу квартирку.
Справжні позитивні зміни відбулися після отримання чоловіком підвищення та можливості розширення площі.
Все сталося дуже доречно, оскільки після народження двох дітей тулитися в однокімнатній квартирі виявилося проблематично і непросто.
– Я таку шикарну дачу нам придивився, – натхненно розповідав він дружині після семи років шлюбу. – Там навіть повітря цілюще. Будемо туди їздити у вихідні та дітей привозитимемо на відпочинок.
Вірі обране чоловіком місце припало до душі, тому вона охоче приїжджала у відпустку й на вихідні.
Душа жінки переповнювалася теплотою та величезною любов’ю до Анатолія, який брав активну участь у будівництві їхнього нового будинку.
Вона вкладала в нього душу та робила все для створення затишку.
Син та дочка все дитинство провели на дачі.
За десять років праці і витраченого часу заміський будинок перетворився на справжній палац, яким подружжя дуже пишалося.
Віра вважала його місцем сили і приїжджала щоразу, коли був поганий настрій чи виникали труднощі.
А їх було чимало, оскільки діти завдавали клопоту. Не обходилося без проблем на роботі, та й стосунки з Анатолієм теж з роками втратили колишню гармонію.
– Щось останнім часом стосунки з чоловіком у нас зайшли в глухий кут, – поскаржилася вона якось подрузі, яка була у них свідком на весіллі, а потім хрестила дочку Олю.
– Ну, таке буває, – міркувала Галина. – Ви вже майже двадцять років разом, тож тут два виходи: перезавантаження або розлучення.
– Так я не хочу розлучатися з Анатолієм, я його люблю незважаючи на наявність проблем та труднощів, – не розуміла її жінка. – Невже ти залишила б свого Петра за перших проблем чи нерозуміння у стосунках?
– Я Петром кручу на свій розсуд, тож особливого права вибору у нього не залишається. Буде так, як я вирішу і ніяк інакше. А якщо йому щось не подобається, може бути вільним.
Віра такого не розуміла і не сумнівалася, що у разі виникнення труднощів буде поруч з Анатолієм.
Це здавалося логічним, природним і правильним, тим більше після стількох років спільного життя.
Галі вона не вірила, просто розуміла, що подруга має захисну реакцію на непростий характер чоловіка.
Одружилися вони з різницею в кілька років, а дітей народили практично одночасно, тому вони товаришували з дитинства.
Просто Петро відрізнявся велелюбністю і в молодості постійно бігав за красунями.
– Як ти терпиш постійні зради чоловіка? – не розуміла її Віра. – Це ж так неприємно, знати про зраду коханої людини.
– Нехай бігає куди хоче, повертається він все одно щоразу до мене! – переконувала її і себе подруга.
При цьому Віра чудово знала, що Галя багато разів ходила на розбірки з цими панночками.
Потім вона багато плакала, шукала порятунку у роботі та турботі про дітей.
Минав час, невірного Казанову жінка пробачала і так тривало нескінченними колами.
Вірі було щиро шкода подругу, тому вона її підтримувала, але ніколи не втручалася в особисте життя і не ставила нетактовні запитання.
Тому, коли у неї самої виникли підозри щодо причин погіршення стосунків із чоловіком, то вона гнала від себе негативні думки щодо можливої появи суперниці.
І найкраще «гнати їх» вдавалося на її улюбленій дачі, куди вона часто їздила, щоб доглядати за квітами і городом…
…І ось в один з приїздів сталося несподіване.
Того дня Віра пішла на роботу, але начальник відпустив її раніше.
Вона не стала вилежуватися цілий день. Чоловік був на роботі, діти на навчанні і Віра з хорошим настроєм помчала на улюблену дачу, щоб посадити нові квіти.
Віра підійшла з великою сумкою до хвіртки і раптом застигла від здивування.
З будинку чулися якісь голоси й сміх!
Віра залишила сумку біля воріт і швидко пішла до дверей.
Вона тихенько відкрила двері й зайшла в середину. Голоси чулися зі спальні.
Віра відкрила міжкімнатні двері й оторопіла від побаченого…
Її Анатолій лежав на ліжку в обіймах Галини…
…– Ти пробач мене! – плакала потім Галя. – Ти ж знаєш, які у нас непрості стосунки з Петром. Він усе життя гуляв, а я чекала і пробачала. А потім воно саме якось закрутилося, і ми з твоїм Анатолієм зрозуміли, що відчуваємо взаємну симпатію. Мені хотілося тепла й турботи, йому нових емоцій, от і зійшлися.
– Мені вам обід приготувати чи в хаті прибрати після веселощів? – не зрозуміла Віра. – Як ти міг привести коханку в будинок, в якому виросли наші діти і на ліжко, на якому я вишивала символи кохання? – запитала вона чоловіка.
– Сам не знаю, як це вийшло.., – виправдовувався він, ховаючи очі. – Спершу випадково вийшло, потім якось закрутилося і вже самі не розуміли, як бути далі…
Віра заслабла й опинилася в лікарні. Вона не стала розповідати подробиці дітям про те, що сталося, залишивши це право чоловікові.
Анатолій намагався кілька разів поговорити з нею у лікарні, потім удома, але бачити його вона не могла фізично.
Віра не могла пробачити найкращій подрузі і чоловікові те, що вони зробили в будинку, який вона вважала храмом своєї сім’ї.
Вона так довго і старанно його будувала, а все зникло за лічені хвилини…
– Я сама подам на розлучення, – сказала Віра чоловікові, щойно змогла трохи вгамувати емоції.
– Навіщо так гарячкувати? – щиро не зрозумів він. – Може спробуємо все забути і почати з чистого аркуша?
– Не можу я нічого починати. Щоразу, коли ти затримуватимешся на п’ять хвилин, у мене буде виникати бурхлива картинка щодо твого місця знаходження. А дача стала для мене взагалі найсумнішим місцем.
Анатолій ще кілька разів робив спроби помиритися, але все було марно.
Він намагався діяти через дітей, але вони не стали втручатися у стосунки батьків і не розуміли вчинку батька.
Про подальше щасливе спільне життя не могло бути й мови, тому вони стали на бік матері, обмеживши спілкування з батьком і повністю зупинивши його з родиною Галини.
Під час розлучення Анатолій не претендував на спільне майно і виглядав пригніченим та нещасним.
Віра сама відмовилася від дачі, бо більше не могла їздити туди.
Того дня щось невидиме зникло і більше не підлягало відновленню, незважаючи на зусилля та старання.
Вона залишилася жити у квартирі з дітьми, він перебрався на дачу. Незабаром після грандіозної сварки від Галі пішов Петро, і вона почала жити з коханцем за містом.
Віра періодично чула новини про колись рідних людей, але забороняла собі вникати в суть того, що відбувається, і шукала відради в роботі.
Через кілька років діти створили свої сім’ї і роз’їхалися, але про матір не забували і в гості справно приїжджали, і допомагали в разі потреби.
– Ви батька теж не кидайте, – попросила їх Віра. – Це для мене він став колишнім чоловіком, а для вас назавжди залишиться рідною людиною.
– Якщо що, він зрадив і нас, і моя хрещена недалеко пішла… – сердилася Оля.
– Зрадив він тільки мене, а крім вас у нього немає нікого, – міркувала Віра. – Вік вже не той, щоб дітей заводити, та й любить він вас дуже, так що не гнівіть Бога.
Не одразу їм вдалося примиритися з усім і налагодити спілкування з батьком, але згодом усе вщухло.
Так минуло десять років, протягом яких Віра жодного разу не була на колись улюбленій дачі і не особливо вникала в подробиці життя колишнього чоловіка.
Вона знала від дітей, що вони живуть там удвох із Галиною і цього було цілком достатньо…
…– Я прошу тебе приїхати в гості для серйозної розмови, – сказала їй через кілька років по телефону колишня подруга.
– Так немає у нас спільних тем для спілкування і не маю я часу на поїздки, – відповіла Віра.
– Якщо хочеш, на коліна перед тобою стану, тільки приїжджай! – несподівано розплакалася вона. – У Анатолія нещодавно сталася біда. Лікарі заборонили хвилювання й переживання. Його тільки виписали, а він тепер не може заспокоїтись і постійно поговорити до тебе рветься. Благаю тебе, приїдь!
Вірі було непросто ухвалити це рішення, тому кілька днів вона зволікала з відповіддю. А потім передзвонила й сказала, що днями заскочить.
Тепер, дивлячись у вікно автобуса, жінка сумнівалася у правильності прийнятого рішення, але вже не могла відмовитись від цієї обіцянки.
– Ти пробач мені за всі образи, – говорив слабким голосом Анатолій колишній дружині. – Жодного дня не було за ці роки, щоб я не пошкодував про свій вчинок, і не покаявся перед Богом. Ось тепер вирішив перед тобою каятись щиро і чесно…
– Та вже стільки років минуло, що й немає особливого сенсу згадувати пережите, – сказала Віра, намагаючись впізнати в цьому слабкому чоловікові людину, яку любила все життя.
– Прохання у мене до тебе одне буде, – продовжував він. – Не продавайте дачу, нехай тут виростуть наші правнуки…
– Ну вона у твоїй власності, тож сам розпоряджайся нею на свій розсуд, – відповідала гостя, розуміючи до чого він хилить. – Тобі ще рано про заповіт думати, ще до пенсії кілька років, а потім після пенсії життя інше почнеться.
– Пообіцяй поговорити про це з дітьми, бо мене вони не послухають, – продовжував він.
– Давай не накручуватимемо себе, залишимо минуле осторонь. Живи довго і щасливо тут з Галиною, а там видно буде.
– Щасливо не вийшло, бо я надто пізно зрозумів, що втратив, – продовжував він стомлено. – А довго точно не вийде, бо у Бога свої плани…
Не бажаючи хвилювати колишнього чоловіка, Віра пообіцяла доглянути дачу у разі виникнення необхідності.
На прощання у неї стався секундний порив обійняти Анатолія і сказати, що все буде добре, і попереду ще багато часу.
Але дивне передчуття не дозволило це зробити. Ідучи, вона відчувала його погляд і не наважувалася обернутися, щоб не розплакатися, а волю почуттям дала вже після повернення додому.
Анатолія не стало через два місяці після їхньої прощальної зустрічі. Галина після поминок поїхала жити до дітей, вкотре попросивши у Віри вибачення.
Діти не були впевнені в необхідності збереження будинку в селі, тому матері довелося добряче попрацювати, щоб переконати їх у цьому.
Вона взяла на себе частину обов’язків щодо догляду за ним.
За кілька місяців сад знову ожив, а у дворі зацвіли гарні клумби.
Будинок дочекався повернення своєї справжньої господині і разом із нею наповнювався силою та позитивною енергетикою.
Тільки господаря йому тепер не судилося дочекатися, але реальною надією на прояв чоловічої сили був активний Іванко, який зовні і за характером дивним чином був схожий на свого діда.
– Ось воно, майбутнє цього будинку, і я не маю сумніву, що ти звідти його бачиш, – сказала якось Віра, дивлячись на фото єдиного чоловіка в житті, якого завжди любила, і пішла зустрічати дітей.
Їм було непросто повертатися в колись рідні стіни, але обіцянка та остання воля батька зобов’язували їх багато до чого…