Замислившись, Дарина дивилася у вікно кухні на молодь, які купкою проходили тротуаром, весело сміючись.
– Мабуть, студенти йдуть після занять у кіно. А ці двоє, що позаду всіх, мабуть, закохані, хлопець щось захоплено розповідає, а симпатичній дівчині смішно. Яка чудова у них зараз пора…
Дарина сумно зітхнула, вона раптом згадала свою молодість, свою любов та наївність. Ось уже на той час усе здавалося навколо світлим і радісним, і чорне часто здавалося білим.
– Дарино, ти що мене зовсім не чуєш? – раптом долинув до неї з кімнати голос чоловіка.
Вона стрепенулась і пішла до чоловіка.
– Задумалася я, Захаре, задивилася у вікно, а що ти хотів?
– А я вже кілька разів тебе покликав, хочеться гаряченького чайку. Набридло мені лежати, здається, температури вже немає. Ох, як не подобається мені бути слабим, – говорив чоловік, лежачи на дивані під ковдрою.
– Ну дай градусник, я подивлюся, давно тримаєш? – вона надягла окуляри і уважно придивилася до поділок. – І точно, немає температури. Ти в мене молодець, довго не залежуєшся, три дні і все минає. Не те, що я, – посміхаючись і погладжуючи чоловіка по голові, говорила дружина.
Захар із Дариною живуть майже тридцять років, живуть щасливо.
Виростили двох дітей і вже є онуки. Вона вдячна чоловікові за те тепло та кохання, яке отримує від нього досі.
Це, мабуть, Бог послав їй Захара тоді, коли їй не хотілося нічого, все було погано.
Але доля їй усміхнулася, вона знову випробувала кохання, яке досі несе в собі, піклується про свого чоловіка та дітей. Вона ані на хвилину не пошкодувала, що одружилася з Захаром…
Дарина і зараз симпатична жінка, незважаючи на те, що вона вже на пенсії.
У молодості була красунею, особливо в школі у старших класах затьмарювала своєю красою багатьох дівчат.
Чорноока, з чорним довгим волоссям, яскрава, навіть вчителі милувалися нею.
Дівчата їй заздрили, тому вона не мала близької подруги. По натурі була спокійною дівчиною. Навчалася у школі на відмінно. Не було в ній ні гонору, ні шкідливості.
На хлопців особливо не відволікалася, але у випускному класі таки закохалася вона у Романа – однокласника.
До закінчення школи вона стала справжньою красунею.
А Роман був теж відмінник, симпатичний хлопчина, але невисокий.
Із заможної родини – батько його був якимось чиновником. Роман сидів зазвичай на останній парті, на Дарину уваги не звертав, ставився до неї так само, як і до решти однокласниць.
Але якщо вона зверталася до нього, він ніколи не відмовляв і поглядав на неї своїми карими очима.
А насправді Роман давно і пристрасно був закоханий у Дарину, але не показував своїх почуттів, міг контролювати себе.
Він просто не сподівався на взаємність, але намагався бути відданим другом. І більше того, у випускному класі він раптом підтягнувся і вимахав у хлопця, який нічим не відрізняється від інших однокласників.
І ніхто вже не міг сказати, що він невисокий.
На новорічному шкільному вечорі Роман сміливо запросив танцювати Дарину, і ось у цей момент щось із нею трапилося, вона роздивилася іскорку кохання в його очах.
Серце її стрепенулося. З того часу вони разом стали проводити більше часу. Інші хлопці зрозумівши, що між ними стосунки, відступили, не стали набридати Дарині. Роман став статним і гарним хлопцем.
Потім був випускний вечір. Дарина вперше трохи нафарбувалася, одягла нову сукню й туфлі. Коли вона увійшла до зали, всі погляди звернулися на неї. Немов увійшла не Дарина, а якась неземна дівчина. Довге, чорне волосся, завите в локони струменіло по плечах, а ніжна блакитна сукня з шифону, чудово виглядала на ній.
Тонка талія підкреслена широким поясом із бантом на спині. Дарина навіть зніяковіла і почервоніла від такої уваги, але в цей час підійшов Роман і взяв її за руку.
– Даринко, ти супер, яка ж ти гарна, як богиня! – прошепотів він їй на вухо.
– Дякую, ти теж виглядаєш класно, – ледь чутно промовила вона.
– Ти мені дуже подобаєшся, і я швидше за все люблю тебе. Це точно кохання, – шепотів їй на вушко Роман. – Ти чуєш мене?
Дарина кивнула головою, а сама почервоніла, такі слова вона чула вперше. І вони належать Роману, її Роману, який такий їй дорогий. І вона відчуває, що готова заради нього піти на все.
– Ходімо потанцюємо, – сказав Роман, якраз зазвучав вальс. – Цей вальс ми з тобою пам’ятатимемо все життя! Правда?
Вони кружляли у вихорі музики, молоді та красиві, сповнені почуттів та надій на щасливе майбутнє. Попереду ціле життя. Потім всім класом гуляли майже всю ніч, сиділи на березі річки, співали пісні і нишком пили ігристе. Травнева тепла погода, світанок та відчуття дорослого життя попереду штовхало їх на подвиги та нерозсудливість.
Роман, обійняв Дарину, прошепотів:
– Ходімо прогуляємося, тут так гамірно.
Вона покірно встала і вони пішли не поспішаючи вздовж берега. Знайшли затишне містечко під дерево, сіли на колоду притиснувшись один до одного. Раптом найшли почуття, Роман міцно обійняв Дарину, а вона не відсторонилася. Ось так вони зробили крок у доросле життя…
…Після закінчення школи їхні стосунки продовжувалися, вони дихали один одним, але вступили вчитися в різні інститути.
Дарина у педагогічний, а Роман у політехнічний. Навчалися вони тут у місті, тому зустрічалися часто. Ближче до закінчення третього курсу Дарина раптом зрозуміла, що чекає дитину від Романа.
– Що мені тепер робити? Я ще навіть третій курс не закінчила. Що скаже моя мати? А батьки Романа? Ось вони точно не зрадіють, я їм не дуже подобаюся, а все тому, що безприданиця, живу з матір’ю, у нас однокімнатна квартира, ну і що ж, що красуня. Я знаю, що вони так і думають про мене. Я знаю, вони не підтримують вибору свого сина. Одна надія на Романа, що він скаже?
Дарина переживала, поки навіть своїй матері не сказала, вирішила спочатку поговорити з Романом. При зустрічі вона, дивлячись прямо в очі коханому, зізналася:
– Романе, я маю сказати тобі важливу річ. Ми з тобою скоро будемо молодими батьками. Я чекаю дитину.
Роман застиг. Несподівана новина застала його зненацька, до цього він не був готовий.
– Дарино, ну ми поки не готові і не зможемо з тобою виховувати дитину. Ми обоє студенти, не потягнемо ми. А що скажуть батьки? Я все–таки маю їх сповістити про це, адже ж я живу за їхній рахунок. Та й ти теж живеш за рахунок матері.
– А я думала, ти зрадієш, – сумно промовила Дарина. – І що робити, моя мама теж ще не знає.
Вони розлучилися холодно, розійшлися в різні боки. Увечері Дарина розповіла матері:
– Я так і знала, що ти не закінчиш інститут.
– Мамо, ну можна взяти відпустку або перевестися на заочне. Ти ж знаєш, я навчаюсь на відмінно, навчання мені дається легко. Тож не хвилюйся, навчання закінчу і отримаю диплом.
– Гаразд доню, поживемо–побачимо. А що Роман?
Раптом пролунав дзвінок у двері.
– Я відкрию, мамо! – заметушилася Дарина.
Дівчина вийшла в коридор. Дарина відчинила двері й оторопіла від побаченого.
На порозі стояли батьки Романа, а за їх спинами, ховаючи очі в підлогу стояв і він сам!
– Ось вона, невісточка, прости Господи! – з порога почали мати Романа. – Ви тільки подивіться на неї! Ми так і знали, що добром це не закінчиться.
Дарина так і застигла від несподіванки.
– Ти сама винна, Дарино, – продовжувала жінка. – І не звинувачуй нашого сина. Завжди у таких випадках винна дівчина! Треба було раніше думати головою. Нам не потрібна така невістка, яка нагуляла дитину, а може, навіть і не від Романа. Ми її ніколи не визнаємо! Так що роби процедури якісь!
Потім щось говорив його батько, Дарина нічого вже не чула, вона дивилася на Романа, який навіть не сказавши жодного слова на її виправдання. Стояв і просто мовчав.
Її Роман, який клявся у вічному коханні, з яким вони мріяли про щасливе сімейне життя. Якому вона вірила, і не помічала в ньому вад. І одразу все звалилося…
– Все, не буде ніякої дитини, йдіть звідси все! Досить, я все зрозуміла, – вона кинулася у кімнату й заплакала.
Мати зачинила двері й поспішила до кімнати.
– Доню, не сумуй ти так. Виростимо малюка й виховаємо. Заспокойся, – міцно обнявши дочку, вона дуже шкодувала її.
Їй стало прикро, що батьки Романа приймають її доньку за якусь дівку, яка незрозуміло від кого чекає дитину.
Надворі йшов дощ, стояла осінь, коли Дарина вийшла з лікарні сумна, з погаслим поглядом.
Більше вона не народить. Треба було жити далі. Не послухала вона матір…
А Роман через пів року одружився з іншою, на дівчині з багатої родини, на яку вказали його батьки.
Суперечити батькам він не міг, надто вже залежав від них, від їхніх грошей, а сам він нічого не хотів робити. Після закінчення інституту поїхав кудись із дружиною, Дарина не цікавилася, не хотіла про нього нічого чути.
Вона після інституту викладала у школі у старших класах, трохи відтанула, серед дітей почувала себе добре.
Минув час. Дарина жила так само з матір’ю, мати часто була слаба. Якось увечері пролунав дзвінок у двері, за дверима стояв Роман… Він явно прийшов веселий…
– Дарино, привіт. Я прийшов до тебе вибачитися. Пробач мене за все. Вибач за моє мовчання та зраду. Адже я зрадив наше кохання і тебе. У мене немає життя, з дружиною розлучився, там син. Вона не хоче, щоб я з ним бачився. Пробач, будь ласка. Може, почнемо все спочатку?
Він став навколішки і благав про пробачення. Дарині стало його шкода і одночасно стало неприємно. Вона зрозуміла, що не відчуває до нього любові, відчуває лише жалість, її кохання він зруйнував сам.
– Романе, не приходь більше сюди. Я тебе давно пробачила, але тебе більше не люблю, ти мені неприємний. Іди назавжди.
Так і не склалося у Романа життя. Дарина його не прийняла, він гульбанив, не працював, жив з батьками.
Минув деякий час, Дарина гуляла у парку, стояла тепла осінь. Раптом до неї підбігла дівчинка років трьох і простягла їй два жовті листочки.
– Тітонько, на. Це тобі.
Дарина посміхнувшись, прийняла листочки:
– Спасибі. А ти хто? Як тебе звуть? Ти що одна? – занепокоїлася Дарина.
– Ліза. А он мій тато з братиком Данилом, – казала дівчинка тоненьким голоском.
– Лізо, не можна чіплятися до чужої тітки, – почула Дарина чоловічий голос.
– Тату, ця тітонбка мені сподобалася.
– Ну що ви, Ліза не чіпляється до мене, а навпаки подарувала листочки, ось. Ну, хто мені ще подарує? Так же ж Ліза?
Дівчинка задоволено й старанно кивала головою. Вони познайомилися. Чоловіка звали Захар.
Він часто гуляв з дітьми у парку, бо два роки тому поховав свою дружину.
Вона після народження доньки, довго була слаба і пішла в кращий світ, залишивши маленьких дітей. Так буває у житті…
З того часу вони часто вчотирьох гуляли, ходили один до одного в гості, і одного разу Ліза сказала:
– Мамо, а коли ми житимемо всі разом?
Захар із Дариною здивувалися, Ліза вперше назвала її мамою, а Данило теж з подивом дивився на сестричку, йому на той час було шість років.
– Хіба це наша мама, Ліза? – запитав він у неї
– Так, мама, – впевнено сказала Ліза, і притулилася до неї.
Коли дорослі отямилися, Захар сказав:
– І справді, Дарино, виходь за нас заміж, якщо звісно, ти не проти.
– Так, я не проти… Ви мої рідні й любі!
Діти полюбили її, особливо Ліза ні на крок не відходила від неї. І засинала, тільки тримаючись за її руку. Дарина всією душею полюбила Захара та дітей.
Діти виросли, розлетілися хто куди і тепер відвідують їх вже зі своїми дітьми.
А Захар і Дарина досі ніжно та дбайливо ставляться один до одного…