Степан з дружиною вечеряли на кухні, коли пролунав дзвінок на телефон чоловіка. Степан підвівся і вийшов у іншу кімнату порозмовляти. – Тут така справа, – зам’явся чоловік, повернувшись на кухню. – Тітка Іра дзвонила. Хоче погостювати у нас декілька днів. Я погодився. – Звісно, нехай гостює, – усміхнулася дружина і почала збирати зі столу тарілки. Наступного дня, вранці, тітка Ірина стояла на порозі їхньої квартири, але жінка аж ніяк не очікувала такого «прийому» від племінника та його дружини

Родичів Степан мав не просто багато, а дуже багато. Дід по батьковій лінії постарався. Повним складом рідня не збирається, хіба що коли когось не ставало, але зв’язок підтримує.

Тому, коли тітка Ірина напросилась у гості, Степан із дружиною не відмовили, прийняли з усією душею.

Телефоном вона казала, що на тиждень. А виявилося…

Виявилося, що тітка вирішила остаточно перебратися до міста. Роботу знайти, квартиру винайняти. Нове життя розпочати. Адже вона не стара ще – всього п’ятдесят!

А в неї – ні чоловіка, ні дітей. Вільна. Може жити де захоче.

– Я швидко з’їду, – запевнила гостя першого ж дня, хоча ніхто її про це не питав, – тільки квартиру винайму.

Щоб зовсім вразити господарів добрими намірами, тітонька вранці спекла пиріг із яблуками. Смачний! На цьому бонуси закінчилися.

Щодня Ірина йшла з дому (говорила, що на співбесіди). Поверталася години через три і весь день дивилася телевізор. На повну гучність.

Тихіше не робила навіть пізно ввечері, коли вся родина збиралася вдома. Тітку не турбувало, що Степан із дружиною хочуть після роботи відпочити в тиші, а дітям треба робити уроки.

Витримавши тиждень, племінник став акуратно запитувати:

– Тітко Ірино, а що у вас з роботою?

– Нічого! Жодного путнього начальника не зустріла. То нормально платити не хочуть, то беруть лише з випробувальним терміном, то хочуть відправити на стажування. А воно мені потрібне?

Степан тільки плечима знизав.

Пройшов тиждень. Тітонька обжилася в кімнаті, ненароком відселивши з неї доньку Степана до молодшого брата. Господарі промовчали, навіть вдали, що нічого не помітили.

І тітонька «розійшлася». Роботу шукати практично перестала. Цілими днями сиділа вдома біля телевізора і нічого не робила. Хоча… Майстерно, з апетитом поїдала все, що могла знайти в холодильнику. При цьому навіть хліба жодного разу не купила. Плюс до всього почала «керувати» всіма членами сім’ї.

Степана відправляла на ринок за свіжими яйцями, його дружині складала меню для приготування: то овочевий суп, то запіканку. Дітям теж знаходила заняття: прибрати, підмести, збігати до магазину. Сама шукати роботу перестала зовсім.

Так минуло понад місяць. Степан, бачачи, що тітка нахабніє з кожним днем, ледве стримувався.

Якось у суботу його дев’ятирічна дочка прийшла зі школи і, не встигнувши сказати жодного слова, почула:

– Марино, поки ти не роззулася, збігай, купи мені мінералочку. Так пити хочеться, а у вас не вода, а жах просто.

Степан вийшов у коридор, взяв у дочки ранець, допоміг зняти куртку і, акуратно підштовхнувши у бік ванної, сказав:

– Йди, дочко, мий руки. Обідатимемо.

Що тут розпочалося! Тітка схопилася, і вигукнула:

– Степане, ти що? Я пити хочу! Ти що не зрозумів?! Якщо її шкода, йди сам у магазин! Зараз!

– Ага, схожу, – спокійно відповів племінник, – просто побіжу.

А сам зайшов до кімнати, де розташувалася тітка, і почав пакувати у великий пакет її речі. Мовчки. На все потрібно було 10 хвилин.

Ірина весь цей час сварилася, вигукувала, що нікуди не піде, що вона ще не знайшла роботу і не винайняла житло. Потім стала в дверях стіною, щоб перегородити Степанові шлях і говорила йому в обличчя:

– Ти не посмієш…

У відповідь на це Степан усі речі тітки викинув у вікно, а її саму – виставив надвір. Вигуки і образи жінки ще довго дзвеніли в повітрі.

За кілька днів Степанові стала надзвонювати рідня.

За пару днів чоловік дізнався, що вони з дружиною – справжнісінькі негідники. Виявляється, вони не гостинно прийняли милу тітоньку! Шматка хліба пошкодували для літньої людини! Що Степан – поганий, а його дружина – сильно гульбанить! А діти у них – нетямущі – чого ж чекати від таких батьків?

Степан вислухав усіх. Потім пішов і змінив номер телефону.

Тепер в будинку тиша. Ніхто не дзвонить. У сім’ї не стало жодних родичів.

– Яке ж це щастя, – каже Степан…