Вікторія Степанівна нікого не чекала, але дзвінок у двері був наполегливий. Вона підійшла до дверей. – Це Віка? – поцікавився через двері чоловічий голос. – Нуу, так… – Віка, відчини, це Паша, – таємниче промовив чоловік за дверима. – Який ще Паша? – Ну, Паша, пам’ятаєш? Я обіцяв до тебе одного разу прийти. І от прийшов. Вікторія Степанівна застигла на місці. Ніякого Паші вона згадати не могла

Вікторія Степанівна нікого не хотіла бачити, хотіла побути наодинці, але дзвінок у двері був дуже наполегливий та нетерплячий.

-Ну чого, чого ви все дзвоните? – запитала вона невдоволеним голосом, підійшовши до дверей.

-Це Віка? – поцікавився через двері незнайомий чоловічий голос.

-Ну припустимо…

-Віка, відчини двері, це Паша, – таємниче промовив за дверима той самий голос.

-Який ще Паша?

-Ну, Паша, пам’ятаєш? Я обіцяв до тебе одного разу прийти. І я прийшов.

-Нічого я не пам’ятаю. І ніякого Пашу – тим більше.

-А ти відчини двері, і відразу згадаєш.

-Ага, зараз… Хитрі які знайшлися…

-Не які, а який. Я прийшов сам. Я Паша, – здається, чоловік за дверима з нерерпінням хотів побачити Вікторію Степанівну.

-Не знаю я ніякого Пашу! – сказала вона вже роздратовано. – Відійди від моїх дверей, або я подзвоню, куди слід!

-Господи… – чоловічий голос за дверима почав втрачати впевненість. – Віка, чому в тебе немає дверного вічка?

-Ти хто, слюсарю? Дверні вічка продаєш?

-Та ніякий я не слюсар! – за дверима вже почали втрачати самовладання. – Просто у всіх на дверях є вічка, а в тебе ні!

-А навіщо мені він?

-Як навіщо? Зараз би подивилась у вічко, і побачила, що це не слюсар прийшов, а Паша.

-Дуже треба мені на всяких дивитися, – сказала вона зі смішком, і додала: – Набридли вже!

-Віка, що ти кажеш?! – образився чоловік за дверима. – Я ж Павло!

-Чого тобі тут треба?

-А що, до тебе часто чоловіки у двері дзвонять?

-Не до мене, а до мого чоловіка. Нема його правда вже давно.

-Нема давно? – голос за дверима чомусь зрадів. – У тебе чоловіка не стало?

-А тобі яке діло?

-Як яке? Я ж Паша? Той самий!

-Тьху! Знову він про Пашу заговорив. – Вікторія Степанівна вже й сама стала шкодувати, що в неї немає вічка. – Півгодини те саме: «Я Паша, я Паша».

Чоловік за дверима зробив паузу, про щось подумав, і сказав: – Ну, гаразд, тоді я пішов. І запам’ятай, більше я сюди не прийду. Все. Пішов я.

-Стривай, – схаменулась вона. – Ти взагалі хто? Може, родич який? Наче Павла у нас у роду не було…

-Ні, не родич…

-А хто?

-Відчини двері, і побачиш, хто я такий! – закричав за дверима чоловік. – Ти чому двері не відчиняєш?

-Та не відкриваю я незнайомцям… – зізналася Вікторія Степанівна. – Вчора я так само відкрила одному, ввічливому як ти, і непомітно для себе непотрібний мені масажний гребінець у нього купила. За тисячу. Пів пенсії на вітер. Ось тобі й відчини двері.

-За скільки купила?! – здивувався чоловік за дверима.

-За тисячу! А ти що продаєш?

-Я нічого не продаю! Я Паша! Той самий!

-Все одно не відкрию! – стиснула губи Вікторія Степанівна.

-Так я Паша Микитенко!

-Що за Паша ще?

-Той, що з тобою в Одесі відпочивав! Пам’ятаєш? Сорок років тому?

-Паша? – голос у Вікторії Степанівни здригнувся, але тільки трохи. – А ти як мене знайшов?.. – розгублено спитала вона.

-Спочатку я листівку знайшов. Яку ти мені надіслала сорок років тому. А на ній зворотна адреса. Як добре, що ти живеш там же! Відкрий, Віка.

-А ось не відкрию! – сердито раптом сказав пенсіонерка. – Не відчиню!

-Чому? – розгубився Паша за дверима.

-А тому, що ти, мені на листівку так і не відповів! Все життя мені поламав, а тепер приперся. «Віка, відкрий. Віка, відкрий»…

-Так ми ж в Одесі…

-Та хоч в Маямі! Іди… Звідки прийшов…

І Вікторія Степанівна, так і не глянувши на “того самого” Пашу, стомлено побрела до свого дивана…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.