Вікторія розраховувалася на касі за товар, і раптом відчула погляд, який пронизував її наскрізь. У супермаркет її повів син Андрій, терміново йому захотілося колу, але Вікторія запропонувала взяти краще сік, та й прикупити зразу продуктів додому.
Вона підвела голову і побачила знайомий погляд сірих очей. Цей погляд був із юності, зі шкільних часів. Вона впізнала його одразу і видихнула: – Дмитро!
Візок із продуктами Андрій вже відвіз до столика і складав у пакет, а Вікторія підійшла, радісно посміхаючись до чоловіка, який дивився на неї невідривно.
– Вікторія! – зрадів він
– Привіт це я. Що змінилася?
Вікторія багато років представляла зустріч із Дмитром трохи інакше, не в супермаркеті, а тут вона у старих джинсах та футболці, без макіяжу, лише трохи помади на губах.
– Ні, не змінилася, все та сама. Виглядаєш супер! Ми неодмінно маємо зустрітися та поговорити! – квапливо сказав він.
Потім дістав гаманець і подав Вікторії візитівку:
– Ось моя візитівка, прошу тебе, подзвони. Дуже чекатиму. Треба стільки тобі розповісти. Це скільки років ми не бачилися, років двадцять, ну може трохи більше.
– Добрий день! – Почула Вікторія, поруч зупинилася симпатична, доглянута жінка.
– Моя дружина Ірина, – Дмитро посміхнувся. – А це Вікторія, моя колишня однокласниця.
Жінка байдуже окинула поглядом Вікторію, кивнула головою, як здалося Вікторії з зневагою:
– Пішли, вдома чекають на нас.
Дмитро, озираючись, пішов за дружиною до виходу, і приклав руку до вуха, типу подзвони.
Андрій дивився йому вслід:
– Хто це, мамо?
– Дмитро, мій однокласник колишній, сто років не бачилися з ним.
Андрій ніс пакет із продуктами, він майже дорослий хлопець п’ятнадцять років, а Вікторія йшла поряд під враженням від зустрічі.
Вона знала, що така зустріч колись може статися, але не думала, що матиме стільки емоцій. Повернувшись додому, приготувала вечерю, нагодувала чоловіка Ігоря та сина, прибрала на кухні, сіла перевіряти твори своїх восьмикласників, але зловила себе на думці, що не вникає в зміст написаного учнями.
– Що зі мною діється?
А спогади вже оволоділи її думками. Дмитро був її першим коханням, навчалися в одному класі, а з п’ятнадцяти років почали зустрічатися. Гуляли в парку, тримаючись за руки, навіть лава та кущі там у них були свої, ходили в кіно. Потім годинами могли говорити телефоном. Але вперше зважилися поцілуватися лише через рік. А потім батьки її поїхали на дачу, Дмитро прийшов до неї в гості, і все сталося вперше. Все складалося чудово, вони мріяли про спільне життя.
Але після школи Вікторія вступила до педінституту, а Дмитро провалив іспити в політех. Ось із цього моменту і розійшлися їхні шляхи. Він поїхав до дядька в Німеччину, обіцяючи Вікторії, що лише на рік до наступного вступу до інституту. Обіцяв писати часто, і спочатку так було. Через рік Дмитро повернувся, заробив грошей і запросив її відпочивати в Одесі.
Ці і ночі та зірки неможливо було забути, а ще тихий плескіт хвиль та легкий вітерець. Дівчині здавалося, що він зробить незабаром їй пропозицію заміж, а раптом почула:
– Вікторія, я вирішив залишитись у Німеччині ще на рік. Мені подобається робота у майстерні у дядька, зарплата відмінна. Вступати до інституту поки не хочу.
– Дмитро, а як же я? – здивовано вигукнула вона.
– Ти навчаєшся в інституті, ти ж не залишиш своє навчання?
– Ні, звичайно, не кину.
Дмитро намагався їй пояснити, що це тимчасово, але Вікторія слухати не хотіла, і в серцях кинула йому в обличчя:
– Вибирай: Німеччина, чи я!
– Віка, це нечесно! Не можна ставити перед таким вибором!
Але вона вже не хотіла нічого чути, вони дуже посварилися, потім поїхали додому, а після відпочинку вона не відповідала йому на телефонні дзвінки і не виходила до нього. Думала у такий спосіб поверне його, але не вийшло. Він поїхав, так і розлучилися назавжди.
Вікторія прокинулася від спогадів, коли чоловік її втретє гукнув:
– Та що з тобою, Віка? Ти спати збираєшся, чи над творами сидітимеш?
– Сидітиму, трохи залишилося.
Вікторія байдуже глянула на чоловіка, а він уткнувся у телевізор.
– Боже мій, коли ж наші стосунки з Ігорем стали такими прісними? Якось нам нецікаво бути разом, все рівно, спокійно. Яким нудним і передбачуваним стало моє життя з чоловіком, знаю наперед, що станеться найближчими місяцями. Напевно, так люди живуть у старості, коли усвідомлюєш, що в житті нічого цікавого вже не станеться. Цікаво, а як би ми жили з Дмитром? Він, мабуть, не лежав би на дивані. Він такий активний, рухливий, енергійний.
Ігор викладає історію у коледжі, Вікторія вийшла за нього заміж через рік після сварки з Дмитром. Вийшла не через велике кохання, вийшла заміж, щоб не залишитися однією, так вона думала.
Через два дні вона набрала номер телефону, Дмитро відповів одразу:
– Ну привіт! А я вже зачекався, – він явно зрадів її дзвінку.
– Завтра запрошую тебе на обід до ресторану, о котрій годині ти закінчуєш свою роботу?
– Завтра у мене два уроки, – весело озвалася Вікторія.
Після роботи вона встигла привести себе у порядок. Дмитро, побачивши її у дверях ресторану, схопився:
– Прекрасно виглядаєш! Почуваюся, ніби ми втекли з останнього уроку.
– Так, і я так само, а потім ми йдемо до мене, поки батьки на роботі, а потім … Тааак, був час!
– Ну, розповідай, як у тебе справи, життя? – питав він.
– Якщо тебе цікавить моє сімейне становище, то я одружена, живемо спокійно, можна сказати щасливо, сина ти вже бачив. А як у тебе?
– Кілька років, як повернувся з Німеччини із дружиною та доньками. Дружину ти вже бачила, дві дочки. Чесно кажучи, я всі ці дні розмірковую про те, як би ми жили, якби я не поїхав тоді до Німеччини?
– Я теж про це думаю, – сказала Вікторія.
Повернувшись додому, Вікторія весь час поверталася до розмови з Дмитром:
– Значить, він теж думає про мене, такі ж думки у нього з’являються.
Наступного дня Дмитро зателефонував та запропонував зустрітися у парку на їхньому місці. Вони зустрілися біля своєї лави, тільки лава була нова і кущі набагато ширші й вищі. Були сутінки, Дмитро раптом обійняв Вікторію, а вона відчувала його тепло та сильні руки.
– Що ми робимо?
– Не маю уявлення, – сміявся він.
Потім узяв її за руку, швидко підійшли до машини. Машина рвонула з місця, і за якийсь час зупинилися біля якоїсь майстерні. Вікторія зрозуміла, що це офіс Дмитра, він відчинив двері, і зачинивши на засув з внутрішньої сторони, повів Вікторію на другий поверх до кабінету.
Думка про те, що вона зрадила чоловікові, у неї майнула в голові лише тоді, коли прийшла додому. Роздягаючись у ванній, вона думала:
– Жодних докорів совісті я не відчуваю, дивно. Дмитро – моє перше кохання, і нехай він залишатиметься єдиним. Назавжди. Мені без нього вже погано.
Потім постійно отримувала смк-ки від Дмитра, бігла до нього на побачення, вигадуючи на ходу пояснення для чоловіка, то батьківські збори, то консультації, то ще щось.
Якось Дмитро сказав твердо та впевнено:
– Віка, ми з тобою маємо бути разом. Досить ховатися, зустрічатися потай, це все одно до певного часу. Сама бачиш, ну не можемо ми одне без одного.
– Але як? – безпорадно спитала вона.
– Ну для початку розлучимося зі своїми, а інакше не можна. А потім одружимося.
– Але ж у нас діти. Як бути із ними?
– Не ми перші, і не ми останні. Твій син незабаром сам закохається.
Я винайму для нас квартиру, нехай твій Андрій живе з нами, якщо захоче. А зі своєю родиною я також вирішу.
Вікторія повідомила Ігору, що йде від нього з сином, поживе окремо, посилаючись на те, що у них нудне життя, і їй потрібно розібратися в цьому. Зразу правду сказати не змогла. Поки поживуть окремо, а там подивляться. Ігор природно був проти і нічого не розумів, а син раптом видав:
– Мамо, хочеш іди, а я залишаюся з татом. Не хочу нічого міняти, наша квартира мене влаштовує, і сама розбирайся у своєму житті. А я так розумію, що тата ти не любиш, ти не любиш нас. Ніколи з дому не поїду з тобою і навіть не мрій.
Вікторія розуміла, що легко їй не вдасться вирішити це питання, але вирішила дати час синові, може, щось зміниться.
Вона пішла у квартиру, яку винайняв для них Дмитро.
– Це важко. Андрій зі мною не розмовляє, я сумую. А як ти зі своїми?
– Розберемося, парочку подарунків йому купимо, і твій син зрозуміє, за кого треба триматися!
– А зі своїми дітьми ти так само? – Запитала здивована Вікторія.
– Так, а що тут такого, гроші вирішують усе. Старшій доньці обіцяв ноутбук та сукню, а молодшій телефон, і вони заспокоїлися. Вони завжди від мене чекають лише подарунки та грошей.
– А дружина?
– А їй я пообіцяв залишити все, окрім своєї фірми. Вона думає, що маю цілий статок. Вона зовсім не розуміється на фінансах, і скільки я заробляю не знає. А деяку частину грошей я перекидаю на рахунок матері. Тож я майже нічого не втрачу, – потирав руки Дмитро.
– Ну, не роби таке обличчя, Віка! Не хвилюйся, нам вистачить, куплю будинок чи квартиру і житимемо, навіть машину тобі куплю.
Вікторія не впізнавала Дмитра. Досі вони ніколи не обговорювали фінансових та матеріальних питань, вона не вникала у його бізнес.
– Дімо, я тебе не впізнаю. Тоді в молодості ти стверджував, що для щастя тобі достатньо двох сорочок та гітари… Про гроші й не було мови.
– Я тоді був молодий і не розумним. Що можна знати про життя у вісімнадцять років? Запам’ятай, світом правлять гроші, і без них нікуди. Ну що б ми зараз з тобою робили, якби я не мав грошей, і квартиру б навіть не зняли. Якби я працював, як твій чоловік у школі за копійки, як би ми з тобою по ресторанах ходили?
– Ну, ми якось справлялися з Тгорем! – заперечила Вікторія
– Ось саме якось! І що то за життя? Втім, тепер ти зможеш собі дозволити набагато більше ніж раніше. Гроші – це перепустка в хороше і сите життя.
– Мені не потрібно багато, мені достатньо з тобою жити добре і поряд. Мені цілком вистачить тебе, – казала вона.
Поступово Вікторія зрозуміла, що для Дмитра у житті важлива не вона, а гроші.
Постійні розмови про гроші її вже дратували. Він навіть на риноку торгувався за кожну копійку з бабусею за пучок кропу. Почала дратувати його зайва активність.
Зателефонував Андрій і попросив зустрітись, Вікторія зраділа, але Дмитро сказав, що їм треба терміново їхати у Київ.
– Дмитро, тільки не завтра, я зустрічаюся з Андрієм, він сам мені подзвонив.
– Я вже сплатив за готель, а син твій не маленький, зачекає. Зустрінься наступного разу! Подумаєш, не бачилася з сином два місяці. Встигнете, зустрінетесь!
– Дімо, про що ти говориш? Андрій сам вперше мені зателефонував, я не можу відмовитись від зустрічі з ним. Йдеться про мою дитину! А ти знову про гроші, сплатив, не сплатив.
– Зрозуміло, жити тобі добре подобається за мої гроші, ще й примхливого сина свого притягнеш, я і так забезпечую життя всім і тобі та ще трьом людям – дружині та донькам!
– Це ж твої діти!
– Вони тільки й знають, що тягти з мене гроші, – відповів він.
Вікторія була здивована від такої поведінки Дмитра і думала:
– Не хочу, щоб мій син ріс поруч із ним, копіюючи всі його замашки та поведінку.
А Дмитро наче читаючи її думки продовжував:
– Якщо ти вважаєш, що я не придатний для виховання твого примхливого синочка, нехай живе зі своїм татом-невдахою, мені зовсім не хочеться з ним возитися, з таким примхливим підлітком.
– Що? Жаль, що ти не сказав про це раніше, коли я залишила заради тебе своїх близьких.
– Я теж все залишив заради тебе!
– Перестань! Ти залишив заради себе, а не заради мене. Щоб знову відчути себе молодим, без жодних зобов’язань.
– Так, хотів повернути все назад і повторити наше кохання. Але, мабуть, не повторюється таке ніколи. Я став іншим, а тебе не влаштовують мої зміни, та гроші для мене на першому місці, гроші правлять усім. І чому ми весь час говоримо про мене. А ти на себе глянь, ти яка?
– Яка? – Здивовано дивилася на нього Вікторія.
– А ніяка. Похмура вчителька, завжди незадоволена з копійчаною зарплатою і купою неперевірених зошитів. Колись ти була поряд зі мною щаслива. А зараз не виходить мені зробити з тебе ту щасливу, як раніше.
Вікторія, зібравши свої речі, пішла. Вона думала:
– Дмитро і справді не зміг зробити мене щасливою, я вже не хочу бути з ним. Потрібно вибиратися з цього, ми стали іншими, у нас різні погляди на життя та різні цілі. Ми по-різному дивимось на світ. Ми зробили велику помилку. Вже немає колишнього Дмитра, вже немає колишньої мене. До чоловіка я теж не повернуся, і з Дмитром не залишусь. Коли з’явився Дмитро, я думала, що ми разом, час повернеться назад і все почнеться спочатку, нам вдасться знайти те, що колись було втрачено. Правильно він сказав: “не повторюється таке ніколи”. Як шкода, що я пізно все зрозуміла. Не можна повернути молодість, і нам з ним не по дорозі.
Вона пішла до матері, зателефонувала Андрію, щоб він приїхав туди. Вікторії треба подумати про мрії, втрачені ілюзії, про те, що нічого не можна повернути, а ось своє життя змінити можна і потрібно. Життя потрібно розпочинати спочатку.