Віктор зранку збирався на роботу. Він швидко вмився, вдягнувся і пішов на кухню. Дружина вже снідала.
-Ось любий, смачного, – підсунула вона до нього тарілку із запашними млинцями з варенням.
-Дякую, кохана, – сказав Віктор.
-Слухай, любий, – почала дружина. – Сьогодні ти маєш забрати Миколку з дитячого садка. У мене курси водіння почалися.
-Звісно заберу, – пообіцяв Віктор.
Увечері він вийшов з роботи і попрямував по сина.
Незважаючи на всі анекдоти про те, як батько приводить додому чужу дитину з дитячого садка, Віктор ніколи б не сплутав Миколку ні з ким іншим – він його ще на вулиці чув.
Голос у сина був такий же гучний, як у нього самого, а характер такий же кепський, як у його дружини.
Коли Віктор зайшов у групу і глянув на виховательку, то просто оторопів від несподіванки!
-Цього просто не може бути! – тільки й подумав він.
Він зрозумів, що та сама вихователька, яку син називає Малина Петлівна, оскільки звук «р» поки що не освоїв, є тією самою Мариною, яку Віктор кинув через три місяці щовечірніх прогулянок на третьому курсі!
Все б нічого, але кинув він її некрасиво, перебравшись до її подруги і розлучившись, просто написавши їй повідомлення…
Це зараз він розумів, що негарно так робити, а тоді Віктор мало думав про такі тонкощі…
-Ну все, треба переводити сина в інший садочок! – подумав він. – Тепер вона відіграється на бідному Миколці.
Він постарався непомітно покликати сина, щоб Марина його не помітила, але, як на зло, мама рудого хлопчика, який ніяк не хотів одягати комбінезон, голосно гукнула:
-Марино Петрівно, я хотіла запитати – а що на день народження приносити можна?
Віктор подумав було сховатися, але куди тут сховаєшся?! Не в шафу ж йому лізти!
Марина глянула на нього своїми блакитними очима, примружилася…
-Впізнала! – подумав Віктор.
Йому стало не по собі. І що тепер робити? Вдавати, що він її не впізнав?
-Здрастуй, – пробурмотів він. – Я по Миколку прийшов.
Син, почувши його голос, вибіг із гурту дітей, і Віктор вдав, що вони дуже поспішають.
Дитячий садок вони залишили неймовірно швидко.
Віктор весь аж змок і був дуже нервовий.
Переговори з дружиною нічого не дали – перенести заняття не було можливості.
-Я його два роки забираю, можеш і ти свій батьківський обов’язок виконати! – рішуче сказала вона.
Ну, не пояснювати ж їй про те, що вихователька їхнього сина – його колишня!
Гаразд, що він, не чоловік, не зможе захистити свого сина?
Хай тільки спробує ця пані скористатися своєю владою!
Забирати сина Віктор ходив як на якийсь іспит – при повному параді, готовий до будь чого.
Щодня він допитувався в сина, чи не свариться на нього вихователька, але син запевняв, що все гаразд.
Це Віктора трохи бентежило – він пам’ятав, що Марина була злопам’ятною і мстивою, не могла вона залишити все як є…
Віктору ще пощастило, що свято осені проходило вранці, і туди пішла дружина, хоча й намагалася відправити чоловіка.
-Ти ж на жодне свято не ходив! Це чудово, діти там вірші читають.
-Щось я не люблю вірші… – махнув рукою Віктор.
А ввечері він нарешті дізнався, що зробила Марина…
-Миколка вкотре не розказував вірша, – поскаржилася дружина увечері. – Весь час одні й ті ж розказують! Це несправедливо!
-Он воно, як, значить! – подумав Віктор. – Ну я їй покажу!
…Наступного дня Віктор грізно запитав:
-Марино Петрівно, а чому ви Миколці вірші розказувати не даєте? Він що, на вашу думку, гірший за інших?
Марина сердито звузила очі.
-Ваш Микола не вимовляє дечкі звуки, і пам’ять у нього така собі. Ви з ним узагалі займаєтесь?
А ще він у вас – бешкетник, завжди сварки якісь влаштовує! І взагалі – наш дитячий садок бере участь у конкурсах, ми на відео свята знімаємо й відправляємо комісії. Що вони скажуть, якщо діти запинатимуться і неправильно говоритимуть?
-Он як, значить? Та я скаржитися на вас буду! У відділ освіти піду! Це ви повинні сина мого вчити, я взагалі-то працюю, у мене своїх справ вистачає! Я на вас управу знайду!
Притихлі діти здивовано дивилися на Віктора, що розчервонівся, а одна матуся навіть посмикала його за рукав, але він забрав її руку – ну як вона не розуміє, що це чистої води помста!
Миколка повертався додому з мокрими очима. Віктору було соромно – така поведінка була йому не властива, він ніколи не підвищував голос, а тут…
-Синку, ну як, Марина Петрівна на тебе не свариться? – поцікавився він у сина через кілька днів.
-Ні, – радісно повідомив син. – Вона мене цукерками пригощає і каже, що я хороший хлопчик.
Віктор дивувався – що це все означає?
-А Настя теж мене пригощає цукерками, – сказав він. – Тому що вона в мене закохалася!
Віктора раптом осяяло – ну, звісно, та Марина ж просто й досі його любить!
Тому спочатку сварилася на Миколку, а тепер через нього намагається привернути увагу Віктора.
Бідолашна жінка… І як тепер їй на очі показуватися?
Тижні, що залишилися, поки у дружини були заняття, Віктор намагався не потрапляти на очі своїй колишній.
А коли після новорічного свята задоволена дружина повідомила, що Миколка розказував вірша і брав участь у сценці, він остаточно переконався у своїй підозрі.
Віктор був доброю людиною і на восьме березня приніс Марині букет тюльпанів – нехай не дуже там переживає.
А коли наступного року їх перевели в іншу групу, він зітхнув з полегшенням.
Зітхнула з полегшенням і Марина Петрівна.
По-перше, Миколка й справді завдавав чимало клопоту.
А, по-друге, якщо раніше вона його недолюблювала, то познайомившись із його татком, зрозуміла, як не пощастило бідній дитині – якийсь нервовий, чесне слово!
Він когось їй трохи нагадував, але вона не могла зрозуміти, кого… Спробуй їх розбери, цих татусів, щороку якийсь новий.
Хоча, не такий він і поганий – тюльпани он на восьме березня їй притягнув… Щоправда, жовті, але чого ще чекати від такого?
Знала вона одного ще в інституті… Такий самий нудний був. Як добре, що він швидко перебрався до її подруги…