Автобус підстрибував на нерівній дорозі. Людей їхало мало, робочий день все таки.
В’ячеслав дивився у вікно на почорнілий сніг. Ще трохи і він зовсім розтане, а там і до літа недовго.
Нарешті попереду з’явилася огорожа цвинтаря, за якою темніли ряди пам’ятників.
Щоразу, приїжджаючи сюди, В’ячеслав відчував тяжке почуття певної безвиході та швидкоплинності життя.
Думати, що колись він теж знайде тут спокій, не хотілося.
Приїжджав він сюди не за велінням серця, а виконуючи ритуал. Так прийнято – іноді відвідувати могили близьких у певні дати. Йому стало соромно від своїх думок, і він гучно зітхнув.
Автобус зупинився перед брамою цвинтаря. Двері відчинилися, і пасажири почали виходити, розминати ноги.
Люди одразу попрямували до рядів штучних квітів, що стояли вздовж паркану.
В’ячеслав теж повільно пройшов повз, видивляючись, де є живі квіти. Наприкінці ряду він помітив жінку, перед якою стояло відро з червоними гвоздиками.
В’ячеслав купив чотири гвоздики і зайшов у ворота цвинтаря. Доріжки були в калюжах. Він намагався їх оминати, але під пухким снігом уздовж доріжок теж хлюпала вода. Він пошкодував, що вдягнув старі зимові черевики.
Чоловік дійшов майже до кінця доріжки і повернув ліворуч.
Місце, де похована дружина, він знайшов одразу, по хресту.
– Настав час ставити пам’ятник, – подумав він. – А може, зачекати? Син потім одразу один на двох зробить? Навколо не залишилося тимчасових хрестів…
Він озирнувся навкруги. Багато нових поховань з’явилося з тих пір, як він був тут останній раз восени.
Чоловік переступив через низьку огорожу і став у осілий сніг, потупцював на ньому, приминаючи. Відчув, що таки промочив ноги.
– Привіт, Лідо…
З вицвілої фотографії у рамці, що стояла біля хреста, йому посміхалася дружина. Він любив цей знімок. Запам’ятав її саме такою, хоч їй тут лише тридцять шість.
Згадав той день народження. З ранку збігав по квіти, а коли прийшов, Ліда вже прокинулася, вбралася в нову сукню.
Він подарував їй золоті сережки. Вона одразу всунула їх у вуха і радісно посміхалася. Він встиг сфотографувати цей момент. Як учора було…
– З днем народження. Сьогодні тобі виповнилося б п’ятдесят шість, – В’ячеслав примірявся, куди прилаштувати гвоздики.
Вся земля була вкрита штучними квітами, встромленими в землю. Ось вони не потьмяніли, наче їх тільки вчора принесли.
В’ячеслав нахилився, витяг зі снігу одну гілочку жовтих квітів перед самим хрестом, застромив її в сніг, а на її місце поклав гвоздики.
Вони виглядали скромними на тлі незграбних штучних бутонів. Але таки живі.
– Сумую я за тобою. Але приходити часто сюди не можу. Вибач і не гнівайся. Я заслужив тут лежати, а не ти. А життя он як розпорядилося.
Він говорив довго, розповідав новини, дивлячись на портрет, доки ноги зовсім не змерзли. Раз у раз тишу порушувало каркання ворон. І від цього ставало ще тривожніше і тужливіше.
– Піду я, Лідочко. Одягнув я старі черевики і промочив ноги. І насварити нікому. Тепер після Великодня прийду, коли тут буде сухо. Тоді й приберу, нову фотографію принесу таку саму. Дуже ти тут гарна. Пробач мене за все.
Він зітхнув, переступив через огорожу і, не озираючись, пішов до виходу.
На зупинці в очікуванні автобуса вже стояло кілька людей. Коли нарешті він сів у автобус, то відчув, що дуже змерз.
Додому ледве добрався. Відразу зняв мокрі черевики і шкарпетки, поставив чайник на плиту і, коли він закипів, випив дві склянки чаю з медом.
Надів сухі вовняні шкарпетки, увімкнув телевізор і ліг на диван. Ішов якийсь фільм. Від чаю В’ячеслава розморило і потягло у сон…
…Марійка прийшла до них на будівництво після технікуму. Молоденька, очі великі, на носі ластовиння, а посмішка така, наче весняне сонечко виглянуло з–за хмар.
В’ячеслав відверто милувався нею. У нього дружина, син у третій клас ходить, а він від дівчини очей відвести не може. І що робити, якщо вона постійно трапляється на очі? Не відвертатися ж.
Якось незадовго до Нового Року вони зустрілися на автобусній зупинці. Марійка куталася у комір пальта. У великих очах відбивалися вогні вуличних ліхтарів. В’ячеслав поглядав на неї крадькома. Коли підійшов автобус, він увійшов за нею, сів на сидіння поруч.
– Здрастуйте, Марійко. Додому? – запитав він, щоб почати розмову.
– Так. А ви?
– І я, – В’ячеслав помовчав. – Ялинку вже прикрасили?
– Ні. Батько завжди купував живу. Вона стояла на балконі. А тридцятого грудня ми всі разом її прикрашали. А запах який стояв у квартирі! І одразу ставало весело та святково.
– Так сьогодні ж тридцяте грудня. У вас на балконі є жива ялинка? – запитав В’ячеслав.
Марійка розсміялася дзвінко й весело. В’ячеслав залюбувався нею.
– Батьки далеко, а ялинка в мене штучна. Зараз прийду додому, дістану коробку, зберу ялинку і прикрашу її. Обов’язково почеплю на неї цукерки. Так мама раніше робила. Потім питиму чай і буду милуватися, – вона знову засміялася.
В’ячеслав уявив кімнату, ялинку, розрум’янену Марійку, яка тягнеться рукою з кулькою до верхньої гілки… А на кухні затишно шумить чайник на плиті…
– А можна мені до вас? В гості? – несподівано для себе запитав він.
– Навіщо? – розгубилася Марійка.
– Ялинку допоможу прикрасити. Потім будемо з вами чай пити, – він зніяковів від свого нахабства.
Що вона зараз про нього подумає? В’ячеслав квапливо знову заговорив:
– Ви так цікаво розповіли, про чай, ялинку… Знаєте, у мене дружина із сином два тижні тому ялинку прикрасили. Прийшов я з роботи, а вона стоїть. Син не витерпів. Мабуть, уже звик до неї. А так хочеться емоцій, святкового настрою…
– Ну що ж. Поїхали, – просто сказала Марійка і подивилася на нього своїми великими очима.
Він швидко зібрав ялинку, вони разом прикрасили її кульками та гірляндою, весело сміючись. Було таке відчуття, що він давно знає цю дівчину. Відчував, що і їй добре з ним. Потім вони пили чай… І він пішов, хоч зовсім не хотілося.
А в новорічну ніч він знову приїхав до Марійки. Він чудово пам’ятав, що набрехав тоді дружині, і як Ліда подивилася на нього, наче все зрозуміла.
Але зробити із собою Вʼячеслав нічого не міг. Тягнуло його до Марійки і опиратися не було сил. Та й не хотів він, якщо чесно.
Так і став до неї заходити. Марійка ні про що не питала. Тільки іноді він помічав тугу в її очах. Таку ж тугу він бачив у очах Ліди, коли повертався від Марійки.
Якось В’ячеслав ішов, додому від Марійки, сповнений рішучості все розповісти дружині.
Не міг він далі жити так. Знав, що Ліда плакатиме, сваритиметься.
– Нічого, – подумав він. – Аби не заборонила бачитися з сином.
Він увійшов до квартири, як раптом дружина кинулася до нього зі сльозами на очах.
– Що трапилося?! – здивовано запитав Вʼячеслав.
Він не розумів, що відбувається.
– Звідки вона дізналася про все? Хоча, може, це й на краще… – подумав він.
Та Ліда сказала, що його мати дуже заслабла. Тут уже стало не до з’ясування стосунків.
А потім довелося забрати матір до себе. Самостійно жити вона не могла. І Ліда без сумнівів погодилася, хоча розуміла, що догляд за свекрухою ляже на її тендітні плечі.
Тепер В’ячеслав не міг піти з дому, не міг залишити свою матір на Ліду. Спочатку вони найняли доглядальницю. Але одного разу Ліда прийшла з роботи раніше і побачила, що та сидить і гульбанить. Одразу виставила її.
Вирішили не випробовувати більше долю, не довіряти матір чужій людині. Ліда звільнилася з роботи і стала сама доглядати її.
В’ячеслав прийшов до Марійки попрощатися. Вибачався, що заморочив їй голову, що не хоче псувати їй життя, і дружину залишити з матір’ю теж не може. Марійка молода, заміж треба виходити, дітей народжувати, а вона з одруженим зв’язалася.
У коридорі Марійка підійшла до нього і притулилася. Так вони стояли досить довго, доки вона не відштовхнула його.
Вʼячеслав ішов додому і думав який він недолугий і боягуз. На роботі під час зустрічі вони кивали один одному і відводили очі. А якось В’ячеслав побачив, як її проводжав молодий практикант, симпатичний, в окулярах. Думав, не витримає від ревнощів. Кілька днів ходив, як у воду опущений. А невдовзі Марійка вийшла за того в окулярах заміж.
Матері не стало через три роки, перед Новим роком. Після поминок Ліда відпочила з місяць і вийшла на роботу. Під час проходження комісії у неї знайшли дещо погане…
І все закрутилося: процедури, потім відновлення, ще процедури і ще…
Якось на зупинці В’ячеслав зустрів Марійку.
– Ти не дуже добре виглядаєш. Втомився, чи все погано? – спитала вона і з тривогою подивилася на чоловіка.
– Спочатку мати заслабла, тепер дружина. Це я у всьому винен. Знаєш, я йшов тоді сказати дружині, що йду від неї, і, як спеціально, саме цього дня мама злягла. Не встиг її поховати, як дружина… Бог покарав мене за любов до тебе, за бажання піти із сім’ї.
Марійка злякано подивилася на нього.
– Значить, і мене покарав, – сказала вона тихо.
– А тебе за що? – здивувався В’ячеслав.
– За те, що одруженого покохала. Адже в мене не може бути дітей. А чоловік дуже хотів. Він пішов від мене, – Марійка відвернулася.
– Вибач, – тільки й сказав В’ячеслав.
В автобусі він знову сів поруч, але вони всю дорогу мовчали, кожен думав про своє.
Ліда, яка втомилася боротися, вже майже не вставала. Ходила по стінці до туалету і назад. Схудла. А йому було соромно дивитися їй у вічі. Чому за його зраду таке спіткало її, а не його?
– Може, ти щось хочеш? Скажи, що я куплю. Ти нічого не їси, – В’ячеслав сів на край ліжка і взяв тендітну руку дружини.
– Нічого не хочу… Посидь зі мною, – сказала вона. – Я знала, що ти маєш іншу. Не питай, звідки. Все чекала, коли втечеш від мене. Боялася і чекала.
– Немає більше нікого. Давно. Чому не сказала, що знаєш?
– Навіщо? Любила тебе дуже. Знаєш, я сама винна. Стільки разів ночами не спала, все думала. Я хотіла, щоб їй відлилися мої сльози. А виходить, на себе лихо накликала. Я навіть рада була, коли твоя мати заслабла. Адже через неї ти не кинув мене. Ти ж хотів піти? Хотів?
– Ні. Я б ніколи не пішов від тебе, – не дивлячись у вічі дружині, сказав В’ячеслав.
– Тепер це не має значення. Якби я знала, що так буде… Ти ще молодий. Якщо вона вільна, то йди до неї, коли мене не стане.
– Що ти говориш? Ти видужаєш… – він запнувся на півслові.
Не було сил дивитись, як з кожним днем, по краплях життя йшло від Ліди. Гіршого покарання за його зраду годі було б і придумати.
– Вибач, я винен у всьому. Тільки я, – він притулився до її руки губами і заплакав.
За два дні Ліди не стало.
В’ячеслав прокинувся посеред ночі від дивного сну. Наче все своє життя побачив як у кіно, до дрібниць, до подробиць. Наново пережив усе це.
Він пішов на кухню, випив води. Довго дивився у вікно на нічне місто. Що може бути важчим за самотність і непрохідне почуття провини? Уві сні чи наяву згадувати і переживати все наново.
Не піде він до Марійки. Дві нещасні людини, дві самотності не дадуть у сумі щастя. Все минуло давно…
Син після того, як не стало матері пропонував йому жити разом. В’ячеслав відмовився. Заважати не хотів…
Ми часто підкоряємось своїм бажанням, закоханості, пристрасті. І не думаємо, що рано чи пізно за все доведеться платити.
І невідомо, що краще – піти раніше на небеса, спокутавши свої гріхи, чи продовжувати жити далі на самоті, з почуттям провини та переживань?