Віра та Віктор були на межі розлучення. Одружилися вони молодими, а про проблеми Віктора дізналися лише через п’ять років після ретельного обстеження. Як виявилось, він не зможе стати батьком. Подружжя довго переживало, справа стала доходити до сварок.
Залагодила їхні стосунки мати Віктора Ніна Семенівна, котра дуже любила невістку. Вона довго розмовляла з нею, намагаючись переконати її в тому, що син не винен, ніхто про його недугу не знав і не здогадувався.
І нарешті всі разом вони ухвалили непросте рішення: удочерити чи усиновити дитину.
– Я допомагатиму в усьому, Вірочко, – запевняла невістку свекруха. – Дитина з’явиться, у вас із Вітею все налагодиться, от побачиш.
Так через деякий час у їхній родині з’явилася маленька дворічна Надійка, довгоочікувана дитина, яка внесла до їхньої родини мир та спокій.
Дівчинка була гарненька, спокійна з ясними очима, але трохи сумна. Напевно, від того, що сирітка. Батьків не стало, бабусь та дідусів не було. Значить, її ніхто і ніколи в них не забере.
Надійка була здоровенькою, ніколи не вередувала, але найголовніше, її поява в молодій сім’ї зберегла шлюб Віри та Віктора, які ніяк не могли натішитися на свою маленьку донечку.
Мати Віктора і новоявлена бабуся, як і обіцяла, допомагала Вірі: доглядала внучку, гуляла з нею, із задоволенням годувала і вбирала. Але чомусь незабаром це стало втомлювати Віру.
Вона стала дратівливою, казала, що втомилася морально. Краще їй вийти на роботу, а Надю віддати до дитячого садка. Було помітно, що її роздратування з приводу надмірної допомоги свекрухи стало поширюватися і на чоловіка, і на дочку. Віктор делікатно поговорив з мамою, і та стала рідше з’являтися у їхньому домі.
До того ж і сама раптом відчула себе не дуже. Син відправив її до санаторію, а Віра знайшла роботу, друзі допомогли. А якщо бути до кінця точним, то не друзі, а друг, колишній одногрупник, який мав власну ріелторську контору.
Віра повеселішала, оновила гардероб і впритул зайнялася влаштуванням доньки в дитячий садок. І тут друг допоміг: у його дружини мама працювала завідувачкою прекрасного дитячого садка.
Все поступово вставало на свої місця. Але якось обоє не змогли вчасно забрати доньку з дитячого садка. Віра затрималася з примхливим клієнтом, показуючи заміський будинок. А Віктор був на будівельному об’єкті із перевіркою.
І вони дуже посварилися. Віктор із самого початку не приймав ідею дитячого садка. Але суперечити дружині не став, і ось результат.
Вона ж обурювалася, що не хоче ставати домогосподаркою та нянькою. Нехай свекруха повертається та забирає дитину з дитячого садка. Віктор вирішив, що це вихід, але треба зачекати: курс процедур в санаторії ще не закінчений.
Наприкінці травня новоспечений шеф Віри раптом задумав організувати зустріч одногрупників. Віра сприйняла ідею з ентузіазмом, тим більше організували зустріч заради Олега Бондаренка.
Він нещодавно приїхав із Варшави, де працював за контрактом. А до від’їзду вони з Вірою зустрічалися. Їй хотілося подивитись на нього і показати себе, щасливу красуню.
Віктор не заперечував. Була субота, і він із задоволенням залишився із донькою вдома.
Зустріч з Олегом була трохи прохолодною та стриманою. Він був однаково люб’язний з усіма, але на танець першою запросив Віру.
Олег був елегантним та дуже галантним чоловіком. Розпитав про її життя, знаючи вже про удочеріння. Містечко маленьке, шила в мішку не приховаєш. І все ж таки порадів за неї.
Веселощі затяглися до самого закриття ресторану. І нарешті всі почали роз’їжджатися домівками. А Олег запросив Віру до себе, але вона відмовилася, хоч і спогади наринули, і захотілося якоїсь різноманітності. Він це відчув. Сказав, що не хоче розлучатися та запросив до нічного клубу.
Там вони провели час майже до ранку. Олег переконував Віру в тому, що вони не мали розлучатися, що в них ще не все втрачено, що варто тільки захотіти, і вони будуть разом. Що він збирається переїжджати до Берліна, все для цього готове, а ось коханої жінки поряд немає.
Віра слухала його, думала про Віктора, про Надю і почувала себе загнаною в кут. Так, їй хотілося цього розмаху, закордонного життя з успішним Олегом, що так її обожнює. У них могли б бути свої діти, зрештою.
Після чергового келиха ігристого вона раптом розплакалася і сказала:
– Пізно, Олеже. Я не зможу…
– Ну я ж бачу, що ти нещасна, Віро, – продовжував він дбайливим голосом. – Тільки довірся мені та побачиш, як усе твоє життя зміниться. І моє також.
Вона поклала голову йому на плече, беззвучно здригаючись. Він обійняв її ніжно і сказав:
– Ходімо до мене, все обговоримо. А потім, ти ухвалиш рішення.
Обидва піднялися з місця, Віра промовила «Я додому», і вони попрямували до виходу. Олег наполягати не став, посадив Віру в таксі, розплатився та поцілував на прощання.
– Я тут ще два дні, надумаєш зустрітися і поговорити, приходь. Адресу пам’ятаєш?
Вона нічого не відповіла та поїхала. Вже світало.
Вдома вона проплакала до ранку, пояснюючи чоловікові, як чудово могло б скластися її життя, що Олег і зараз кличе її з собою, вона хоче дитину свою, а не чужу.
Та багато чого говорила тоді жінка, роблячи неприємно своєму чоловікові. Він не заспокоював її, не вмовляв: нехай висловиться, а потім буде видно, що з усім цим робити.
Наступного дня Віра прокинулася у поганому стані. Віктор годував доньку сніданком, на дружину навіть не глянув, і в глибині душі вона була вдячна йому за чоловічу витримку. З Олегом вона більше не зустрічалася, так він і поїхав до своєї Варшави.
Відносини у подружжя знову натяглися до краю, а через три місяці стало очевидно, що Віра вагітна.
Сказати, що у сім’ї «заштормило», це нічого не сказати. Чоловік стримувався щосили, щоб не влаштувати сварку, тільки заради маленької доньки. Віра ходила розгублена, вона намагалася поговорити із чоловіком.
– Вітю, я не знаю, як це все пояснити… У нас не було нічого з Олегом. Повір мені! Це просто диво якесь…
– Я давно вже не вірю в дива, Віро, – відповів Віктор, – років із восьми. Тому не треба зараз морочити мені голову. Ти завжди хотіла свою дитину, народжуй на здоров’я. А я заберу Надю та поїду до мами.
– Ну і їдь! А я буду народжувати! – Заявила йому Віра в сльозах. – У мене нарешті з’явився шанс стати матір’ю. Тобі цих почуттів не зрозуміти.
Але довести чоловікові так нічого й не змогла.
І з цього моменту їхнє колишнє сімейне життя перетворилося на якийсь поганий сон. До матері Віктор не поїхав, щоб її не засмучувати. Хіба поясниш усе? Ніна Семенівна так і приходила до них, бавилася з онукою.
І, нарешті, побачивши, що невістка вагітна, дуже зраділа! Тільки спитала, чому мовчали?
Віра розповіла їй все про ту зустріч з колишнім одногрупником, про те, як вони провели ніч у нічному клубі, а Віктор не вірить їй.
– Що мені тепер робити? Тест я зроблю, коли малюк народиться, я доведу Віті, що це його дитина. Але зараз він навіть чути ні про що не хоче.
– Я поговорю з ним, – сухо сказала свекруха.
А за тиждень принесла синові журнал із статтею про те, що його проблема – це не вирок.
– Подивися на все з іншого боку, синку, – просила його мати. – Не відштовхуй Віру, у вас же дочка росте. Незабаром другий малюк народиться.
Віктор щосили стримував себе, Віра була йому неприємна, ту ніч він ніяк не міг забути. Але всю свою увагу він переключив на дочку, думаючи про подальшу долю її та свого малюка.
Їм знадобилося близько року, щоб нарешті вирішити цю ситуацію. Спочатку народився синочок, якого Віктору вручили у пологовому будинку з привітаннями. Згодом було звикання і до нього, і до дружини.
Ніна Семенівна намагалася допомогти та підтримати сина з невісткою. Часто забирала Надійку до себе. Але між ними все одно стояв холодний мур відчуження, якого не міг подолати Віктор, і з яким змирилася Віра.
Цього вечора він прийшов з роботи пізніше, ніж зазвичай. На нього чекала гаряча вечеря, Надя була у бабусі, а Віра сиділа на кухні з синочком на руках. А на столі лежав конверт. Віктор лише поглядом та кивком запитав, що це, мовляв?
– Відкрий і подивися, – сказала Віра.
Віктор читав і перечитував результати тесту та висновок із майже стовідсотковим збігом, потім підійшов до дружини, взяв сина на руки і сказав:
– Я не наполягав. Але мені дуже неприємно, що один твій невірний крок допоміг нам пройти через усе це. Я був на огляді, і мені сказали, що таке можливе. Тому я намагався переконати себе, що…
– Давай не будемо більше про це. У нас двоє дітей, і ми маємо думати тільки про них. А наша з тобою проблема недовіри нехай вирішиться сама собою.
Вони віднесли синочка в спальню, поклали в ліжечко і, дивлячись на нього, пообіцяли один одному: що б не трапилося, головне в сім’ї – це довіра, їхні діти та любов, яку не можна піддавати таким важким випробуванням. Від цього вона сильнішою не стає…