До квартири баби Тані Надія Василівна і її син Володя підійшли аж ближче до обіду. Так вийшло.
Ніби й планували виїхати з самого ранку, але все якось наклалося одне на інше…
То безвідповідальний сусід “закрив” машину на стоянці біля будинку.
На заправці була величезна черга, а потім на дорозі затори… Ось і вийшло ось так.
Володя сердився, бо обіцяв Юлі, що швиденько з’їздить із матір’ю, допоможе розібрати бабині речі і повернеться.
А ввечері вони обов’язково сходять в кіно. А тепер нічого може й не вийти.
Ні, Юля, звісно, не стане сваритися, просто засмутиться. А Володя не любив засмучувати свою наречену.
Надія Василівна бачила, який невдоволений син і теж нервувала.
Тим більше вона знала про кіно. А ще їй зовсім не подобалася майбутня невістка.
Якась вона… Надто проста, чи що. Та й узагалі… Приїжджа і без житла.
А Володька кохає її. Через неї він пішов від матері на орендовану квартиру.
Через неї, точно! Скільки Надія Василівна не вмовляла його повернутися – ніяк.
Пора, каже, мамо, мені жити самостійно. Свою сім’ю створити…
Що тільки Надія Василівна не робила, щоб напоумити сина! І вмовляла, і сварила – нічого!
Так і прожили вони з цією Юлею два з половиною роки.
А тепер – будь ласка! Розписуватись зібралися!
Ні, треба щось вигадати, щоб їх розлучити! І вже, звісно, Володька жодної копійки від матері на своє це весілля не отримає!
Ні, він, звісно, поки не просить, але якщо попросить…
Поки щоправда попросити довелося самій Надії Василівні.
Її мати, баба Таня, владна жінка з важким характером, категорично відмовлялася перебиратися жити до дочки у місто.
І тут раптово й несподівано її не стало… З цього дня минуло вже майже три місяці. Треба було думати, що робити з її квартирою.
Надія Василівна планувала зробити мінімальний косметичний ремонт і почати здавати її в оренду.
Зарплату вона отримувала невелику – здоров’я вже не дозволяло працювати, як раніше, на повну силу.
От і буде гарна надбавка… Щоправда, спочатку треба було розібрати речі матері.
Або хоча б почати це робити. І Надія Василівна попросила сина допомогти їй.
Отак цього суботнього ранку мати і син опинилися в невеликому містечку, у квартирі баби Тані.
Речей, як на диво, виявилося небагато. Здається, баба Таня в побуті віддавала перевагу мінімалізму.
Надія Василівна й Володя за кілька годин розсортували майже все, що знаходилось у квартирі – що забрати собі, що віддати, що, можливо, продати, а що й просто викинути.
– Здається, все! – видихнув з полегшенням Володя.
Настрій у нього покращився, бо щойно зателефонувала Юля і сказала, щоб він не переживав – вона розуміє, що він повернеться втомлений і йому буде не до кіно.
Тому вона краще приготує хорошу ситну вечерю, а кіно вони й по телевізору подивляться.
– Так, все, – підтвердила Надія Василівна і раптом її погляд зупинився на антресолі. – О, ні! – вона несподівано похитала головою. – Ось про це я забула! Твоя бабуся забороняла мені сюди заглядати, ось я й забула зовсім…
Володя здивовано став на стілець і почав діставати з антресолей валізу за валізою, коробку за коробкою…
За кілька хвилин коридор був повністю заваленим коробками.
– Та що ж це все таке?! – Володя очам своїм не вірив.
Він відкрив першу валізу і ахнув!
Там лежала неймовірна кількість комплектів нової постільної білизни.
У другій валізі були рушники, теж новенькі.
У коробках – каструлі, сковорідки та кілька сервізів.
Також був телевізор, пилосос і праска, якихось стародавніх років випуску, зате теж новенькі, в упаковці і навіть із чеками.
Розв’язавши вузли, Володя побачив подушки, ковдри і… Три шуби…
Чоловік перевів погляд на маму і побачив, що по її щоках течуть сльози.
– Мамо, ти чого? – здивувався він.
– Володю, – сказала вона. – А ти знаєш, що це таке? Це ж мій посаг!
– Що?
– Так, синку, – Надія Василівна безсило опустилася прямо на вузол з подушками. – Моя мама завжди говорила, що поки я мала, мені нічого не потрібно. Ні ошатних суконь, ні іграшок, ні солодощів, але потім, коли я вийду заміж… Ось вона й збирала мені посаг. Дещо з цього вона мені навіть показувала…
– Мамо, але… Ти ж вийшла заміж за тата тридцять чотири роки тому… Тата вже в живих немає, а посаг…
– А посаг – ось він, – сумно усміхнулась вона. – Все новеньке. Знаєш, Володьку, а я ж проти її волі за твого тата заміж вийшла. Ми були два бідних студенти.
Як тяжко нам було, ох, як тяжко! З нуля починали. Ні чашок, ні ложок, ні сковорідок – я про праски та телевізори навіть не говорю! Або шуби… Нам все було треба, ой, як треба!
Але моя мама була людиною непохитною. Сказала, що свій посаг я отримаю, якщо вийду заміж за того, хто їй сподобається. Або не отримаю нічого. А я твого тата любила…
Більше ніколи я її ні про що не питала і не просила. А потім якось забула, що стільки добра є – вже своє почало з’являтися.
Обійшлися без посагу її… Ось тепер і матері немає, а добро це залишилося. Нікому не потрібне – хоч і нове, а все одно – старе–старе…
Так вона мені й не пробачила. Напевно, тому й перебиратись до нас не захотіла. Одна жила. Ображалася…
– Господи, – Володя знизав плечима. – Ворогові не побажаєш, щоб ось так – все життя… Образу все життя тримати…
– Ти маєш рацію! – Надія Василівна простягла синові руку, і він допоміг їй встати. – Це дуже важко. Давай–но, швиденько тут все приберемо, та й додому поїдемо…
Назад повернулися вони пізно – годині о дев’ятій вечора.
– Дякую тобі, синку, – сказала Надія Василівна, коли машина зупинилася біля її під’їзду. – За допомогу, і за все… Юлі привіт передавай від мене! І взагалі… Я подумала – а чого вам на орендованій квартирі жити?
Забирайте баби Тані квартиру – хочте живіть, хочте продайте… Самі розберетеся…
І вона, попрощавшись із приголомшеним сином, вилізла з машини.
Вона йшла додому і думала, що її посаг все–таки знадобився – в потрібний момент додав їй мудрості.
Мудрості не повторювати чужих помилок…