– Так, діти, увага! – сказала вчителька. – Два перші уроки ми пишемо твір на тему: «Як я провів літо». Але назва у кожного має бути своя. Тепер ви шестикласники, тому твір має бути великим та цікавим!
На обличчі Сніжани з’явилася посмішка. Таких канікул у її житті ще не було!
Перед очима мимоволі почали з’являтися картинки того неймовірного літа…
А почалося це наприкінці травня, перед закінченням п’ятого класу…
…Того дня її мама Сніжани, Рита зайшла в кімнату доньки й розсунула штори.
– Сніжано, вставай! – голосно сказала вона.
– Мамо, ти чого? – доньці вставати не хотілося. – Сьогодні неділя, у школу ж не треба!
– Вставай, вмивайся! – не вгавала Рита. – Я маю сказати тобі дещо важливе.
Сніжана встала і пішла у ванну.
Коли вона з’явилась на кухні, на столі стояли дві чашки чаю і навіть тістечко!
Вона з подивом відзначила, що мама сьогодні не поспішала, до того ж сіла разом з нею за стіл.
– Сніжано, тобі вже дванадцять років, ти вже доросла, – почала мати якимось незвичним голосом.
– Мамо, що трапилося? – ахнула дівчинка.
– Ти маєш зрозуміти, що в нас має бути хороша сім’я, як у всіх, – сказала мати і знову замовкла.
Сніжана аж про тістечко забула і, мабуть, зрозуміла, що вона хоче сказати. Адже останнім часом мама часто почала затримуватися на роботі, кудись зникати на вихідні.
Мати різко видихнула:
– Дочко, сьогодні о першій годині дня до нас дехто прийде! Прийде чоловік. Я хочу, щоб ви з ним подружилися. Можливо, він стане твоїм татом.
Перед очима Сніжани відразу виник образ молодого чоловіка, високого й красивого з акуратною борідкою, фото якого вона бачила в Інтернеті. На обличчі мимоволі з’явилася мрійлива посмішка.
– Доню, чого ти мовчиш? – не витримала мама.
– Він із нами житиме? – запитала дівчинка.
– У нього є однокімнатна квартира, можливо, потім змінимо його й нашу двокімнатну на велику чотирикімнатну. А поки що він поживе у нас.
– Виходить, вони вже давно все вирішили, отже, й зустрічаються давно. Цікаво! У мене буде тато… – думала Сніжана.
– Сніжано, ну, чого ти мовчиш? – у голосі матері чулося благання.
– Ти з ним давно знайома? – продовжувала розпитувати донька.
– Ми з ним разом працюємо, давно знаємо один одного. Ну так що?
– Хай приходить!
– Ой, доню, я така рада! – обличчя мами стало щасливим. – Іди, помийся, висуши волосся, одягнися красивіше. А я поки що щось смачненьке приготую.
Під радісні вигуки матері, Сніжана пішла у ванну, уявляючи швидку зустріч із гарним чоловіком, майбутнім татом.
…Рита накрила в кімнаті гарний стіл. Наготувала купу всіляких смаколиків.
Сніжана сиділа в своїй кімнаті на ліжку і думала про щось своє.
Раптом у коридорі почувся якийсь галас і пролунав незнайомий чоловічий голос.
– Доброго дня, Рито! – сказав незнайомець.
– Доброго дня, Федоре! – відповіла та.
– Федір… Федько… Якесь ім’я не сучасне, – підвелася з ліжка Сніжана. – Піду, гляну на нього!
Вона вийшла в коридор.
– Сніжано, познайомся! Федір Трохимович, – відрекомендувала його мама.
Сніжана глянула на чоловіка й застигла від обурення.
– Невисокий, некрасивий, старий, лисуватий, – мрії Сніжани про тата, яким можна пишатися, одразу зникли.
– А я думав, ти маленька, – розгубився чоловік. – Ось ляльку купив…
І тут донька зустрілася очима з мамою. В них читалося переживання.
– Дякую, дядьку Федько! – зобразила вона на своєму обличчі посмішку і взяла ляльку. – Яка красива!
Сніжана одразу відчула, як дорослі полегшено зітхнули і на їхніх обличчях засяяли радісні посмішки.
Всі сіли за стіл. Їсти щось розхотілося, і Сніжана задумливо колупала виделкою смажену курочку:
– Давайте, сходимо в парк на атракціони! – запропонував чоловік, дивлячись на Сніжану. – Морозива поїмо.
– Я не піду, – одразу відмовилася та. – Уроків багато задали.
– Вона в мене на добре й відмінно вчиться, – гордо оголосила мама, більше для того, щоб згладити її відмову.
– Вибачте! – знову зобразила на своєму обличчі посмішку Сніжана.
Вона встала і попрямувала у свою кімнату.
Виклала на стіл зошити, ввімкнула ноутбук і задумливо дивилася на монітор:
– Що мама в ньому знайшла? Доведеться терпіти… – думала вона.
Так і сиділа дівчинка, забувши про уроки, поки у кімнату не зайшла мати:
– Доню, ми з Федором Трохимовичем підемо погуляємо… Добре?
– Чому ти питаєш?
– Сніжано, ти не ображаєшся?
– Ні, – похитала та головою.
– Я ж бачу, що ти сумна, – і прошепотіла дочці на вухо. – Не сподобався дядько Федько?
– Мамо, – шепнула та їй у відповідь. – Він же ж старий.
– Який він старий? Йому лише сорок вісім років!
– Скільки? Цілих сорок вісім? Тобі всього тридцять три.
– А мене ти якою вважаєш? – з цікавістю спитала вона.
– Ну.., – постаралася підібрати та потрібне слово. – Вже у віці.
– Гаразд, доню. Він справді гарний. Не гнівайся!
– Ідіть!
Мама поцілувала її в щоку і вийшла…
…Минуло пів місяця. Сніжана помаленьку почала звикати до нового члена сім’ї. Як людина, він непоганий. І машину він має. Ось тільки… Ох, не про такого тата вона мріяла!
Ось і канікули. Зазвичай мама відправляла її на літо до бабусі з дідусем у село. Але цього року все пішло дещо інакше.
Сніжана навіть уявити не могла, що її чекає на ці канікули.
Посадив Федір Трохимович їх із мамою за стіл і почав ділитися планом на літо.
– Так, перший пункт плану. З понеділка, вірніше, з вівторка ми з твоєю мамою їдемо у відпустку.
Ми їдемо у село до дідуся й бабусі. Забираємо їх і їдемо на озеро з двома ночівлями.
Треба ж мені з ними познайомитися. Із першим пунктом плану згодні?
Він подивився в захоплені очі Сніжани, перехопив усмішку мами і продовжив:
– Другий пункт дуже серйозний, – обернувся він до Сніжани. – Ми з твоєю мамою подали заяву в ЗАГС. Наступного тижня розпишемося. Пишних урочистостей, звісно, робити не будемо, але невелику вечірку організуємо. Сніжано, ти згодна?
Та зробила серйозне обличчя, задоволена такою увагою. Кивнула головою:
– Згодна!
На дорослих обличчях з’явилися щасливі посмішки. А чоловік продовжив далі:
– Третій пункт. Я трохи назбирав грошей. Після весілля поїдемо на море.
Сніжана від радості заплескала в долоні, а Федір сказав:
– Все! Завтра субота і ми починаємо втілювати наш план у життя. До бабусі з дідусем виїжджаємо завтра о дванадцятій нуль–нуль. Готуйтесь!
Вони приїхали в село. Дідусь із Федором Трохимовичем здавалися ровесниками. Спочатку відчувався холодок у їхніх стосунках.
Але потім приїхали на озеро. Там риболовля, юшка, ігристе… І холодок одразу розтанув.
А скільки вони риби наловили! І юшку кілька разів готували, і смажили, і коптили…
Щоправда, мама з бабусею обурювалися, що вони приїхали не відпочивати, а чистити рибу, але обурювалися не по–справжньому…
Ночували в наметах біля багаття. Чоловіки по зміні чергували.
Відпочили по повній програмі. Поверталися всі додому задоволені і щасливі…
…Коли вони повернулися додому, то одразу почали готуватися до весілля. Як це надзвичайно звучало для Сніжани – весілля мами.
Вони ходили разом по магазинах, одяг нареченій і нареченому обирали.
Оцінювати доводилося Сніжані, наречений у цій справі зовсім не розбирався.
Речі вибрали у хорошому магазині, зазвичай у такі вони з мамою і не ходили.
Коли вибрали, Федір Трохимович раптом поклав руки Сніжані на плече й сказав:
– Вибирай і собі, що-небудь!
– Тут? – її подиву не було меж.
– Ти дівчинка вже немаленька…
Сніжана була на сьомому небі від щастя – це тобі не кросівки і джинси в дешевому магазині!
Весь тиждень пройшов у клопотах. Натомість як на весіллі було цікаво.
Рита в ЗАГСі цілувалася з Федором. Потім всі пішли у кафе, де проходило весілля. Людей, звичайно мало було, бабуся з дідусем і, хтось там із роботи, але було весело і цікаво.
Але все найцікавіше почалося після весілля. Вони всією сім’єю поїхали на море машиною.
Зранку виїхали, і тільки наступного дня приїхали.
Оселилися у якоїсь тітки в приватному будинку. І того ж дня пішли на море.
А море наче на дві частини розділене косою. Сніжана знала, що коси бувають у дівчат, а ще косами траву косять.
А ще коса на морі буває, це коли вода з обох боків. На карті вона справді на косу схожа.
Їм скрізь сподобалося, навіть іти не хотілося.
– Дядько Федір дуже хороший чоловік, але негарний. Особливо це на пляжі помітно, – думала Сніжана. – Мама гарна і струнка, а він весь якийсь незграбний і волохатий… Гаразд, головне, що мама поряд з ним весь час така щаслива.
…Пройшов червень. Сніжана думала, що все цікаве того літа скінчилося, але дядько Федір так не думав. Він підійшов до неї і серйозно так сказав:
– Сніжано, ми з мамою тепер родичі. Я хочу, щоб ти стала моєю дочкою.
– Як це? – навіть розгубилася та.
– Удочерю я тебе. Буде в тебе інше прізвище й інше по батькові. Ти добре подумай! Я не прошу, щоб ти мене татом називала, але в нас має бути сім’я.
Цілий день і всю ніч вона думала… І таки погодилася.
Ходили до юриста, той сказав, що процес буде формальним і можна за місяць впоратися.
Від Сніжани тільки згода була потрібна.
А дядько Федько, продовжував керувати мамою і Сніжаною, але всі його плани та накази такими цікавими були.
Вирішив він до вересня обміняти їх двокімнатну і свою однокімнатну квартиру на чотирикімнатну.
– Зараз подамо оголошення на сайт про обмін, – сказав він Сніжані. – З завтрашнього дня ти сядеш за ноутбук і переглядатимеш всі оголошення, де продаються або обмінюються чотирикімнатні квартири. Дізнаєшся район, поверх, ціну. Увечері повідомиш мені, і ми з тобою обдзвонюємо господарів і поїдемо за адресами.
Як же це було Сніжані цікаво!
Днів через десять вони знайшли відповідний обмін. Кватрира така гарна! Щоправда, ті господарі вимагали грошей зверху. Дядько Федько дав… У нього гроші були…
…Дядько Федько став якимось близьким Сніжані. Довго не могла вона назвати його татом, подумки називала, але вголос не наважувалася.
Але одного разу в новій квартирі, Сніжана стала на табуретку, хотіла поставити сумку на шафу і захиталася.
– Тату! – раптом гукнула вона.
І опинилась… У нього на руках.
– Доню, – і на його очах з’явилися сльози.
З того часу вона називала його татом…
…У новій квартирі одна кімната стала залою, інша – спальнею батьків, третя Сніжани, а у четверту, найменшу, батьки чомусь ні шафи, ні ліжка не поставили.
Тільки комод, якісь ящики. Сніжана у мами прямо запитала:
– Мамо, а для кого ви кімнату готуєте?»
– Сніжано, – мама раптом опустила голову. – Після Різдва у тебе буде братик…
– Сніжано! – пролунав голос вчительки.
Вона подивилася в журнал, посміхнулася.
– Ти про що замріялась? Чому твір не пишеш?
Сніжана взяла ручку і написала назву:
“Тепер він мій тато”.