Таня взяла свій старенький телефон і набрала подругу. – Алло, – тихо відповіла Ніна. -Алло, Ніночко! Як ти? Стільки часу пройшло, а від тебе ні слуху, ні духу. – Зайди до мене, – раптом сказала подруга. Таня одягнулася і побігла до Ніни. Коли двері відчинилися, вона розкрила рота від подиву – у квартирі було порожньо. – Вони поїхали, – сумно сказала Ніна

-Втомилася я, Таню! Вдома ніякого спокою. І не скажеш нічого, на вулицю ж їх не виставиш…

-Чому ні? – здивувалася Тетяна Григорівна. – Користуються всім твоїм. На мою думку, ти занадто добра до них!

Ніна Іванівна сумно подивилася на свою подругу і тихо сказала:

-Соромно мені дочку із зятем виставляти. Не по-людськи це. Я і сама, як ми з села приїхали, жила у тітки: тулилися дві сім’ї в маленькій квартирці, але мені ніхто слова поганого не сказав.

-Ну, ти порівняла! – сплеснула руками Тетяна. Від подиву вона навіть зняла окуляри. – Тоді часи інші були – грошей не було.

-Так і в них немає… Оля сказала, що вони з’їдуть, коли назбирають хоча б половину. Тільки от, здається, не дочекаюся я цього.

Ніна Іванівна важко зітхнула і подивилася на календар, що висів над кухонним столом. Тиждень тому вона відзначила ювілей – сімдесят років. Раніше, вона боялася старості, вважаючи, що найстрашніше – це залишитися одній. Але тепер Ніна думала зовсім інакше.

-Так, подруго! – нахмурилася Тетяна Григорівна. – От скажи мені, скільки твоя Оля зі своїм сімейством у тебе живе?

-П’ять років.

-Пора б і задуматися їм! – сказала жінка. – Ніколи вони не назбирають, вже двох дітей народили і все далі в тебе живуть.

Тетяна стиснула губи і додала: – Подумай сама, якби вони дійсно хотіли жити окремо, то могли б спочатку з’їхати, а вже потім дітей народжувати.

-Так вийшло, – знизала плечима Ніна Іванівна, розуміючи, що подруга все-таки права.

Внуки для неї стали несподіванкою: три роки тому з’явилася Марійка, а минулого року Василь.

-Я за тебе переживаю, – раптом сказала Тетяна. – Ну хіба це діло в такій крихітній квартирі жити з маленькими дітьми? Ти вже не молода, спокій треба, а в тебе таке шумне сімейство в хаті.

Ніна мовчала. Вона так втомилася від життя з зятем і своєю дочкою, так хотіла виспатися, що готова була сама поїхати куди завгодно, аби побути в тиші.

Їй було соромно за ці думки. Все-таки рідна дочка…

Але вік давав про себе знати – здоров’я було вже не те.

Ніна навіть заздрила своїй подрузі Тані, яка розлучилася з чоловіком, виховала трьох дітей, а тепер жила в своє задоволення і приймала гостей у вихідні.
Тетяні не було самотньо, тому що вона могла щодня поїхати в гості до своїх дітей і їй були раді.

-Спробую поговорити з донькою, – сказала нарешті Ніна Іванівна.

-І правильно. Ти почни здалеку. Може, вони самі зрозуміють… Якщо ж ні – скажи прямо!

Ніна Іванівна вийшла з дому подруги, коли на вулиці вже стемніло. Холодний осінній вітер піднімав у повітря опале різнокольорове листя, тьмяно світили ліхтарі над під’їздами, вдалині було чути шум машин, що проїжджали.

Ніна йшла сухим осіннім листям і шукала очима знайомі вікна.

У кухні та кімнаті, де жила її дочка горіло світло.

Важко піднявшись на третій поверх, вона вставила ключ у замок і через пару секунд відчинила двері.

Тут же почулися кроки, а потім їй назустріч вибігла Марійка.

-Бабусю! – почала дівчинка. – У мене Вася ляльку забрaв!

Ніна Іванівна зняла пальто та посміхнулася.

-Я зараз роздягнуся, а ти поки попроси у Васі ляльку назад. Він завжди повертає, ти ж знаєш, – вона помовчала і запитала: – А де мама? Треба мені з нею поговорити…

-Вони з татом на кухні, – сказала Марійка і хотіла було йти, але в цей момент з кімнати пролунав голос крик півторарічного Василька.

Марійка широко розплющила очі і дивилася на бабусю, чекаючи її реакції. Вaсилько плакав, а до нього з усіх ніг бігла Оля, дочка Ніни Іванівни.

-Ну що знову? – кричала Ольга. – Я ж говорила не розкидати іграшки! Марійка, де ти ходиш?!

Марійка притулилася до бабусі, а Ніна Іванівна взялася за голову: від такого шуму їй стало не по собі.

Вирішивши відкласти розмову на потім, вона погладила внучку по голові і повела її в кімнату до матері. Ольга стояла посеред кімнати з Васильком на руках.

-Мамо, де ти так довго? – невдоволено запитала вона.

-Я була в гостях у Тані, – відповіла Ніна і, не бажаючи більше нічого пояснювати, пішла до своєї маленької кімнати.

Вона тільки-но лягла на ліжко, мріючи хоч якось відпочити, як раптом двері відчинилися. На порозі стояла Оля.

-Ти в магазин не зайшла? – запитала дочка. – Я хотіла суп зварити, а картоплі нема.

-Відправ Сергія. Він же вдома.

-Я ж говорила, що треба зайти в магазин і ти обіцяла, – не вгавала Ольга. – Мені ніколи, а Сергій недавно з роботи прийшов, втомився.

-Ти ведеш до того, що я на пенсії і мені нічим зайнятися? – здивувалася Ніна Іванівна.

Оля мовчки дивилася на матір, а потім вигукнула:

-Ти то гуляєш, то біля подруг сидиш… Мені тяжко одній з двома дітьми, а вже йти в магазин з ними, то тим більше.

У кімнаті запанувала тиша. Було чути як цокає старовинний годинник, а ще з-за стіни лунав тупіт дитячих ніжок і голос зятя – він був чимось незадоволений.

Ніна Іванівна повільно сіла на ліжку і попросила Олю присісти. Та нехотя опустилася в старе крісло.

-Не думала, що ти так на мене ображена, – промовила Ніна. – Я допомагаю як можу: сиджу з онуками, гуляю з ними, коли потрібно, ходжу в магазин по мірі сил, готую… Чого тобі не вистачає Оля? Хіба не ти хотіла дітей?

Дочка підняла підборіддя і швидко відповіла:

-Хотіла. Але вони не тільки мої діти, а й твої внуки!

-І я дуже люблю їх, – простягла Ніна. – Знаєш, настав час нам поговорити.

-Про що?

-Як іде пошук квартири? Пам’ятаю, ти казала, що як тільки Васильку виповниться рік, ви одразу переїдете.

Ольга взяла пальці в замок і подивилася кудись в сторону.

-Ми поки що в пошуку.

-У такому разі не поспішайте, – раптом сказала Ніна Іванівна. – Вибирати квартиру потрібно ретельно, з розумом. Тому можна поки пожити на знімній, а потім вже переїхати у свою.

-Що? Ти нас виставляєш? – не повірила своїм вухам Оля.

-Ні. Просто бажаю вам добра. Розумієш, мені потрібний спокій, я хочу висипатися, а з маленькими дітьми це неможливо.

З-за стінки почувся крик Марійки, а потім заплакав і Василько. У двері одразу постукали.

-Заспокой їх! – крикнув Сергій. – Мене вони не слухають.

Ніна уважно подивилася на дочку і кивнула у бік дверей.

-Ось про це я й казала.

Оля схопилася на ноги. Вона не сказала ні слова, просто швидким кроком вийшла з кімнати і гримнула дверима.

Ніна ж лягла на подушку і заплакала: їй дуже важко далася ця розмова і вона вже шкодувала про те, що сказала Олі.

Цієї ж ночі, коли діти вже спали, на кухні сиділи двоє: Оля та її чоловік Сергій.

Вони пили чай і тихо щось обговорювали. Сергій розмахував руками і був дуже злий, а Оля схлипувала, витираючи сльози кухонним рушником. Спати вони лягли під ранок.

Пройшов тиждень. Ніна більше не заходила до Тетяни Григорівни, тому подруга почала турбуватися.

Рано вранці в суботу, вона взяла в руки старий телефон і набрала знайомі цифри.

-Алло, – тихо відповіла Ніна.

-Алло, Ніночко! Як твої справи? Вже стільки часу минуло, а від тебе ні слуху, ні духу.

-Зайди до мене, – раптом промовила подруга.

-Але ж як Оля, діти…

-Зайди. Вони поїхали.

Більше Ніна нічого не сказала – поклала слухавку. Від такої несподіваної новини Тетяна блискавично одягнулася і побігла до подруги.

Вона піднялася на третій поверх, а потім подзвонила у двері. Коли двері нарешті відчинилися, Тетяна не в змозі більше чекати, запитала:

-Куди вони поїхали? Невже квартиру купили?

-Проходь, – усміхнулася Ніна.

Роздягнувшись, Тетяна Григорівна вирушила слідом за Ніною у велику кімнату і не впізнала її: не було більше гори іграшок і пелюшок, не було купи речей і дитячих ліжок. Кімната здавалася порожньою.

Розкривши рота від подиву Тетяна стояла посеред кімнати і не могла вимовити ні слова.

-Я поговорила з Олею, – почала Ніна. – Прямо сказала, що їм потрібно виїхати і вони швидко знайшли орендовану квартиру. А вчора ввечері забрали свої речі.

-Вона образилася?

-Аякже…

-Ну нічого! Поживуть спокійно і зрозуміють, що так навіть краще, – спробувала заспокоїти подругу Тетяна.

Ніна опустилася на диван і з сумом оглянула кімнату.

-Я відчуваю себе зрадницею…

-Ой! Перестань! – обурилася Тетяна, сівши поруч. – Ти з Сашком говорила з цього приводу?

-Так. Син сказав, що я все зробила правильно і Ользі давно настав час виїхати.

-От бачиш! Не одна я так думаю. Твій Сашко молодець: як інститут закінчив, одразу працювати пішов і житло зняв. А зараз вже у своїй квартирці з дружиною живе і все самі, нічого від тебе не чекають.

Слова подруги змусили Ніну Іванівну замислитись.

Адже вона мала рацію: у її сина була квартира, на яку він збирав сам, були діти і він ніколи не вимагав, щоб Ніна з ними сиділа.

Вона часто приїжджала в гості до сина і з радістю спілкувалася з онуками, та й якщо було потрібно, могла примчати на допомогу в будь-який час.

Тепер же онуки виросли і вже самі навідували Ніну Іванівну. А Оля… вона хотіла все й одразу… Так було завжди.

-Не переживай, – сказала Тетяна і взяла подругу за руку. – Ольга стане самостійнішою, і її чоловік теж.

Сама ж розумієш, що він розслабився за той час, що жив у тебе, і зовсім не допомагає їй по дому і з дітьми. Зараз щось зміниться…

-Мабуть, – зітхнула Ніна.

Вона сподівалася, що донька її вибачить. Так і сталося…

Через пару тижнів Оля зателефонувала мамі і покликала її в гості, щоб помиритися.

А через півроку вони нарешті купили квартиру, неподалік будинку, де жила Ніна Іванівна.

Відколи вони роз’їхалися Ніна приходила до дочки з радістю, адже тепер, після насиченого дня, вона могла піти в свою квартиру і трохи перепочити…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.