Таня поверталася з роботи пізно – на дворі вже було темно. В руках вона несла пакет з продуктами. Ніби й купила мало, а було важко. Таня йшла по тротуару, як раптом ззаду хтось потягнув за пакет і грубо сказав: – Віддай! Вона застигла на місці. – Таня, ну ти даєш! Що, не впізнала? – сказав чоловік. Таня впізнала. Вона впізнала б його з тисячі. Це був він – Валера

Таня поверталася з роботи пізно. На дворі вже було темно. В руках пакет з продуктами, як завжди хотіла купити трошки, і в кошику, ніби, було небагато, а пакет вийшов важкий.

Вона спокійно йшла по тротуару, як раптом ззаду хтось потягнув за пакет і грубим голосом сказав:

-Віддай!

-Ой, – скрикнула Таня і застигла на місці.

-Таня, ну ти даєш! Ти що злякалася? Ти мене не впізнала чи що? – сказав чоловік вже нормальним голосом.

Таня впізнала голос. Вона впізнала б його голос із тисячі голосів. Валерка дивився на неї і радісно посміхався.

Він, звичайно, змінився, став солідним, таким представницьким і випещеним… Але це був він – її колишній однокласник і перше її кохання.

-Це ти? – здивувалася Таня.

-Я, – зрадів Валера ще більше.

-Ти ніколи не відрізнявся кмітливістю. Ну й жарти в тебе. До побачення. Повеселився і молодець, – рішуче попрощалася Таня і спробувала забрати свій пакет, який він тримав у руці.
Та Валера не відставав. Він ішов поруч, ніс пакет і вибачався.

-Не гнівайся, я невдало пожартував. Давай зустрінемось, посидимо, поговоримо. Стільки років не бачились.

Не бачилися вони справді років п’ятнадцять… Чи більше? Таня порахувала про себе – вийшло вісімнадцять.

-Ти знаєш, скільки я не бачив тебе? – відразу запитав Валера.

-Господи, він, завжди чув мої думки. Нічого не змінилось. Треба ж, – подумала Таня і відповіла. – Вісімнадцять років.

-Оце так! Який я вже старий, а здається, що все було вчора. Ти була моєю першою любов’ю. Пам’ятаєш? Як я тебе тоді любив, – усміхнувся Валера.

Вони дійшли до будинку Тетяни.

-У гості ти мене не покличеш, бачу по твоєму обличчю. Все-таки я тебе добре знаю. Гаразд, піду до діда, я приїхав його відвідати. Зовсім дід заслаб, – сказав Валера і раптом нахилився і поцілував Таню… А потім обернувся і пішов…

Вдома Таня кинула пакет з продуктами. Сіла й заплакала.

Щось, мабуть, сталося у той момент, коли він її поцілував. Якісь залізні принципи зникли в її голові.

Згадала, як їм було добре разом. Легко та радісно.

Звичайно, тоді вони були зовсім юні, а може, легко було тому, що вони були створені один для одного?

До дев’ятого класу вони просто дружили з Валеркою і сиділи за однією партою. У дев’ятому класі у них зненацька виник бурхливий роман.

Валерка, через своє велике кохання, ревнував її абсолютно до всіх. Таня не залишалася в боргу і теж влаштовувала сцени, якщо він раптом би подивився якось не так на, якусь дівчину.

Було весело. Якщо Таня довго ображалася, Валера місця собі не знаходив. Ходив насуплений, ні з ким не хотів говорити.

Пристрасті вирували. Батьки хвилювалися…

Вони чекали вісімнадцяти років, щоб одружитися. Батьки були не проти. Набридли їм діточки зі своїм шаленим коханням – нехай вже краще одружуються.

Вони подали документи до одного й того ж інституту. Таня вчилася, а Валерка – ні.

Восени його забрали на службу. Перед тим, як піти він остаточно набрид Тані своїми необґрунтованими ревнощами.

Попрощалися стримано, без обіцянок чекати та писати листи.

Але Валерка таки писав листи. Листи були дуже ніжні про кохання. Таня читала їх та підживлювалася його любов’ю, вона буквально світилася світлом від його кохання…

Один розумний чоловік сказав:

-Розлуки зближують, але не з тим з ким розлучаєшся!

І він мав рацію…

У Тані почалося інше життя. Навчання займало багато часу, з’явилися нові друзі, їх листування стало згасати, і поступово зовсім припинилося.

Потім Таня одружилася, поїхала з чоловіком на в інше місто. Інститут закінчила заочно. Працювала. Через сім років розлучилися з чоловіком. Він їй зрадив і не раз, і навіть не двічі… Дітей вони не мали.

Таня повернулася додому в своє місто.

Валеру вона більше не бачила, але чула від однокласників, що він, коли повернувся, таки закінчив інститут, працював.

Пізніше відкрив невелику фірму з продажу чогось там у райцентрі. Одружився теж невдало. Розлучився…
Таня витерла сльози і полізла до книжкової шафи. Там у самому низу під стосом старих журналів зберігалися листи Валери, старі записники, дитячі малюнки.

Вона сиділа і перебирала листи, а потім відкрила навмання конверт, розгорнула пожовклий лист:

“Моя кохана”, “Моя єдина”, “Я сумую»…

Чомусь вийшло так, що їй ніхто більше не писав таких листів, Так, і інакших листів теж ніхто не писав. Тепер у всіх мобілки та інтернет…

Їй захотілося побачити його ще раз, нехай це буде востаннє, і поговорити по-доброму, а не так, як сьогодні.

А раптом у них щось вийде? Вона зрозуміла, що ще не все втрачено, і їхнє кохання тліє ледь помітним вогником на самому денці душі. Можливо, доля посилає їм другу спробу?

Краще спробувати ще раз, ніж сховатися, і шкодувати про це все життя!

Таня знайшла у старому записнику номер стаціонарного телефону діда Валери. Подумала, що в діда той телефон ще мав би працювати.

Вона зібралася, налаштувалася і рішуче набрала номер.

Гудки йшли, але ніхто не підходив…

-Ну от, маєш… – засмутилася Таня.

І тут у слухавці почувся Валерин голос!

-Алло. Я радий, що ти зателефонувала. Давай сходимо кудись. Я заїду за тобою через пів години. Добре?

-Добре… – відповіла Таня і поклала слухавку.

Вони зрозуміли, що випадкових зустрічей не буває і більше ніколи не розлучалися.

Вони дійсно були створені один для одного…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.