Аліна рвучко відчинила двері і зайшла в квартиру. – Даю вам два тижні на переїзд! – з порога сказала вона. – Внучечко, ти що? – Катерина дивилася на Аліну широко відкритими очима. – Що я? Я переїжджаю сюди через тиждень. Ця квартира моя! – Ми ж хотіли, щоб після того, як нас не стане, тобі все дісталося… – І скільки мені чекати? Катерина нарешті усвідомила, що вона наробила

Аліна рвучко відчинила двері, зайшла в квартиру і з порога заявила:

-Даю вам два тижні на переїзд.

-Внучечко, ти що? – Катерина дивилася на Аліну широко відкритими очима.

Ще роки три тому вони з чоловіком оформили документи на квартиру на внучку. Навіщо?

А щоб квартиру у разі чого не довелося ділити. Там же не лише Аліночка. Там же ще Свєта та Юра, які теж, мабуть, захочуть долю. Це все зайве.

Потрібно Аліні. Ось на Аліну й оформили. Чому? Бо так захотіли. Про решту переживати вони не збиралися. Тому ж навчали і внучку Аліну, що вона найкраща, а брат та сестра не дуже.

-Що я? Мені треба забрати речі з орендованої квартири вже за тиждень. Ця квартира моя.

-Ми ж хотіли, щоб після того, як нас не стане, тобі все дісталося, ділити не довелося. Але не зараз.

-І скільки мені чекати?

Дуже образливе питання…

Катерина таки усвідомила, що вона наробила. Мало того, що залишила інших онуків без усього, то ще й так легко довірилася. Та й сама приблизно цьому й навчала онучку.

-Я весь цей час де жити повинна? – продовжила запитувати Аліна.

-Можеш жити у нас…

-У мене, якщо точніше. Це моя квартира!

-Ми просто її тобі подарували. Але після того, як…

-Такого не було вказано. Ви самі переписали все на мене. Так що жодних варіантів. Я переїжджаю наступного четверга. Щоб доти квартира була вільна. У вас тиждень.

Катерина шкодувала про своє рішення. Дуже. Але хіба тепер можна щось змінити? Ні. Вона хотіла, щоб Аліна, коли їх не стане, ні в чому не потребувала. Якби Аліна була чемною, то так би все й було. Але їй потрібно тут і зараз, а не потім.

-Куди ми підемо? – запитав Віталій.

-У вас є будинок у селі.

Той будинок, в якому потрібний ремонт. Ну, жити там, звісно, ​​можна, але не так зручно, як у квартирі. Катерина і Віталій навіть думали, що треба буде туди переїжджати.

-Як ти можеш? – сказала Катерина, – Як ти можеш? Ми для тебе взагалі все. Ми інших обділили… Заради тебе. Щоб у тебе все було! А ти нас просто виганяєш. Ти нормально почуватимешся після цього?

-Бабусю, а я маю вибір? Я молода. Мені треба своє життя влаштовувати. Не до вас.

Катерина та Віталій перевезли речі до добродушної сусідки, яка не змогла їм відмовити. Уляна раніше особливо ні з ким не спілкувалася. Робота, робота. Та й не хотілося. Відразу, побачивши, яка там ситуація, вирішила допомогти.

-Залишайтеся стільки, скільки потрібно, – сказала Уляна. Сусідка була трохи молодша, працювала вчителем. Якщо й була вдома, то працювала. Зошити. Журнали. – Ну, в межах декількох місяців.

-Спасибі.

Уляна не думала, що це на кілька років.

Катерина та Віталій не збиралися їхати. Вони почувалися комфортно. Катерина переставила на кухні все, як їй подобалося. Уляна готувала рідко, тому не одразу помітила.

-А де зелена тарілка? – якось запитала Уляна.

-У верхній шафці, – відповіла Катерина.

-Добре.

Через три роки Уляна подумала, що гостям настав час переїжджати.

Питання з житлом у Катерини та Віталія не вирішувалося ніяк. Ремонт у своєму будинку вони не робили. Внучку Аліну з квартири виставити так і не змогли, вона вже добре влаштувалася.

Інші онуки з ними навіть розмовляти не стали. Їх можна зрозуміти. Коли Аліна зажадала квартиру, їх бажання залишилися без відповіді. Про справедливе ставлення і мови не було.

Аліні дісталася квартира? От нехай вона тепер і думає. Аліна ж розбиратися не дуже хотіла. Квартиру вона забрала, а ось бабуся і дідусь її не цікавили. Але й їхні інші онуки не цікавились ними.

-Як у вас із будинком? – запитала Уляна.

-Та ніяк, – відповів Віталій. – Так нічого й не зробили.

-Я просто хочу знати, коли ви туди переїдете? – додала Уляна.

Вже було очевидно, що вона говорить про те, що їм настав час виїхати.

-Колись.

Уляна думала, що це все на півроку максимум. Мовчала три роки. Але вона не планувала залишати їх у себе назавжди. Ось вони, певне, так і вирішили. Що Аліна, що бабуся з дідусем чомусь вирішували свої проблеми за рахунок інших.

-Адже у вас там нормальний будинок, тільки трохи ремонт потрібен, – сказала Уляна.

-Та не хочемо ми жити в селі, якось до міста вже звикли. Розумієш, що просто подобається тут, – відповів Віталій.

Звичайно подобається. За комунальні послуги не сплачують. Тільки продукти інколи купують. Живуть у найбільшій кімнаті, навіть із домашніх обов’язків взяли на себе лише готування. Решта на Уляні.

-Це все зрозуміло, але мені, як би, не дуже зручно.

-Ти нас виганяєш? – запитала Катерина.

-Ні. Ви казали, що треба тимчасово пожити. І я погодилася. Але вже час. Думаю, достатньо для тимчасового проживання.

-Ясно, – Катерина відповіла коротко. І демонстративно пішла в кімнату.

Тепер Уляна відчувала себе винною. Але відступати не збиралася – їм є ​​де жити, вони просто не хочуть заморочуватися.

А потім Уляна подумала, що Аліні, напевно, було, у кого повчитися…
Наступного дня Катерина з чоловіком прокинулися і побачили, що їхні речі стоять спаковані в сумках біля підʼїзду.

Уляна мовчки показала рукою на двері і пішла на кухню.

Катерина з Віталієм мовчки вийшли з квартири. Отак через свою поведінку залишилися тепер на старості ні з чим…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.