Подарунок на ювілей від дітей був очікуваним – на святкуванні вони Тамарі подарували ключі від будинку.
Ну точніше – від половини будинку у рідному селі.
Тамара вже давно хотіла поїхати в якесь село, щоб не заважати дітям в квартирі. Ні–ні, її ніхто не виставляв, син Євген, невістка й онуки її дуже любили, але вона сама так захотіла.
Тамара поїхала з села у 17 років разом із батьками і більше сюди не поверталася. Село було велике й спокійне.
Тамара ще його пам’ятала з дититнства: школа, садок, клуб, куди вона бігала на танці з подружками, у центрі магазин, де пахло свіжим хлібом, а жінки вибирали собі халати і фартушки, що висять на вішачках.
В принципі, задум спочатку був такий: купити в якомусь селі землю, а потім поступово будуватися–будуватися.
Дивно, як це у дітей вийшло купити одразу пів будинку і в Тамариному рідному селі?!
Захотілося одразу ж поїхати, подивитися й почати облаштовуватися.
Цікаво, хтось із знайомих залишився ще там? Вона дивилася в сомережах. Знайомі ще є, але вони вже давно поїхали з села.
Вибрали найясніший квітневий день, поїхали спочатку на всі вихідні всією родиною.
Село було не впізнати – замість тихого маленького села, постало велике селище з високими будинками і такими ж високими парканами.
Немає вже клубу, натомість – велике кафе, а в центрі – кілька магазинів.
Якщо чесно – Тамарі не зовсім сподобалася така сучасність. Їй хотілося назад у те далеке дитинство.
Ось на цьому місці стояла хата, де Тамара жила з батьками.
Замість неї тепер щось на зразок особняка. Ну що ж, гарне місце, ближче до центру, от люди й вибудували собі особняк.
Вони під’їхали до невеликого одноповерхового будинку, розділеного невисоким парканом на дві частини – біля будинку два різні входи.
– Ось, мамо, цей вхід наш! – показав рукою син. – А он сусіди, вони теж рік тому купили другу половину цього будинку…
І справді – по той бік огорожі весело махали руками чоловік і жінка. Вони вже щось там копали на городі, готувались до сезону.
– Ну от і добре, – подумала Тамара. – Якщо що, то вони й підкажуть міській пані, що і як тут садити. Вдома затишно, тепло, син із невісткою вже навіть якісь меблі підвезли – є де поспати і є де поїсти…
– Мамо, тобі подобається? – запитав Євген. – Може поки що додому поїдемо?
– Ні–ні, мене все влаштовує! – сказала Тамара. – Мені подобається, я залишаюся, ви їдьте!
Тамара пройшлася по селу, познайомилася з сусідами. Вони сказали, що самі тут ненадовго, вони міські, а їхній дід тут живе, тільки він поки що в лікарні скоро виписується.
Коли приїхав сусідський дід, Тамара побачила його здалеку – йде чоловік, сива борода, кепка на голові.
Він став біля паркану, довго дивився на Тамару, як та клопочеться на подвір’ї, і раптом весело її гукнув:
– Тамарко, це ти, чи що?!
Тамара підійшла до паркану, глянула на дідуся і застигла, нічого не розуміючи.
– Не впізнаєш?! – чоловік зняв кепку, і показав свою лисувату голову, ніби так легше було його впізнати. – Так Петренко я! Микола! Твій однокласник!
– Ой, ні, тільки не він! – подумала Тамара.
Він же ж для Тамари був у школі головний недруг!
Скільки ж вона від нього натерпілася! Ну треба ж якась іронія долі – повернутися до рідного села і ділити будинок з тим, кого не любила все дитинство та юність!
– О, Господи, тебе ще не вистачало! – подумала вона. – Ну все, подарунок зіпсований!
До вечора приїхав здивований Євген. Він не розумів, чому мама кричить в слухавку, щоб він негайно продавав цей будинок, бо вона в ньому не житиме. Він поговорив з мамою і подався до сусіда.
– Я не розумію, чого це вона так вз’їлася? – знизав плечима Микола. – Я не лізу на її половину, хай живе, як хоче. Згадала баба, як дівкою була! Що я з нею зараз сваритимусь і жартуватиму, як у дитинстві? Мені вже 65 років, як і їй, я вже переріс я той вік. А Тамара отаке понавигадувала.
Євген хотів забрати матір, але ту зупинив її город.
– Ти б мені, синку, щось для захисту купив. Миколка як полізе, то одразу отримає відсіч.
Було взято з притулку молодого песика, який весело махав хвостом, коли бачив сусіда через паркан.
Тамара злилася, навчала собачку, щоб той гавкав побачивши Миколу, але той все одно махав хвостом.
Якось Тамара через вікно побачила, що Микола ходить по її двору. Вона вибігла на ґанок:
– Чого ти тут крутишся? Ану марш на свою половину!
– Кота свого шукаю, кіт до тебе заліз, а в тебе собака!
Дійсно, подвір’ям розгулював сірий кіт, але пес навіть не реагував на нього. Це була така кумедна ситуація, що вони розсміялися.
– Тамарко, а ти знаєш, що в тебе огірки не приживуться, і знаєш чому?
Майже весь день Микола й Тамара ходили двома ділянками, ділилися порадами, хоч Тамара про городи пам’ятала тільки з дитинства.
Микола дивував Тамару – такий він спокійний, розважливий, нічого в ньому не було такого, як багато років тому ще у школі. Увечері вони разом пили чай – Микола запросив Тамару на свою половину.
– Ти вибач мені, сусідко, за минуле! – сказав Микола. – Так, добряче тобі від мене діставалося. Ну ось так я висловлював до тебе свій інтерес, інакше не вмів. Гарна ти, Тамарко, була, і зараз гарна…
Тамара зніяковіла. Не думала вона, що подобалася Миколі…
– Я сам поїхав із села. Одружився в місті з такою самою, як ти, красунею. Обожнював її, все життя на руках носив, заради неї і змінився – став майже підкаблучником.
А як її не стало два роки тому, так недобре стало у місті жити – все про неї нагадує.
Ось діти з онуками скинулися мені на пів будинку і купили такий подарунок.
– Ти знаєш, у нас долі чимось схожі. Щоправда, я шість років тому стала вдовою, але тягнуло мене до села дуже давно. Причому – будь–якого! Але діти купили саме ці пів будинку у рідному селі.
Значить, доля звела колишніх однокласників жити по-сусідськи через стіну.
Їхні діти та онуки називають Тамару й Миколу «наречений і наречена».
Їм здається, що вони дуже підходять один одному. А Тамара з Миколою і не ображаються – нехай називають, це навіть їм подобається! А там хтозна, всяке може в житті статися…