Світлана Миколаївна повільно йшла стежкою. День був напрочуд гарний. Пригрівало березневе сонечко. Світлана підставила обличчя промінчикам і задумалась…
…Все життя вона мріяла бути лікаркою. І здійснила свою мрію. Закінчила інститут. Працювала санітаркою, медсестрою, педіатром і терапевтом. А останні десять років очолювала невелику районну поліклініку.
І ось, у її п’ятдесятип’ятирічний ювілей, керівництво разом із букетом вручило їй путівку на три тижні в санаторій і натякнуло, що пора на пенсію.
За чутками, її місце мала зайняти сорокарічна амбітна пані, подружка когось із начальства.
Вона з сумом написала заяву на звільнення і поїхала в санаторій.
…Раптом Світлана почула позаду чиїсь кроки і відволіклась від думок.
Вона обернулася, а перед нею зʼявився якийсь чоловік.
– Здрастуйте, – привітався незнайомець.
– Доброго дня, – відповіла Світлана.
Вона глянула на чоловіка й оторопіла.
Якийсь неспокій охоплював її щоразу, коли вона бачила цього чоловіка.
Вона помічала його і в обідній залі санаторію, і на процедурах, і вже кілька разів зустрічала на прогулянці.
Здавалося, ще трохи, і Світлана згадає щось важливе… Дивно ще й те, що вона кілька разів ловила на собі пильний погляд незнайомця. Було схоже, що він також намагається згадати щось важливе…
…Сорок вісім років тому, невелике селище міського типу.
Мама поправила Світланці білі бантики, а тато допоміг надягти портфель.
– Господи, Микольцю, коли ж вона встигла вирости?!
– І не просто вирости, а стати розумницею й красунею! Правда, малеча? – тато погладив по світловолосій голівці свою улюбленицю.
Білий фартух, мереживний комірець, величезні бантики, новий портфель. Світланка вперше пішла до першого класу.
У школі їй все сподобалося – добра й гарна вчителька, зручні парти, величезні вікна з квітами, широкі коридори, галасливі перерви й нові друзі.
Світлана поверталася додому із сусідкою по парті Надійкою – дівчатка жили в сусідніх будинках.
Однокласниці ділилися одна з одною дівчачими секретиками, розповідали про себе, обговорювали перший шкільний день.
Світлану, помахавши подружці рукою, поспішила перейти дорогу.
Вона не зрозуміла, звідки взявся велосипедист, почула лише звук і застигла. Хлопчина промчав по калюжі, обдавши Світлану брудною водою…
– Агов, ти чого застигла, роззява? З мамою за ручку ходи!
Від несподіванки й образи Світлана заплакала. Надійка, яка підбігла, спробувала носовою хусткою відтерти нову шкільну форму, тільки ще більше розмазуючи бруд.
– Це Вітька з нашого будинку. Він другорічник! – сказала Надя. – Його всі у дворі побоюються. Йому десять років, і він навчається вже у третьому класі!
Звичайно, засмучена бабуся випрала сукню і фартух, відчистила туфельки й портфель, але святковий день був зіпсований…
…Гріє сонце, цвіте мати–й–мачуха, цвірінькають птахи. Світлана гордо йде зі школи в розстебнутій куртці.
Світлана проходить повз будинок культури, обережно оминаючи калюжі.
Будівля вся у будівельних риштуваннях, але ремонт незабаром закінчиться…
– Агов, роззява! – почувся згори чийсь голос.
Дівчинка застигла, а перед нею на землі опинилося велике відро з фарбою.
Бризки віялом покрили взуття, форму, нову куртку, обличчя й волосся.
Світлана підвела голову і зустрілася зі зляканим поглядом хлопця.
– Ой, Світлано, це Вітька винен, – Надія із задоволенням обговорювала останні події. – Він сидів там на горі, і випадково зачепив відро. Його батько вже насварив…
Світлана слухала подругу, але перед очима у неї стояло обличчя Віктора, злякане і беззахисне…
…Світлані вже чотирнадцять років, наївне дитинство залишилося в минулому.
Дівчина із задоволенням навчається у школі й відвідує численні гуртки.
Ось і сьогодні вона затрималася.
Похмурий листопадовий вечір, знову не світять ліхтарі. Світлані залишилося перейти темний проїзд між будинками, а там уже й близько до рідного під’їзду. На кроки, що пролунали за спиною, дівчина не звернула уваги: мало хто повертається додому о дев’ятій годині вечора.
Але коли двоє людей увійшли за нею в під’їзд, Світлана оторопіла. Цих молодиків вона не знала, вони були не з їхнього дому.
Дівчина квапливо побігла сходами вгору, зашпорталась, випустила папку з паперами, і без сил сіла на сходинці.
– Біжи, роззяво! – за спиною незнайомців з’явилася знайома худорлява постать.
І звідки взялися сили? Світлана миттю злетіла на свій останній поверх і натиснула на кнопку дзвінка. Нижче поверхом було чути дивні звуки і шурхіт…
– Мамо, там таке, там… – розплакавшись, дівчинка сіла у коридорі просто на підлогу.
Через два дні Вітька з’явився у дворі з гіпсом на руці…
…Надворі був травень. На майданчику перед школою схвильовані випускники, восьмикласники та десятикласники, збиралися купками, балакали, сміялися і плакали одночасно.
Попереду на багатьох чекало важке доросле життя: хтось збирався вчитися далі в школі, хтось вступав до інших навчальних закладів.
Світлана збиралася після восьмого класу вступати в медичне училище в райцентрі. Так вона хотіла перевірити, чи справді медицина – її покликання.
Надійка залишалася вчитися у дев’ятому класі – вона ще не визначилася з вибором.
Несподівано за найближчими кущами пролунав гуркіт, з’явився дим, галас. Дорослі кинулися за кущі.
Через кілька секунд на огляд всієї школи з’явився Вітька, вимазаний сажею, і з розчаруванням на обличчі.
– Ну, поясни нам, що сталося, – сказав директор.
– Це був салют, Іване Дмитровичу, – на обличчі хлопця з’явилася наївна посмішка.
– Салют?! – директор ледве стримався. – Дякувати Богу, ти закінчив школу!
…Світлана вступила до училища, студентське життя закрутило дівчину.
Приїжджаючи на канікули до рідного села, Світлана від батьків дізнавалася новини про однокласників, друзів та сусідів.
Так вона дізналася, що Віктор пішов на службу, а Надія після закінчення десятого класу залишилася у селищі й працює у магазині продавчинею.
Після училища Світлана вступила в інститут, а вечорами влаштувалася працювати медсестрою до шпиталю.
Одного дня до них надійшло кілька нових пацієнтів. Обличчя одного з хлопців здалося Світлані невиразно знайомим. Точно! Якщо поголитися і додати неслухняного волосся, то вийде Вітька!
Чоловік був слабий.
У вільні хвилини дівчина намагалася зайвий раз заглянути до палати Віктора, дізнатися про самопочуття старого знайомого.
Одного разу Світлана звично ставила крапельницю, як раптом відчула, що її хтось взяв за халат.
Від несподіванки вона сіпнулася, зачепила тумбочку.
На підлогу посипалися ручка, металева чашка, ложка…
– Ех ти, роззява, – долинув з ліжка тихий голос.
– Вітю! Отямився! Тепер усе буде гаразд…
…Після закінчення інституту Світлана отримала розподіл у дитячу поліклініку в невелике районне містечко.
Через десять років матусі передавали уст в уста прізвище Світлани Миколаївни – вдумливої та відповідальної лікарки.
– Світлано Миколаївно, – молоденька Оленка нервово смикає край халатика. – У мене тут є хлопчик… Ви не могли б подивитись дитину, може, я щось пропустила?
У свій вихідний Світлана вирушила до дитини за вказаною адресою.
Скромна обстановка квартири, стривожене обличчя бабусі…
Хлопчик лежав у ліжку. Світлана оглянула дитину, перевірила папери.
– Хлопчика треба в лікарню, – вона подивилася у вічі бабусі. – Збирайте дитину, я викличу швидку. Де батьки хлопчика?
– Ой, як же ж це, – бабуся розгублено заметушилась по квартирі. — Що ж я скажу батькові?
Світлана тим часом заповнювала документи: «Петренко Олександр Вікторович, 8 років».
Якийсь невиразний спогад з’явився у Світлани. Намагаючись втримати його, лікарка звернулася до бабусі:
– То де батьки?
– Тато у нас на службі, приходить тільки на вихідні, – хлопчик дивився наївними і такими знайомими очима. – А мама сказала, що їй набридло таке життя і пішла від нас…
…Через пів року Світлана Миколаївна закінчила курси перепідготовки. І ще через пів року отримала посаду головної лікарки в поліклініці у сусідньому райцентрі.
…У клієнтів і персоналу санаторію з ранку був хороший настрій. Увечері відбудеться святковий концерт до Восьмого березня.
Після виступу артистів ведучий оголосив сюрприз:
– Зараз перед вами виступить наш гість, Віктор Дмитрович.
На сцену вийшов чоловік. У руках він тримав гітару.
Світлана мало не підскочила на стільці.
– Віктор! Точно! Ось кого він мені нагадує!
Віктор, підігруючи собі на гітарі, заспівав кілька пісень. Голос чоловіка був не дуже сильний, але душевний. Зал аплодував співакові стоячи. Світлана також із задоволенням плескала в долоні.
Після свята Віктор сам підійшов до Світлани.
– Не можу згадати, де я вас бачив. Кілька днів думаю!
– Ви – Вітька, ой! Віктор. Третя школа…
– А ти… Ви… Та біленька роззява? Справді, згадав! Ох, вибачте…
Віктор і Світлана ще довго обговорювали спільних знайомих, ділилися спогадами про школу, враженнями про санаторій та домовилися вдень прогулятися разом. Наступні два тижні пролетіли непомітно.
За день до від’їзду старі знайомі вже звично зустрілися у холі санаторію.
– Як я розумію, тепер ти, Світлано, безробітна? А в мене через два місяці лікар йде в декретну відпустку, – Віктор посміхнувся. – Клянуся, що я тут ні до чого, але вирішувати проблему і шукати нового лікаря доводиться мені.
– І на що ти натякаєш?
– А я не натякаю, а говорю відкритим текстом: кидай все і приїжджай до нас у містечко. Я ж працюю далі. Квартиру й роботу я гарантую.
– Ось так одразу? Мені треба подумати…
– Думай, але не довше місяця.
Світлана подивилась у вікно. А що вона втрачає? Здається, вже все вирішено…
Десь там на небесах нарешті зітхнули з полегшенням… Стільки років вони намагалися звести разом цих двох людей, створених один для одного!
І ось тепер, нарешті, усе вийшло….