– Славко, а пам’ятаєш, ми тут знімали з тобою кімнату? Тітка така смішна була, – запитав Андрій у свого друга. – Пам’ятаю, ​​хороша тітка. Так весело завжди говорила “Синочки”, – відповів Славко. – А давай сходимо до неї. Торт купимо, зустрінемося, подякуємо за все, – запропонував Андрій. Хлопці купили торт, піднялися на поверх, натисли на дзвінок, коли відкрилися двері – вони застигли від здивування 

– Славко, а пам’ятаєш, ми тут недалеко знімали з тобою кімнату? Тітка така смішна була, – Андрій діловито підсунув блюдце з чашкою до себе і подивився на співрозмовника.

– Пам’ятаю, звісно, ​​хороша тітка була. Так весело завжди говорила “Синочки”. Я, до речі, тиждень тому її в магазині бачив тут недалеко. Постаріла, – відповів Славко.

– Таак. Двадцять років минуло, звичайно, постарієш. Їй років п’ятдесят тоді було, а вже сімдесят, мабуть.

Зустрітися студентським друзям після стількох прожитих років було приємно. Спілкувалися рідко, більше вітаючи одне одного телефоном чи у соціальних мережах. А тут Андрій повернувся до міста, де виріс, щоб вирішити питання зі спадщиною – йому дісталася однокімнатна квартирка тітки, на околиці міста, і зателефонував до Славка.

– Добра була, підгодовувала нас.

– Нічого не підгодовувала, навпаки, у наш холодильник лазила, перевіряла, – обурився Андрій.

– Лазила, Андрію, щоб тільки подивитися, чи є у нас їжа чи ні. Це я вже потім зрозумів, коли ти поїхав, і я останній рік навчався і жив уже на іншій квартирі. Наша тітка здавалася мені тоді ангелом. Пам’ятаєш, мішок картоплі вона тримала біля дверей?

– Звичайно, як він нас сто разів виручав, пару картоплин візьмемо, у мішку й не видно.

– Так, не видно. Це вона картоплю купувала, велику відкладала, а ту, що дрібніша в мішку була, нам виходить, залишала. І моркву з цибулинами підкидала, знала, що суп зваримо і поїмо. А пам’ятаєш, мішок борошна запропонувала купити у складчину?

– Так, вона нам хліб пекла.

– Тільки вона всю муку на нас і витратила, ти хоч раз бачив у неї хліб, бачив, що вона його їла?

– Ні.

– О-о-от, – протягнув Славко, – і я. Але мудрість приходить із роками. І прання коли починала, завжди питала, потрібно нам що випрати чи ні? Адже могла свою білизну збирати і прати все за один раз, без нас.

– Пам’ятаю, Славко, все пам’ятаю, тільки тоді мені зовсім інакше бачилося, не так.

– І мені. Потім тільки дійшло, коли на новій квартирі мені за світло і воду виставили рахунок і за прибирання коридору з туалетом та ванною, а я там з’являвся лише пізно увечері і спав. Тоді почав розуміти. Квартиру змінив згодом. Але у минулому все. Розповідай, давай, як у тебе справи? Надовго?

– У справах приїхав. Слухай, Славко, а давай сходимо до цієї тітки, ну не знаю… торт купимо, там зустрінемося, якось подякувати захотілося.

– Давай і справді! – погодився В’ячеслав.

Домовилися на суботу, щоб не поспішати. Зустрілися біля під’їзду, піднялися на другий поверх і стали перед дверима.

– Як звуть, нагадай по батькові, – тримаючи букет хризантем, запитав Андрій.

– Е-е-е-е, – тітка Марія пам’ятаю, а по батькові не знаю.

Дзвінок нервово пискнув, як багато років тому. Двері, поміняні років десять тому, відчинилися нескоро.

– Тітко Марія, день добрий! – майже хором відповіли друзі.

Бабуся насупила чоло і піднесла руку до окулярів, роздивляючись молодих людей.

– Славко? … Андрій, синочки…, – плакала вона.

– Тітка Марія, ну ви що?

– Проходьте мої дорогі, проходьте, синочки.

За тим самим старим столом з новою клейонкою сиділи вони втрьох, згадуючи молодість, жартували, сміялися. Андрій глянув у вікно – скільки вечорів вони провели на цій кухні. Адже майже нічого не змінилося: той же старенький радянський кухонний гарнітур світло-зеленого кольору, оновлені новою фарбою дерев’яні табуретки, холодильник з 60-х, все ще тихо бурчить.

– Вийдемо на вулицю, – покликав Славка Андрій, – ми зараз вийдемо і повернемося, тітко Марія.

– А я ще чайник поставлю тоді, синочки, – Марія Федорівна, почала наливати воду в чайник.

Андрій чомусь замовк, як спустилися, і став поруч із під’їздом, обмірковуючи щось дуже важливе, і розглядаючи асфальт. Славко просто дивився на старого біля під’їзду, який сидів на лавці.

– Слухай, чого вона нас синочками називає? Тоді називала і зараз, – спитав Славко.

– Не знаю, – знизав плечима Андрій.

– Це ви про Марію Федорівну з 29? – поцікавився старий.

Андрій визирнув з-за Славкової спини і теж подивився на діда.

– Так.

– Так з синами її, біда сталася. Не стало їх років двадцять п’ять тому. Вона потім рік сама не своя ходила. А потім здавати кімнату хлопцям почала, і їй трохи краще стало. Виходить, ті, хто в неї знімав, їй життя і продовжили.

– Так, виходить, – підтвердив Андрій.

– Слухай, Славко, давай для неї щось добре зробимо, допоможе якось, – запропонував Андрій, коли вони піднімалися сходами.

– Зробимо щось чи купимо?

– Ремонту у неї давно не було, ванна бачив яка, а туалет?

– Бачив. Якщо самим викласти плитку, то недорого вийде. Унітаз і раковину замінити треба.

– А плитку я на складі у знайомої візьму, зовсім дешево вийде, у нього часто залишки чи старі колекції є, – додав Андрій.

– Домовилися, – потиснули руки хлопці, перш ніж увійти до квартири.

Чай пили швидко, ніби вже зараз хотіли приступити до справи, яку щойно обговорили.

А потім довго не наважувалися розповісти про подарунок, чекали, коли все буде куплено.

Марія Федорівна хлопала руками і хитала головою, хоча сама вже стільки разів заходила у ванну і туалет, все бачила, але на похвалу не скупилася. Славко та Андрій уклалися в місяць. Працювали у вихідні, старалися, робота зайняла більше чису, ніж планувалося, але потім самі собі дивувалися і раділи, що змогли. Добре вийшло й невеликі витрати.

Почуття гордості наповнило хлопців. Славко дивився нагору, у вікна другого поверху. Андрій махав на прощання Марії Федорівні, котра спостерігала за ними з вікна.

– Так-а-а, добре, – протягнув Андрій.

– Так, – погодився Славко.

Марія Федорівна подивилася на небо, як тільки молоді люди зникли за будинком.

– Дякую. За все дякую. Синочки, бережіть Славка з Андрійком, добрі хлопці, дякую їм.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.