Славік повертався додому. В під’їзді чомусь вирішив заглянути в поштову скриньку. Хтозна, може й прийшло щось важливе… Серед різних листівок він раптом помітив… конверт. На ньому великими літерами було написано: “В’ячеславу та Ірині”. Славік розгорнув листа і почав читати. – Це що жарт такий? – він не вірив своїм очам

Славік повертався додому. Зазвичай він не дивився в поштову скриньку, що ж там знайдеш, хіба якісь непотрібні листівки. А тут щось вирішив заглянути. Славік тепер же ж бізнесмен, відкриває вже другу мийку, хтозна що там могли надіслати поштою…

Йому вже 23 роки він живе з мамою, квартира у них велика. А бізнес він вирішив робити на гроші, які дісталися у спадок від дідуся.

Славік відкрив скриньку і з поміж декількох листівок раптом помітив… конверт. На конверті великими літерами було написано: “В’ячеславу та Ірині Таращукам”.

Славік здивувався – він ще ніколи не отримував таких листів. Обережно розірвавши конверт, він почав читати:

“Привіт, Ірино, привіт Славіку, синку!

Я зараз на лікуванні. Заслаб дуже. Мені потрібна хоч якась підтримка. Якщо ти хоч щось ще до мене відчуваєш, Ірино, забери мене звідси.

Твій, Іван.”

В кінці було вказано адресу в іншому місті.

-Оце так, невже хтось шуткує так… – подумав одразу Славік.

-Це що, мамо? – він простягнув матері листа

Вона тремтячими руками взяла папірець, швидко прочитала.

-Мамо, в мене що є батько?

Вона мовчки обняла сина і присіла на крісло.

-Розказуй, мамо!

-Ох… Це довга історія… Як же давно це було. Мені тоді ледь 20-ть виповнилося. Йому було за тридцять. В нього була невелика квартира, де ми й жили…

Такий він скромний, тихенький був. До РАГСу ми не ходили, так і не розписалися. Так я й не зрозуміла, чим він займався, але грошей завжди було вдосталь.

Як тільки ти народився він купив ось цю велику трикімнатну квартиру. Все на мене оформив. Та разом ми тут ні дня не прожили. Якось прийшли і забрали його… Дали кілька років, а за що я так і не дізналася.

Вже більше двадцяти років минуло… і ось маєш.

Мати показала рукою на лист.

-Що ж робити тепер? – якось невпевнено запитав Славік.

Мати мовчала.

-Пішли повечеряємо…

Славік мовчки поїв і тихо пішов до себе в кімнату. Він ліг на ліжко і замислено дивився в стелю…

Через якийсь час в кімнату зайшла мати і сіла поруч.

-Як же ж так, мамо? Ти ж завжди казала, що батька в мене немає.

-Не хотіла я тобі розповідати. Навіщо воно тобі те все треба було…

-Мамо, я тут подумав… Ми повинні забрати його до себе.

-До себе?! Та як же… Та я не…

-Нікого у нього крім нас немає, мамо…

Іван був в госпіталі вже третій місяць. Поїхати звідси навіть якби захотів, то не зміг би – рука й нога зовсім не слухалися. Родичів немає, друзів не залишилося… Скільки років вже минуло.

-Ірина… Та кому я потрібен. Хоча б сина побачити. Це ж скільки йому вже… 23 мабуть. Вже дорослий.

-До тебе гості, Іване, – сусід по палаті показав рукою на двері.

-Та ні то не до мене, – легка усмішка пробігла по обличчю Івана. – Нікому до мене приходити.

-Там якийсь молодий хлопець і його щось не хочуть пропускати.

В Івана мурашки пробігли по тілу. Він обережно взяв милицю і повільно рушив до реєстратури.

-Це до мене прийшли, – запитав.

-Якийсь хлопець ніби каже, що до вас, але ж тільки родичам можна, а у вас ми знаємо, що нема нікого.

-Так, нема… А як він назвався?

-Зараз секунду… Якийсь Таращук В’ячеслав.

Іван застиг від несподіванки.

-Це до… це до мене! Пропустіть його, будь ласка. Це до мене…

-Добре, добре ідіть в ліжко, зараз пропустимо.

Іван сидів на ліжку і чекав. Нарешті відкрилися двері і увійшов молодий хлопець. Вони мовчки подивилися один на одного. Хлопець підійшов ближче і нерішуче запитав:

-Ви Іван? Ви мій тато?

Іван витер сльози рукою.

-Сину! Пробач мені, пробач…

-Добре, все добре, тату. Збирай свої речі. Їдемо звідси. Сказали, що мені можна тебе забрати.

Як тільки відчинилися двері в квартиру Ірина одразу зрозуміла, що так як раніше вони вже жити не будуть.

Спочатку зайшов син, а за ним тримаючись за його плече – старий сивий дід, зовсім не схожий на її Івана з гарним густим чорним волоссям, зачесаним під проділ, з білосніжною усмішкою та впевненим поглядом. В очах цього іншого Івана читалася лише, якась боязка надія.

-Іванку, – Ірина міцно обійняла чоловіка.

-Ірочко, пробач мене… Пробач мене за все.

Так і залишився Іван жити з Іриною та сином. Спочатку незручно якось було, ніяково про те про інше просити, але з часом звикли всі один до одного.

Якось Іван замислений підійшов до Славіка.

-Слухай, сину. 20 років не було мене тут у місті, хочу хоч якихось старих знайомих знайти. Ти можеш на комп’ютері подивитися прізвище людини, може є адреса чи номер телефону.

-Звичайно, тату, кажи.

-Ось я тут написав на листочку, – простягнув папірець батько.

Славік щось пошукав в комп’ютері і через кілька хвилин сказав:

-Ось одну людину точно знайшов. Він зараз якийсь великий бізнесмен. Тут живе в нашому місті. І телефон є його.

Син простягнув Івану папірець з номером телефону.

Наступного дня, коли Іван залишився вдома сам, він подзвонив на номер який знайшов Славік. У слухавці пролунав роздратований голос:

-Хто це?

-Це я, Іван.

-Який ще Іван?

-Той який 20 років тому з тобою працював.

-Іван… Як?.. Ти як? Ти де?

-Все добре. Я тут в місті. Треба б нам зустрітися, Василю.

-Так звичайно, добре давай в обід у парку?

-Добре, я буду о дванадцятій.

Іван одягнувся і повільно, не поспішаючи дійшов до парку, який був неподалік. Сів на лавку і став чекати.

Через кілька хвилин неподалік зупинилася дорога машина, з якої вийшов солідно вдягнений чоловік. Він пройшовся по парку туди назад, не звернувши уваги на сивого діда з паличкою. Постояв, щось подумав, знизав плечима і раптом глянув на Івана.

-Іване? – це ти запитав обережно.

-Так звісно я Василю. Не впізнав? Ну не на відпочинку ж я був ці 20 років.

-Привіт друже, пробач!

Вони обійнялися.

-Так наробили ми тоді з тобою помилок, Іване…

-Ну, нічого не зміниш вже. Як було, так було. Я повернувся до Ірини і Славіка…

-До тієї самої Ірини?! Вона тебе стільки чекала?

-Не знаю чи чекала, але прийняла…

-Слухай, Іване. Я ж пам’ятаю, що я тобі винен багато був за наш спільний бізнес… Ось тут карточка і номер рахунку. Там все… З відсотками. Я завдяки цим грошам став успішним бізнесменом. Ось тримай. Ці гроші тобі дуже згодяться.

Василь простягнув Івану листочок з номером рахунку.

-Навіть не знаю, Василю… Навіщо це? Стільки років минуло.

-Бери. Кажу ж ці гроші твої. Без них я б нічого не досяг. Я ж тобі ще тоді винен був. На здоров’я витратиш, поживеш нормально. Добре, мені вже пора. Бувай!

-Славік, ану ж бо сідай за комп’ютер, – Іван загадково дивився на Славіка.

-Що таке, тату? Навіщо?

-Давай, давай! – Іван поклав перед сином листочок з рахунком. – Глянь, будь ласка, що там.

-Таак… Номер рахунку.., – Славік здивовано дивився в комп’ютер.

-Тату, що це таке? Там на рахунку 5 мільйонів гривень…

-Видно Василь таки дійсно з відсотками порахував, – посміхнувся Іван. – А можна ці гроші зняти?

-Напевно можна… Але мабуть переказати краще.

-От і чудово. Вони твої.

-Тату ти що? Як мої?

-Борг мені повернули давній. Тепер ці гроші твої. Це мій подарунок.

В кімнату зайшла Ірина.

-А що ви такі задоволені? Ходімо вечеряти.

Син з батьком весело переглянулися…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.