Надворі стояла тиша. Баба Катря вже збиралася спати. Аж раптом з вікна почулися якісь голоси, гамір. – Що ж це таке, що знову? – подумала вона. Баба Катря вийшла на подвір’я, підійшла до воріт. Раптом вона побачила, що на лавочці біля паркану хтось сидить

Через село проходила досить жвава автомобільна дорога. Вдень сонце так припікало, що плавилася смола на асфальті. На вечір все нарешті затихло.

Вряди годи проїжджало поодиноке авто, стих гавкіт собак і на село опустилася довгожданна прохолода. Нарешті палюче серпневе сонце опустилося за горизонт і можна було зітхнути з полегшенням.

В таку спеку баба Катря завжди готувала в літній кухні, щоб в хаті не було спекотно. Цілий день вона провозилася із закрутками на зиму і от нарешті на вечір, неспішно, повільно переставляючи натруджені ноги, вирушила до хати. Закрила декілька баночок помідорів, огірків та малинового варення.

“Варення буде Юлечці, вона любить, – міркувала вона. – Все досить на сьогодні, і так багато зробила… Не той вже вік…”

Катерина Петрівна зайшла в хату і тяжко зітхнула. Кожного літа приїздить до неї донька Юлечка, і чоловіка бере в село з собою у відпустку. Хоч і не надовго, на тиждень півтора, але все ж… І знову сваритиметься, як і кожного літа:

“Мамо, ну навіщо, ну ти що! Воно ж усе зараз продається і на базарі і в супермаркетах. Там взагалі ті закрутки круглий рік є. А ти й далі продовжуєш крутити. Ну навіщо?!.”

Та з пустими руками все ж ніколи не їхала.

Частенько баба Катря сиділа біля вікна і згадувала молодість, згадувала свого чоловіка Миколу, Юлечку маленькою… Вона дуже скучала за донькою…

Донька не раз кликала її переїхати до себе у місто і в такі миті спогадів, Катерина Петрівна вже готова була погодитися на все, аби бути поряд з донькою.

Та вона ніяк не могла зважитися, хоч і квартира в доньки простора і всім би вистачило місця, та щось було таке, щось загадкове, що тримало її в рідній оселі. Баба Катря цього описати словами не могла…

Це ж рідне, своє… Як же без цього всього бути? Без запаху землі після дощу, без оцієї вечірньої прохолоди, без ароматів трав і квітів у полі та свіжоскошеної трави і вже підсохшого сіна…

Юля тільки хитала головою. Мати ніяк не могла зібратися, наважитися на переїзд. Все відкладала і відкладала…

Баба Катря встала, повідкривала трохи вікна, що зайшло свіже повітря, швиденько повечеряла і за звичкою тихенько підійшла до кута, де в неї стояли ікони і прочитала молитви.

-Діва Марія, матір Божа, дай нам всім здоров’я і мені грішній і донечці Юлечці і її чоловіку Сергію. Нехай у них все буде добре… Тільки діток Господь не дав.. Ну вже пізно тепер…

Баба Катря важко зітхнула…

Несподівано з вікна долинули голоси, якась сварка, дивні звуки. Голоси лунали від сусідів. Катерина Петрівна швиденько пішла на двір…

По сусідству жила давня подруга Баби Катрі – Іванівна. Та у минулому році її не стало і діти швиденько продали її стареньку хату разом із землею, якимось немісцевим.

Нові сусіди полюбляли гульбанити. Причому і чоловік і жінка. Катерині Петрівні вони одразу не сподобалися. Що не день, то сварки, гулянки і тому подібне. Шкода було бабі Катрі тільки дитину, донечку їхню. Маленька ще, тільки в школу мала би йти…

Баба Катря пройшлася по подвір’ю. Як же добре вночі на вулиці… Прохолодно, свіже повітря. Вона підійшла до воріт. На старенькій лавочці сиділа худенька дівчинка.

-Що знову вони?..

-Так, знову… Дівчинка витерла очі маленькою долонькою…

-Ну ти чого… Ідемо в хату, що будеш тут сама сидіти. В мене і смачненьке щось є.

-Ні, ні зараз все заспокоїться та й піду я…

-А як тебе звуть? Ходімо, дитино, ходімо…

-Я Іра…

Баба Катря задумалася. Її маму також Іра було звати.

-Ходімо, Ірочко. Хоч ти в гості зайдеш, а то сама я на старості років, нуджуся. Я баба Катря.

Дитина недовірливо подивилася на стареньку. Вона раніше жила з бабусею… Баба Катря на неї схожа. У бабусі було добре… Тихо.. А потім її не стало і вона змушена була переїхати жити до мами та вітчима.

-Моя мама хороша… От тільки як… Дівчинка сумно похитала головою.

Баба Катря насипала дівчинці тарілку смачного, свіженького супу, поставила млинці з повидлом. В хаті у неї було тихо й затишно. Іринка наїлася, почав брати сон…

-Бабусю, я мабуть піду вже… Дуже вам дякую…

-Дитино, ну чого ти… Ось зараз постелю тобі та й лягай поспи. Ніхто з них мабуть і не помітить, що ти не вдома…

Баба Катря сумно подивилася на Іринку. Дівчинка схвально кивнула.

Від того дня Іринка стала частою гостею в баби Катрі. А та тільки й рада була. Іринка їй дуже подобалася. Дивувалася баба Катря, як у таких батьків, виросла така гарненька, тихенька і працьовита дитина.

Зятеві баби Катрі з донькою також Іринка дуже сподобалася. Юля дивилася на дівчинку і сумно зітхала…

Гостювали вони не довго. Тільки ніби приїхали, а вже знову назад збираються. Баба Катря зі сльозами на очах проводжала доньку…

Так і жили вони двоє з Іринкою. Вдома дівчинка майже не бувала.

Минали дні за днями. Ось уже й осінь, дощі. Баба Катря робила з нею уроки, вони дивилися мультики по телевізору, ліпили вареники…

Ось так, непомітно і зима вже на порозі… Сніг. Замело все…

Прокинулася баба Катря якось рано і хотіла напекти пиріжків, побалувати дитину смачненьким. Мусила йти в магазин – борошно закінчилося.

Там і зустріла Іринкину матір. Знову купує… Знову чекай сварок…

Вирішила баба Катря присоромити трохи її:

-Ти б хоч про дитину подумала Лесю… Хай вже себе не шкода. Купила б хліба, дитині шоколадку якусь, цукерки…

-А це не твоє діло, так що йди і не розказуй тут мені! На себе дивися!

Катерина Петрівна знову сумно похитала головою:

-На допомогу Іринчину за батька гуляєш…

-Не твоя справа!

Під вечір хтось тихенько постукав у двері. На порозі стояла Іринка зі шкільним рюкзачком в руках.

-Знову, маленька? Ну заходь, заходь…

-Знову… Мені зранку до школи. Можна у тебе побути?..

-Звичайно. Ходи, ходи…

В ту ніч баба Катря прокинулася від якогось дивного світла на вулиці. Глянула у вікно і застигла… Так і є… Сусідський будинок…

Баба Катря накинула пальто, вискочила на вулицю. Повиходили і всі сусіди, понабирали води. От тільки вода вже була ні до чого…

З батьками Іринки все було добре хоча б..

Іринка вибігла з хати баби Катрі і кинулася до матері… Та забрала її і десь пішла разом із чоловіком…

Через кілька днів подзвонила дочка:

-Як у тебе справи, мамо?

-Ой не питай… Іринку відвезли в дитячий будинок… Не залишили її з такими батьками. Тут таке трапилося.. Баба Катря витерла хусткою очі.

-Юлю, я навіть не знаю, як тобі сказати…

-Що таке, мамо?

-Юлічко, а може б я… Може б ми…

-Ми вже думали про це, мамо. Так, ми вирішили взяти Іринку до себе… Якщо вийде звісно…

Пройшло два місяці і папери були оформлені. Баба Катря, Іринка та її нові батьки – Юля й Сергій почали нове життя в місті… Усі разом…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.