В той день дув сильний вітер. Жінки стояли з осінніми квітами з палісадника, вітер відривав пелюстки і розсипав їх на свіжовикопану землю. А їхня мати, здавалося спала…
Якісь сільські бабусі стояли віддалік без сліз і особливого смутку в очах. За звичкою. У цьому маленькому селі лишилося небагато жителів, і проводжали в останню путь буденно.
Два роки тому тут же проводжали в останню путь батька. Всі діти приїжджали кожні вихідні майже два місяці і кожен раз подумки прощалися з ним. Тієї неділі теж прощалися. Мати організувала все сама. Не просила допомоги, співчуття. Заспокоювала всіх.
До матері приїхати Марко не встиг, повідомили пізно. Не встигли й брати близнюки вчасно попрощатися. Молодша сестра, висока як брати, з довгою русявою косою, все ще виглядала дівчинкою і по-жіночому не тримала в собі сльози. І вона не встигла застати матір.
Мати ніколи не скаржилася дітям. Ні на що. Завжди легка журбинка в голосі, і ніколи про себе, ні слова, все про дітей, онуків. Розпитувала про все, всім цікавилася.
“Як Марічка? А Аллі купили чобітки на осінь? Чи видужала Марина Опанасівна”.
Марко був у матері останній раз навесні. Привозив матеріал крити дах, все літо поривався сам приїхати, а після вислав грошей на ремонт. Матеріал так і стояв на літній кухні дбайливо прикритий ганчірками.
У будинок повернулися всі разом. Як разом покидали. Марко забирав всіх до себе в місто. Близнюків працювати, Любу вчитися. Мати стояла біля хвіртки, в безрукавці і махала. Довго, поки автомобіль не сховався за пагорбом.
-Піч будемо розпалювати? – запитав Антон.
Марк озирнувся і відповів:
-Якщо не ночувати, то навіщо?
-А мама б прогріла, навіть якщо б ви не залишилися ночувати. Нехай і не холодно, – заперечила Люба, збираючи обід на стіл.
-Мама, мама, нема мами, тепер нікому розпалити пічку… – злився Сергій.
-Сідайте, – Люба поставила тарілки на стіл.
Всі загомоніли, ставили стільці, і згадалося всім, як було раніше, наче й не змінилося нічого.
-А пам’ятаєте, як мати купила пряників і сховала в корівнику, а ми їх знайшли і з молоком з’їли потайки? І не сварила ж…, – згадав Антон.
-Так вона нас і не сварила взагалі, на нас мати подивиться тільки жалісливо, і вже достатньо, – зазначив Марко, – любила нас і батькові не скаржилася.
-А мене більше всіх, – дожовуючи шматочок хліба, зазначила Люба.
-Чому ти так вирішила, як на мене, так всіх однаково? – зауважив Марк.
-Ні-і-і, – протягнула Люба, – пам’ятаю, йдемо ми з нею з лісу, повні відра суниці набрали. Сонце таке радісне, птахи співають, а вона зупинилася, притиснула мене до себе і тихенько так на вушко шепоче:
-Ти тільки нікому з братів не говори, а то ревнувати будуть, таємниця це, зрозуміла?
-Ага, – відповідала я.
-Люблю тебе, – каже, – найбільше, ріденька моя Любочко.
Сергій перервав.
-Стривайте, та мені мати теж так говорила:
-Пам’ятаєте, коли я заслаб був. Після виписки вона приїхала і забрала мене додому. Так ось ми їхали з нею в автобусі, вона обняла мене і сказала:
-Більше всіх тебе люблю, тільки це таємниця, нікому не говори, чуєш. Ох, я радий був, я ж думав, що вона Антона більше любить, ніж мене.
Антон подивився на родичів і посміхнувся.
-І мене мати попереджала, щоб не базікав, що любить більше за всіх.
Марко подивився кудись у вікно і глибоко зітхнув, згадуючи, як і йому мати повідала найважливішу таємницю свого життя, що стала секретним інгредієнтом сімейного щастя.
-Всіх любила, нічого натомість не вимагала. Всім дала, що змогла. Кожному з нас урок як жити потрібно в сім’ї і як до дітей ставитися. Не забувайте матір і шануйте батька!