– Сергію, подивися, як їсть ця дитина. Він майже один каструлю макаронів з м’ясом з’їв, – жалілася Тамара чоловіку на сина невістки. – Тамаро, ну нехай їсть дитина, шкода тобі чи що? А Людмила смачно готує, особливо борщ, майже як моя мама. – Ти дивись, борщ йому мій не подобається, а її подобається, – обурилася Тамара

– Мамо, тату, знайомтеся, це Люда, моя майбутня дружина.

Батьки Ігора побачили вперше наречену сина. І, як це часто буває, вона одразу не сподобалася майбутній свекрусі. За вечерею не зупинялися сипати запитання.

– А батьки твої чим займаються? А освіта в тебе яка? А готувати ти вмієш?

Люда мужньо відповідала, але було видно, що хвилюється.

Провівши наречену, Ігор повернувся додому.

– І ще, у Люди є син Миколка, 3 роки. Із батьком Миколки не склалося, так буває. Думаю, місця у нас вистачить і для малюка.

Обличчя Тамари Іванівни викривилося. Ось ще не вистачало, з чужою дитиною жінку бере, та ще й у них жити збираються. Треба його відмовити.

– Синку, ну що, інших дівчат більше немає, де ти її відкопав? Навіщо тобі чужа дитина, свої потрібні, годуй тепер зайвий рот.

– Мамо, я її люблю, і до дитини добре ставлюся. Попрошу і тебе примиритися з цим фактом. Ми поживемо поки що з вами, а потім з’їдемо, не хвилюйся.

Весілля не було, просто розписалися. Люда із сином переїхала до дому Ігора.

Миколка був повненьким хлопчиком. Він весь час хотів їсти, що неймовірно дратувало Тамару Іванівну.

– Сергію, подивися, як їсть ця дитина. Він майже один каструлю макаронів з м’ясом з’їв. А цукор, як він їсть, ложками! Такого не прогодуєш! Я ховатиму цукор, він не дешевий, все-таки!

– Тамаро, ну нехай їсть дитина, шкода тобі чи що? А Людмила смачно готує, особливо борщ, майже як моя мама.

– Ти дивись, борщ йому мій не подобається, а її подобається. Вона ж буряк червоний додає, я його терпіти не можу. Ну – ну, чоловік, хвалиш невістку, значить? Дивись, вона ще себе покаже!

***

– Мамо, Люду кладуть у лікарню, по-жіночому там щось у неї не ладнається. Зможеш доглянути за Миколкою, поки я на роботі?

– Що це у неї там не ладиться, молода ж ще .. Ну, добре, подивлюся за цим…

– Мамо, не можна так на дитину!

Коли невістку виписали, вона виглядала дуже втомлено. Тамара Іванівна з цікавості залізла в її документи, і побіліла.

– Ігоре, я знаю, що було у неї, прочитала в документах. Мало того, що вона, швидше за все, не зможе мати дітей, то ще й працювати довго не зможе. Ну і навіщо, питається, така дружина потрібна?

– Потрібна, мамо, уявляєш. Лікарі вчасно помітили недугу і сказали, що все буде добре, головне перевірятися.

За півроку Людмила завагітніла, народила сина.

– Мамо, а чому Люда на городі працює, вона 2 тижні тому народила тільки, їй же не можна! І жарко зараз саме, їй не можна на спеку!

– Чого це їй не можна? Он раніше жінки взагалі в полі народжували та йшли далі працювати.

– Зараз не той час, не порівнюй. Я проти того, щоб ти відправляла її працювати на город зараз. Їй відпочинок потрібен, нехай малюком займається.

– А мені, отже, не потрібний відпочинок? Знаєш, що, синку, привів дружину до хати, ось хай і працює на рівних. Он як її поїсти любить, не встигаєш готувати. Жаліти її я не буду, мене ніхто не шкодував у молодості. Баба Наташка твоя знаєш як мене ганяла, і нічого, вижила якось.

– І ти їй мстиш тепер, що у тебе свекруха зла була? От і не будь такою, як вона. Будь добрішою.

Тамара Іванівна невдоволено хмикнула. Жодного розуміння, а ще син називається.

– До речі, сестра твоя Оксана дзвонила, має народити з дня на день. Поїду до них. Адже їй важко буде спочатку, треба допомогти. Хто, як не рідна мати допоможе доньці.

– Значить, Люда має працювати цілими днями, а Оксанці не можна? Подвійні стандарти якісь. Ну, зрозуміло, це ж рідна дочка.

*****

– Ну, все, ми з’їжджаємо від вас. Я взяв кредит, купили будиночок свій, потихеньку виплачуватимемо.

– Ну нарешті то. У тиші хоч поживу, а то ваші діти такі галасливі, голова вже болить від їхнього крику. Посуд, меблі купувати будете? А то в нас зайвого нічого немає, своє купуйте.

– Не хвилюйся, розберемося.

Пройшло 15 років

– Синку, зовсім мені погано, і з головою щось стало. Робити нічого не можу, з рук все валиться. Догляд за мною потрібен добрий.

У вас кімната вільна є, Миколка вчитися поїхав, може я до вас переїду? Люда все одно вдома працює, от якраз і доглядала б мене? Ех, батька як не стало, зовсім я розвалюватися почала.

– А Оксана, дочка твоя улюблена, що ж не може?

– Ти що, Оксаночка працює, та й не можна їй перетруджуватись, у неї тиск.

– Так і моя дружина не ледарює вдома, вона шиє на замовлення цілими днями, у неї черги, я сам готую часто. Та й чи захоче вона.

– Народ, мама проситься до нас, важко їй однієї, нездужає сильно. Що ти скажеш?

– А то й скажу, нізащо! Ти забув, як вона мене ображала раніше, шматком хліба дорікала, та вічно невдоволена була? Я все пам’ятаю! А тепер, виходить, Люда гарна стала? Ну ні. У неї дочка є, от нехай вона доглядає.

Тамара Іванівна була ображена відмовою.

– Не хоче? Ображала я її? Так я.. Так я.. Скільки добра я вам зробила, годувала вашу родину, з дитиною сиділа. Невдячна! Я все життя знало, що вона себе ще покаже! Щоб ноги її у мене більше не було! І ти теж, ганчірка, дружина дорожча за матір!

Оксана теж відмовилася забирати матір до себе. Приїжджала періодично. Ігор привозив матері продукти, возив її до лікарні. І щоразу вислуховував, яка в нього погана дружина, де це бачено, що чоловік сам все робить.

Тамари Іванівни не стало вночі. Люда відмовилася йти на похорон.

– Ігоре, не ображайся, але я не піду. Вона все життя мене нелюбила, хоч поганого я нічого їй не зробила. І Миколку вона вічно ображала, дорікала з’їденою їжею, цукор ховала. Батько твій був чудовий чоловік, завжди заступався. Ображена я сильно, і з її відходом образа нікуди не подінеться.

Ігор із розумінням поставився до слів дружини. Хоч це і його мама, але що заслужила, то й отримала.

Сюжет розповіді взятий із реальної історії, яку мені розповіли. Сумно, звичайно, що люди часто ображають словом або ділом, а згодом забувають про це і вимагають уваги. Не всі люди великодушні і легко прощають. Людмила ось виявилася не такою, і язик навіть не підніметься засудити її.

А Ви легко пробачаєте образи? Чи були випадки, коли через багато років образа на людину не йде?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.