Ольга місила тісто на вареники, коли в коридорі почувся шурхіт і в квартиру зайшов чоловік.
-Оля, ти в поштову скриньку хоч дивилася? Тут тобі прийшов якийсь лист. Офіційний такий, – сказав Сашко з подивом розглядаючи великий конверт.
Ольга швидко вимила руки, підійшла до нього, дістала листа, прочитала і розреготалася.
-Та це ж від моєї коханої матусі! Подала на мене на аліменти, уявляєш!
-Ти ж казала, що в тебе не було батьків і виховувала тебе троюрідна тітка, – здивовано сказав Сашко. – Я нічого не розумію… У тебе що є мати?
-Мабуть, є, раз вона раптом згадала про мене, – відповіла Ольга.
-Давай вечеряти, я зараз тобі розповім, як все було.
Розмова буде довгою. Саша думав, що знає все про Ольгу. Вони жили разом уже рік, а виявилось, що нічого він зовсім і не знає.
-Я тобі зараз все розповім, а якщо тебе щось не влаштує у моєму житті – тоді вибач, прошу на вихід! Тримати не буду, тим більше, до ЗАГСу ми не ходили!
Наша сімʼя була багатодітна і жили ми у невеликому селі.
Я була найстаршою. Після мене ще троє братів. Скільки себе пам’ятаю, моїм обов’язком було стежити за ними, міняти їм спочатку пелюшки, у міру дорослішання – повзунки та колготки.
Все це треба було перепрати. Памперси це нас була розкіш, ними користувалися лише для походу до лікарні.
Мати з жодною дитиною довго не сиділа, виходила на роботу. Працювала в пекарні. За дітьми доглядала бабуся, матір мого батька.
Вона була вже старенька, пересувалася ледь-ледь, тому на мені теж обовʼязків було дай Боже.
Батько додому приходив поїсти та поспати. Він або працював, або тинявся з друзями в гаражі, там же в гаражі й гульбанили. Я навіть його голосу не можу згадати.
Мені було 11 років, братикам 6, 4, і найменшому 2 рочки.
Я досі ненавиджу прання, від одного запаху мокрої білизни мені стає погано. Пральної машинки ми не мали. Кошик з білизною наповнювався стрімко. Від постійного прання та дешевого порошку у мене шкіра сохла. Попросила матір купити гумові рукавички.
-Не пані, звикнеш! – була її відповідь.
Рукавички мені подарувала сусідка. Побачила мої руки, коли я розвішувала білизну влітку на вулиці. Добра така жінка була.
Вона ж давала пігулки всілякі, якщо потрібно.
Я навчалася на одні п’ятірки. Не знаю, як мені вдавалося готуватись до уроків? Вдома крик, галас, діти гасають, але якось вдавалося.
Мати мене постійно підʼюджувала. Я не пам’ятаю, щоб вона мене колись обійняла чи ласкаво назвала донечкою… Не було такого.
Щодня вона давала мені завдання і йшла, і не дай Боже, якщо я щось забувала чи не встигала зробити!
Отримувала по повній, я досі не можу зрозуміти, як можна було єдину, слухняну і поступливу дочку називати такими словами?
У мене була дуже хороша та добра класна керівниця, звали її Олена Іванівна. Вона у нас викладала англійську. Я намагалася якомога довше затриматись у школі.
Вона це помітила та охоче займалася зі мною додатково. Англійську я знала найкраще.
-У тебе дуже хороші здібності до мови, ти обов’язково маєш вчитися далі, – говорила вона мені перед закінченням школи.
Яке там вчитись! Мати одразу припинила мої добрі наміри.
-Я без інститутів прожила, і ти обійдешся! Я вже домовилась у магазині, візьмуть тебе ученицею на два місяці, а потім одразу на повну ставку. Гроші сім’ї потрібні, – заявила вона мені.
Олена Іванівна прийшла до нас, переконувала матір. Марно… Та вона й сама подивилася на наш бедлам і зрозуміла марність своїх зусиль.
Олена Іванівна стала моєю доброю феєю.
Вона подзвонила своїй сестрі у Вінницю, дала грошей на дорогу.
-Треба робити без зволікання. Мова без постійних занять швидко забувається. Сестра живе сама. Вона викладає в інституті. Вона допоможе…
Мати кричала. Вона сховала мій паспорт, але молодший братик бачив куди і показав мені.
Я поїхала. Мати сказала, щоб я забула про сім’ю, дочки вона більше не має.
Батько, як завжди, був десь осторонь. Бабусі вже не стало.
Я приїхала до Ганни Іванівни. Ганна Іванівна була самотньою. Вона дуже добре до мене ставилася, набагато краще за матір. Я й досі приїжджаю до неї, допомагаю. Вона вже старенька.
У неї я жила перші два роки. Вчилася, вчилася, і вчилася.
Соромно було підвести свою вчительку. Вечорами мила підлога в під’їздах свого ж будинку.
А після інституту, який закінчила з червоним дипломом, працювала викладачем. Багато та успішно займалася репетиторством. Купила квартиру в іпотеку. Додому їздила лише один раз, коли ховали батька.
Стосунки з матір’ю налагодити не вдалося. Її не цікавили мої успіхи. Її обурювало лише те, що я не допомагаю сім’ї грошима.
Десь через рік не стало наймолодшого брата. Старші гульбанять, чи працюють, чи ні – незрозуміло. Живуть із матір’ю. Ось їх вона годує на свою пенсію. Мабуть, не вистачає.
У тебе така правильна зразкова сім’я, і що б я їм розповіла про себе? Тому й не розказувала про це ніколи, – закінчила свою сповідь Ольга.
-Бідненька, ти моя бідненька! Я завжди захоплювався, яка ти горда, сильна! І подумати не міг, що в тебе життя було таким непростим. Ну от тепер я знаю про тебе, сподіваюся, все. І час нам йти в ЗАГС. Я роблю тобі пропозицію, – раптом сказав Сашко.
Ольга заплакала. Тільки й змогла вимовити:
-Так… Я згодна…
А матері Ольги таки відмовили офіційно з аліментами. Тому що у матері була пенсія значно вища за прожитковий мінімум і її цілком вистачало на оплату життєвих потреб.
А скільки таких історій в житті.
Коли мати після школи теж каже: – Іди працювати. Мені вчити тебе нема за що!
Тільки от далеко не для всіх знайшлася людина, яка хоч трохи допомогла б і підтримала. Але це вже зовсім інша історія…