Сашко стояв біля магазину, щось розглядаючи. – Ти йдеш? – покликала його Віра. – Так, Віро, зараз! Він обернувся до подруги і побачив, що до неї підійшла якась бабуся. – Хочете я вам дещо розкажу, – почала старенька. – Ні, ні, дякую. Вибачте. – А я таки скажу – ви одружитеся! Але разом ви не будете! Вони здивовано переглянулися

-Сашко, ти йдеш? – Саша почув, як його покликала Віра.

-Так, Віро, зараз, – Сашко стояв біля вітрини магазину, щось розглядаючи. – Йду йду.

Він повернув голову у бік своєї подруги і побачив, що до неї підійшла якась бабуся і щось їй розповідає.

Сашко посміхнувся і підійшов до них.

-Хочете я вам дещо про вашу долю розкажу, – говорила старенька.

-Ні, ні, дякую. Вибачте.

-Вірочко, а от і я, – Сашко взяв Віру під руку і зібрався відвести подалі від бабусі, але та, глянувши на Сашка, стала перед ними. Вона вперла руки в боки і заговорила:

-Ее… Дорогенькі… Я вам все таки скажу: ви одружитеся!

-Ми? – Сашко з Вірою переглянулися між собою і засміялися. – Ми? Ні! Ми друзі! Тільки друзі.

Бабуся знизала плечима:

-І все ж таки, я бачу, що ви будете одружені… Але ви не будете створені один для одного.

-Ти, – вона показала на Сашка. – Ти зустрінеш своє кохання тоді, коли зневіришся. Ваша зустріч буде пофарбована в червоний колір і там фігуруватиме квітка.

-А ти, – бабуся подивилася на Віру, примруживши одне око. – Ти зустрінеш своє кохання в небі.

Сашко з Вірою знову перезирнулися.

-Принаймні, вже добре те, що ми зустрінемо своїх других половинок! В наш час це рідкість, – пожартував Сашко.

Бабуся посміхнулася і пішла, а вони пішли своєю дорогою одразу про це забувши.

Сашко та Віра дружили з самого дитинства. І все тому, що їхні батьки мешкали в одному будинку і теж дружили.

Вони були в одній і тій же групі в садку, потім потрапили в той самий клас. І ось тільки зараз їхні шляхи розходилися: Сашко вступив до одного інституту, а Віра до іншого, щоправда в тому самому місті.

-Сашо, ти приглядай там за Вірочкою, – говорила мама Віри.

-Ой, мамо, та я вже доросла! – сказала Віра.

-Ох, діти… Для нас ви завжди будете маленькими дітьми, – усміхнулася мама Сашка.

Йшов час. Вони переїхали до сусіднього міста. Почали вчитися. І якщо на першому курсі зустрічалися вони часто, то на другому та третьому, а тим більше на четвертому, їхні зустрічі стали дуже рідкісними.

Та й це було зрозуміло – в обох було насичене студентське життя.

Але одного разу у Сашка пролунав дзвінок телефона:

-Сашо, Привіт! Це Віра. Пам’ятаєш мене? – пролунав знайомий голос.

-Вірочка! Привіт! Так чудово, що ти зателефонувала. Я так радий тебе чути, – Сашко щиро посміхався.

-Чудово, що ти не забув мене. Треба побачитись, – сказала Віра.

Сашко зрозумів, що щось трапилося.

-Говори о котрій і де.., – одразу сказав він.

-Давай завтра о 17-й в центрі, де й зазвичай.

-Добре.

Віра поклала слухавку.

-Хто дзвонив? – запитала Катя, дівчина Сашка.

-Та так… Давня подруга одна. Дружимо з дитинства. Щось у неї сталося. Так… Вона ж теж на 4 курсі. Нині сесія. Мабуть, з тим щось. Треба буде напевно допомогти.

-Аа… пам’ятаю. Ти про неї розповідав, – сказала Катя.

Сашко прийшов на зустріч вчасно. Віра запізнилася на 5 хвилин. Він побачив її здалеку і, посміхаючись, помахав рукою.

Віра підходила дедалі ближче і посмішка Сашка повільно змінювалась на здивування. Він одразу все зрозумів. Та й зрозуміти було легко – зміни у Вірі красномовно говорили самі за себе. Вона явно була в положенні…

-Привіт, – сказала Віра. – Давай сядемо де-небудь… А то мені важкувато.

-Хочеш, зайдемо в кафе, – запропонував Сашко.

-Ні. Давай краще на лавці.

-Тоді Давай там. Якраз вільно.

Сашко сів з Вірою на лавочку і похмуро запитав:

-Хто він?

-Хто? – роблячи вигляд, що не зрозуміла, перепитала Віра.

-Віро, ти знаєш, що я маю на увазі.

Віра опустила голову:

-Він наш викладач.

-Ти йому говорила, чи скромно промовчала?

-Він знає.

-І?

-У нього дружина та маленька дитина. Я не лізтиму в його сім’ю.

-Ясно…

Віра зітхнула:

-Я не знаю, як сказати мамі… Ти ж знаєш мою ситуацію.

І Сашко справді знав. Знав, що її мати залишилася з маленькою дитиною, тобто з нею одна. І звичайно ж вона, не хотіла такої долі для своєї доньки.

-Не додивився, – пробурчав Сашко.

-Що ти говориш? – запитала Віра.

-Коли сказати плануєш? – запитав Сашко незважаючи на її питання.
-Ну як коли. Влітку. Як сесію завершу. Я… Я хотіла тебе попросити побути зі мною в той момент.
Підтримати…

-Без питань, Віро. Звичайно, удвох поїдемо і скажемо. Із сесією все нормально?

-Так. Всі відмінно одразу ставлять, – Віра повеселішала.

-Дякую, Сашо.

Сашко та Віра завершили сесію і вибрали день від’їзду.

-Ох, яка ви гарна пара. Проходьте, сідайте, – сказала жінка в електричці. – І дитинка у вас напевно гарна буде. Кого чекаєте?

-Хлопчика, – гордо сказала Віра.

У цей момент Сашко прийняв рішення: вони одружаться, і він стане батьком дитини Віри.

Ну так… Це все б вирішило – мама Віри прийняла б усе і все було б чудово. Ну а потім, років через 5 або коли треба буде, коли Віра зустріне свою половинку, тоді вони розлучаться і все.

Щоправда залишалося відкрите питання – а як же Катя? Катя подобалася Сашкові і він навіть хотів на ній одружитися.

-Катя – зрозуміє. Вона в мене розумна! – подумав він.

Тому, перш ніж Віра щось сказала, в момент зустрічі зі своєю мамою, Саша радісно заявив:
-Ну ось так ось вийшло… Буває. Але одружуватися я не відмовляюсь.

Віра спохмурніла:

-Сашо, ти нічого не переплутав?

-Віра.., – Сашко взяв її руку.

-А ви що, разом виявляється? – мама Віри була здивована. – Я і не знала…

-Так ми теж не знали… Все так швидко вийшло. Раз – і готово. Але я одразу зрозумів, що Віра – це моя половинка і що я дуже хочу з нею одружитися.

Він глянув на Віру і зрозумів, що вона розслабилася зрозумівши його гру.

-Ну щодо половинки – не знаю, а те, що ви розумієте один одного з півслова – це факт.

Сашко поговорив із мамою Віри ще трохи. Сказав, що прямо завтра вони подадуть заяву до ЗАГСу, що пишного весілля не буде, просто розпишуться і все. Де будуть жити? Ну, придумають де жити… А потім пішов додому.

-Я щось не зрозуміла, – сказала його мати вдома, і якій встигла зателефонувати Вірина мама. – Як це ви з Вірочкою одружуєтеся? Як? У тебе ж там Катя була якась…

-Так мамо, Віра була, Віра… Просто ми так швидко зійшлися і не знали, як ви поставитеся до всього цього, тому я про Катю розповідав.

-Як поставлюся? Та я рада, дуже!

Ну а потім було весілля.

-Віро… Треба нам жити в місті. Там людей багато, зайвих питань ніхто не ставитиме. Скажемо, наприклад, що ми брат із сестрою – хто перевіряти буде?

-Я не проти. Тільки народжуватиму я тут і перші півроку я теж проведу тут.

-Добре. Я ж все одно ще в інституті вчуся.

Життя йшло своєю чергою. Катя розлучилася з Сашком – ну а хто, власне, зустрічатиметься з одруженою людиною, хоч ця одружена людина і говорить, що цей шлюб так для вигляду?ʼ

Потім Сашко закінчив інститут і почав працювати, винайняв квартиру і Віра з сином переїхала до нього.

Він допомагав Вірі по господарству і з сином, а Віра готувала йому їжу і прасувала сорочки, а через кілька років закінчила інститут і теж вийшла на роботу.

З особистим життям ні в нього, ні в неї не ладналося.

-Сашо, знаєш що? Я втомилася. Втомилася від цього. Більше я нікого не шукаю, нікого не чекаю… А просто живу.

І справді почала просто жити: перепробувала різні хобі, підвищила свою освіту, поміняла кілька місць роботи, потоваришувала з купою дівчат та хлопців.

-Сашо, а мене дівчата запросили політати на дельтаплані. Класно?

-Ну напевно… Це ти в нас любиш таке всяке.

-Ходімо зі мною. Ну будь ласка, будь ласка, будь ласка.

-Хм… А з сином хто сидітиме?

-Я думала його з собою взяти і ви там погуляєте десь.

-Тоді добре.

І вони поїхали.

Так сталося, що на той момент було дві групи, які проходили інструктаж з польотів. І у другій групі був він – чоловік у якого Віра миттєво закохалася.

Дивно, але вона теж йому сподобалася і вже через рік Віра та Саша розлучилися і Віра знову вийшла заміж, але вже по-справжньому.

-Сашо, а пам’ятаєш ту бабусю? Пам’ятаєш? Адже вона сказала тоді, що я зустріну свою половинку в небі і я її справді зустріла!

Але Сашко лише посміхнувся.

-Ну Сашо, а вона ще говорила, що ми будемо одружені. А ми ж з тобою справді були одружені!

І тут Сашко замислився. Він ішов додому і намагався згадати що ще йому тоді сказала бабуся?

-Ніби, що це станеться тоді, коли я зневірюся…

Йшов час. Сашко все був і один. Так, звичайно, у нього були дівчата, але все це не те…

Він навіть знайшов Катю і вона на той момент була вільна, але вона виявилася не тією дівчиною, з якою він хотів би одружитися.

-Знаєш, Віро, а я вирішив, що мені й одному чудово живеться. Ніхто не миготить перед тобою, не просить зробити то одне, то інше.

-Ой, не розказуй. А то я дивлюся у нас майже кожен день з’являєшся.

-Ну то я до сина.

-Сашо, у тебе все буде добре. Ось побачиш. Тобі просто треба більше проводити часу із друзями, а не в нас сидіти. Все щоб завтра не приходив. І зараз давай іди додому.

-Сьогодні ж субота! – почав Сашко. – Ти що, навіть обідом мене не нагодуєш?

-Ні. Не нагодую, – заявила Віра.

Сашко зітхнув. Насправді Віра звичайно була права. Він сів у машину і повільно, нікуди поспішаючи, поїхав додому. Ну і для розваги увімкнув радіо.

-Ну ось з якими друзями мені проводити час? З якими? Віра просто не розуміє, що вона – його друг! – розмірковував Сашко.

Він побачив, як зʼявилося червоне світло і зупинив машину.

-Вірі просто пощастило, – продовжив розмірковувати він.

І в цей момент він узяв і чомусь збільшив гучність в радіо приймачі.

-Твоє щастя – прямо перед тобою! Не пропусти! – сказав хтось голосно з радіоприймача.

Сашко, подивився вперед і побачив, як дівчина в яскраво-червоній сукні переходить дорогу, а в руці в неї чи то квітка, чи…

-Це твій шанс! Щось червоне та квітка! – промайнуло в нього в думках.

А далі все було, як у кіно. Час сповільнився і він спостерігав за собою, як би збоку.

Ось він паркується, ось виходить з машини, переходить дорогу і йде до дівчини у червоній сукні. А потім ця червона сукня мелькає ще один раз десь далеко і зникає. І Сашка охоплює розчарування.

-Що ж це таке? Навіщо треба було йти? Ти що взагалі? – запитав сам собі Сашко.

Звичайно не вголос, а про себе. Він повернувся, щоб піти назад, до машини і в цей момент побачив прямо перед собою дівчину.

-Ой, вибачте, не помітив вас, – сказав він.

Дівчина посміхнулася.

А потім… Потім він помітив, що у дівчини красиве руде волосся з червонуватим відтінком і дізнався, що звуть її Лілія і їй подобається все, що подобається йому…

Ну як тут можна було не одружуватися?!

Так що виявилося, що бабуся була права.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.