-Чоловіче, вибачте будь ласка, але ви вже стільки часу розглядайте вітрину, не можете визначитися? – запитала Олена у покупця.
Хлопець зам’явся.
-Розумієте, шукаю каблучку для коханої дівчини, але коштів не вистачає…
-А яку суму ви маєте? – поцікавилася Олена.
Він почервонів.
-Три тисячі…
-Тоді ви не там дивіться. Он на тому стелажі, каблучки подешевше, але і якість звичайно не та…
-Та ви що? – вигукнув хлопець. – Моя Лариса ніколи таке не носитиме. Вона знаєте, яка? Витончена, тендітна, вишукана. Їй обов’язково треба з камінчиком і бажано з діамантом.
Олена задумалася.
-А знаєте що? Є у нас вироби з невеликими недоліками. На вітрину ми їх не викладаємо. Почекайте секунду.
Вона вийшла в підсобку, а хлопець залишився чекати.
-Ось, дивіться, – Олена відкрила коробочку.
Витончене колечко з невеликим діамантом заблищало у неї в руці.
-Тут бачите, невеликий недолік. Але воно все одно коштує більше за ваші три тисячі.
Хлопець засумував.
-Мабуть нічого не вийде… – і сумно пішов до виходу.
Раптом Олена його гукнула:
-Почекайте!
Він повернувся.
-Я тут подумала, Новий рік все таки, свято… Якщо ви мені пообіцяєте, що першого січня принесете ще дві тисячі, я вам його зараз і віддам.
Хлопець зрадів.
-Звичайно принесу. Дякую вам! – і глянув на бейджик. – Олено. А мене Андрій звати. Давайте обміняємось телефонами і мені напевно треба розписку написати?
Олена махнула рукою.
-Я вам вірю, Андрію. Не думаю, що ви обманете. Зараз я вам його запакую красиво і даруйте його своїй нареченій.
Андрій довго дякував чуйній продавчині, на що вона з усмішкою сказала:
-Бажаю вам щастя у Новому році разом із Ларисою!
Андрій радісний пішов, а Олена засумувала. У неї цієї Новорічної ночі жодних сюрпризів не намічалося.
Її колишній, Сашко, пішов від неї тиждень тому. Він був жвавим, веселим, а вона спокійною та розважливою.
На початку їхніх стосунків вони щовечора до когось ходили, «тусили», як висловлювався Сашко.
Олену вже після п’ятого походу в гості це втомило.
Скільки разів вона просила:
-Давай посидимо вдома. Я приготую вечерю. Я і так на роботі втомлююся, а ще ці вечірки…
Він раз посидів, другий і сказавши що вона нудна і стара, гримнув дверима…
Отже сьогодні вона під ялинкою загадає бажання і подивиться якийсь старий фільм перед сном.
Андрій зайшов у підʼїзд і подзвонив у квартиру Лариси.
-Ой, Андрію, ти вже тут! Проходь, – радісно відчинила вона двері.
Андрій зайшов і не довго думаючи подарував дівчині каблучку, яку купив у магазині.
Лариса заплескала в долоні і вдячно чмокнула його в щічку.
-Спасибі, коханий. Я зараз. А ти поки приготуй ігристе. Треба відзначити.
Андрій підійшов до дверей кімнати і застиг. Лариса воркувала по телефону:
-Так, уявляєш, каблучку з діамантом. Не чекала я від нього такого. Він же бідний студент. По троянді носив мені, а тут мабуть назбирав. Заручини? Та ти що? Він і я? Самій не смішно? До вас на вечірку? Хотілося б, та не можу.
Треба ж цьому нещасному віддячити. Мабуть півроку ще грошей не матиме, після такої покупки. Ха-ха. Ой, двері гримнули. Піду подивлюся. Андрійку, ти де? Уявляєш, пішов. Ну і добре. Значить, до дев’ятої я у вас. Заодно і каблучку покажу. Цьом-цьом.
Андрій ішов по вулиці і плакав. Як вона могла? Він же любив її, обожнював, а вона? Він для неї бідний. Так, він студент! Але він підробляє у хорошій фірмі. До речі, сьогодні начальник його похвалив і сказав, що на нього чекає підвищення.
Жив він правда у комуналці. Із сусідів дві сімейні пари з дітьми, та баба Ганна, самотня жінка, без дітей.
Її він і зустрів, коли зайшов у квартиру.
-Андрійку, що з тобою? Білий якийсь. Не заслаб часом? Ану ходімо до мене, гляну, – і не слухаючи його заперечень, повела його, як маленького за руку до себе.
-Все з тобою добре, – сказала вона. – Значить кохання, так Андрійку?
Він розплакався.
-Поплач, легше стане, – гладила вона його по голові.
Коли він заспокоївся, вона зробила йому чаю.
-А тепер розповідай!
Андрій, вже соромлячись, все їй розповів.
Вона стиснула губи.
-А гроші в тебе є, щоб Олені віддати?
Андрій зам’явся.
-Я хотів у батька запитати, але думаю не дасть. І так говорить, що я ніяк самостійним не стану. Він взагалі, як з цією Іриною став жити, після того як мами не стало, дуже змінився.
Я тільки запитати щось хочу, а він уже кричить. Продам що-небудь або у друзів позичу.
-Ну, любий, це марна справа. Друзі всі свої запаси, мабуть, витратили на подарунки і на свято. Ось, візьми, – і вона дістала зі скриньки гроші.
-Баба Ганна, та ви що? Не треба. Я сам, – відмовлявся він.
-Бери, я сказала. Пенсія у мене хороша, витрачати нема на кого. Потім віддаси.
Андрій взяв гроші.
-Але тут більше ніж мені потрібно.
Ганна посміхнулася.
-А букет дівчині? Подякуй і не сперечайся. І ось ще. Є в мене каблучка. Непроста. Якщо почуття щирі, воно стає гарячим. Мені його прабабуся подарувала. Завдяки йому я була щаслива зі своїм Іваном. Шкода, що передати йому нікому, дітей у нас не було…
-Алло. Олена? Це Андрій. Який у вас обручку купував. Хочу вам гроші віддати, щоб борги на Новий рік не залишати. Я не надовго. Тільки віддам і піду. Можна зайти? Говоріть адресу.
Олена заметалася по кімнаті. Боже мій, як вона виглядає. Зачіски нема, макіяжу теж. І плаття? Яке плаття одягнути? Вона швидко перебирала своє вбрання, а потім схаменулась. Він же не на побачення до неї йде, а просто віддати гроші.
Але в такому вигляді теж зустрічати не хочеться. Вона підфарбувала губи, одягла домашнє плаття і дістала ігристе.
Продзвенів дзвінок і вона підвелася. Вона глянула на ігристе.
-Нісенітницю яку придумала, – фиркнула вона про себе і прибрала її з очей подалі.
Вона відчинила двері і застигла від захоплення.
Андрій стояв з букетом червоних троянд.
-Проходьте, Андрію, – запросила вона.
Він пройшов в коридор. Заметушився. Однією рукою став нишпорити в кишені, дістав каблучку.
-Потримайте, будь ласка, – і слідом дістав гроші.
-Ось. Дякую вам дуже.
-Яка у вас каблучка гаряча, – раптом вигукнула Олена і віддала її йому.
Він машинально взяв каблучку назад і здивувався.
-І справді гаряче…
Він поклав її в кишеню і тільки тут помітив, що букет досі в нього в руках.
-Вибачте, я такий незграбний. Це вам…
-Дякую – посміхнулася Олена і сором’язливо запитала:
-Ви поспішайте? Може чаю?
Він усміхнувся у відповідь.
-Із задоволенням, все одно нікуди не поспішаю…
Олена підняла брови.
-А Лариса?
Він посміхнувся.
-А ніякої Лариси у моєму житті більше немає…
Олена щасливо посміхнулася і вони весело розмовляючи пішли за святковий стіл…