Павло вийшов з автобуса з букетом квітів. Він озирнувся навкруги, сумно зітхнув і попрямував у бік школи.
Павло вперше за багато років приїхав у рідне місто!
Чоловік вже дійшов до воріт, як раптом він помітив якусь жінку, яка виходила з дверей.
-Та не може бути… – пробурмотів він.
Жінка підійшла ближче, Павло придивився й ахнув від здивування!
-Це ж Галя!
Вони підійшли одночасно до дверей.
Минуло тринадцять років після випуску. З того часу вони не бачилися, бо Павло поїхав на навчання, а потім там і залишився працювати.
-Ти, Галю? – здивувався і зрадів Павло. – Ось це зустріч!
-Привіт, я теж на відразу зрозуміла, що це ти, Павлику… Рада тебе бачити. А ти теж до Ірини Сергіївни?
-Так, у неї сьогодні день народження. Дев’ятого березня. Як не згадати, тим більше, що я тут, на батьківщині.
У руках у Павла були троянди.
-А я їй хризантеми купила. Знаю, що вона їх любить. Я майже щороку приходжу. Пам’ятаю…
-Як ти змінилася, Галю, – Павло уважно розглядав свою колишню однокласницю.
-У гірший, чи кращий бік? – сміючись, спитала Галя.
-Ні в який. Все така сама, і навіть краща… – зніяковів Павло і відвів погляд.
Ірина Сергіївна була рада своїм колишнім учням. Особливо здивувалась Павлові.
-Ось це хлопець став! – сказала вона, прийнявши квіти від них. – Якою ви парою були! – вигукнула Ірина Сергіївна. – Як зараз пам’ятаю… І сиділи за однією партою, і в сценках разом грали.
-Пам’ятаю, пам’ятаю: я – метелик, а він – мураха. Дякую Вам, Ірино Сергіївно, за спробу відкрити в нас таланти, тільки ось артистами ми не стали.
-А може, й даремно, – засміялася вчителька. – Я сподівалася. Але ваш вибір теж непоганий. Але я пам’ятаю, як ви дружили! Всюди разом, обоє веселі…
-Так, летить час, – відповіла Галя і відвела очі.
Продзвенів дзвінок, Ірина Сергіївна поспішила на урок. Вона помахала рукою і зникла у класі.
Галя та Павло вийшли надвір. Розлучатися так швидко не хотілося. Спогади про шкільні роки нахлинули, розм’якшили серце, викликали ностальгію. Вони пішли парком, улюбленою алеєю, так само, як і в шкільні роки поверталися додому.
-Як ти поживаєш? – спитав Павло.
Галя скромно відповіла:
-Нічого. Ось доньку одна виховую. В особистому житті все ніяк. То сходилися, то розбігалися. Різні ми, важко разом. Ніяк вжитися не виходить. Вже два роки як у розлучені. А на роботі у мене все гаразд. Хоч тут цінують та поважають. Лікарі потрібні людям… А ти? Одружений? Як на роботі?
-Я не одружений. Тобто майже був одружений, але до РАГСу не дійшли. Не склалося, обговорювати навіть нема чого. А на роботі також все нормально. Так, кажеш, дочка в тебе? Познайомиш?
-Лідочці рівно п’ять років… Не знаю навіть щодо знайомства. При нагоді, обов’язково.
-А нагода буде, і незабаром. Я пам’ятаю, що твій день народження рівно через тиждень. Я тут на всю відпустку, деякі справи треба залагодити з продажем квартири. Хочу батьків перевезти. Вже їхню згоду отримав.
-Привіт передавай їм, якщо вони пам’ятають мене, – сказала Галя.
-Пам’ятають, звісно. Мама завжди думала, що я одружуся з тобою. А я ось поїхав на навчання і зник. Так?
-На зниклого ти зовсім не схожий, – засміялася Галя. – А за те, що пам’ятаєш мій день народження – дякую. Ось тільки запросити я тебе, швидше за все, не зможу… Відзначати не буду. Не кругла дата та й настрою немає.
-Тоді я тебе запрошую на твій день народження, і не смій мені відмовляти на згадку про нашу шкільну дружбу. Будь ласка, – попросив Павло.
-Добре, я прийду, тільки не одна. А з Лідою. Згоден? І ненадовго. Адже вона має режим.
-Чудово! Я вам радий. А ходімо в наше кафе, – загадково сказав Павло.
Галя почервоніла. Вона зрозуміла про яке кафе йдеться. У десятому класі вони вперше пішли в те кафе удвох і, повертаючись додому, вперше поцілувалися біля під’їзду.
-Тільки ніякого шику, дуже прошу, тільки морозиво й сік. Домовились? – попросила Галя.
Павло кивнув головою, і вони розлучилися, обмінявшись телефонними номерами. В обумовлений час усі троє зустрілися в кафе, де Павло завбачливо замовив столик.
Лідочка була в захваті від частування, великої зв’язки різнокольорових кульок, квітів, фруктів та торта зі свічками. До того ж дівчинка отримала в подарунок ляльку.
-Павло, ну, все одно влаштував карнавал… – засоромилася Галя. – І тим не менше, мені дуже приємно, дякую.
Після кафе вони сиділи на лавці у сквері біля дитячого майданчика, де веселилася Лідочка. Колишні друзі розмовляли, згадуючи їхню школу, товаришів та вчителів. Тільки тему їхніх минулих романтичних відносин вони не торкалися. Павло досить ніжно дивився на Галю, вона раз у раз ловила на собі його теплий погляд.
-До побачення, дякую тобі за все, – сказала на прощання Галя. – Було дуже приємно згадати наше дитинство.
-І юність, – додав Павло. – Я часто тебе згадував. Може, тому і всі мої захоплення не закінчувалися весіллям. Все не те.
-Що тепер про це говорити, – тихо сказала Галя. – Все позаду. Я маю доньку. Тобі треба їхати.
-Саме так. Треба, – відповів з сумом Павло.
Вони попрощалися і Павло поїхав. А Галя довго не могла заспокоїтись. Спогади, що нахлинули про ніжну дружбу з Павлом розбурхали її серце.
Але вона не дозволяла собі довго думати про це. Тим більше, що колишній чоловік не давав їй спокою. Тепер він заявлявся веселим, вимагаючи побачення з донькою, і звинувачував у їхньому невдалому шлюбі тільки Галю.
А Павло дзвонив до Галі постійно. Він запрошував її до себе з донькою, кликав на свята.
-Ми скоро будемо в твоєму місті всією родиною. На день народження Лідочку веземо в зоопарк. Її мрія. Так що зможу з тобою побачитися на пару годин, поки вони гулятимуть зоопарком.
Цього дня вони наче потрапили у свої шкільні роки. Прогулянка центром, чай у кафе, і ніби немає нікого навколо.
-Галю, дві години так мало! До того ж, я приніс подарунок для Ліди і нав’яжусь у вашу компанію хоча б ще на пару годин, – попросив Павло.
Тепер вони обідали всі разом у ресторані, з батьками Галі. Найщасливішою була дівчинка. Вона не зводила очей з плюшевого ведмедика, подарованого їй Павлом.
Коли настав час розлучитися, Павло ніжно обійняв Галю і доньку і сказав, що сумуватиме за всіма. Дуже.
І на кожних вихідних він приїжджав у містечко свого дитинства, щоб побачити Галю.
-Все, батьків я перевіз. Тепер нехай обживаються на новому місці. Звикатимуть, звичайно. Але ми всі поруч, – сказав Павло. – А тепер я хочу і вас з Лідою забрати до себе. Теж хочу бути з вами поряд.
-Забрати? – почервоніла Галя.
-Ви теж станете моєю сім’єю, Галиночко. І тепер я тебе не втрачу, як тоді. Виходь за мене. Ти не пошкодуєш…
Галя уткнулася в плече Павлові. Вона й чекала на це зізнання й боялася.
-Ти що, мені не віриш? – спитав Павло.
-Ми круто змінюємо у такому разі наше життя… Ти добре подумав? – запитала Галя.
-Ми не змінюємо наше життя, ми його спрямовуємо в те русло, в якому воно мало давно бути… Тепер я точно переконаний у цьому.
І Павло не помилився. Минули роки після того, як Галя з донькою переїхала до нього, і вони зареєстрували свій шлюб. Через два роки після весілля у них народився син Сашко. Дітей Павло любив однаково гаряче і не шкодував для них ні грошей, ні часу.
А Галя дивувалась, як усе влаштувала для них доля.
-Це все наша незабутня Ірина Сергіївна. Вона і в школі все нас опікувала і тут, при зустрічі через стільки років, виходить, засватала.
-Я як тільки побачив тебе, то вже відразу й вирішив, що ти в будь-якому разі будеш моєю, – зізнавався Павло. – Серце забилося немов мені п’ятнадцять років… Як у ті роки…
Вони посміхалися один до одного. Їхні дорослі діти вже жили самостійним життям, і відвідували батьків, обіцяючи онуків.
Ось воно щастя…