– Павло, ти мені зраджував? – несподівано запитала Оля, коли вони вже збиралися спати.
– Що? – Чоловік, лежачи на спині, недовірливо зиркнув на дружину, намагаючись зрозуміти, чи це не жарт. Вони жили разом вже три роки, ніколи не сварилися, і раптом на тобі… – Я не дочув?
– Ні, дочув! – Оля обдарувала його підозрілим поглядом. – Ти мені зраджував, питаю?
– Ага. Сто разів, – сказав ображено чоловік.
– Що?
– Сто разів, кажу.
– Ти це серйозно? – Жінка піднялася на лікті, не зводячи з чоловіка схвильованих очей.
– А ти?
– Що я?
– Ти своє безглузде запитання поставила мені серйозно? Чи просто так, заради приколу?
– Звісно, серйозно!
– І навіщо ти його поставила?
– Як навіщо? Ти не розумієш?
– Ні.
– Я хочу знати правду.
– Яку ще правду?
– Ти мені зраджував, чи ні?
– А ти не знаєш?
– Ні не знаю.
– Точно?
Вона задумалася, потім невпевнено знизала плечима.
– Ну, начебто, не зраджував. Але, може, я просто така наївна? Може, надто тобі довіряю. Раптом це було насправді?
– Що було?
– Ти мене зрадив.
– Я ж говорю, сто разів.
– Ну, Павло, ну, годі, – ображено вигукнула вона.
– Що годі?
– Досить жартувати!
– Добре, – він повернувся до неї обличчям. Тоді ти мені теж скажи – ти мені зраджувала?
– Ти що в мені сумніваєшся?!
– Ні, ти скажи! Зраджувала?
– Де я можу тобі зрадити? Адже ми завжди разом.
– На роботі.
– З ким?
– З начальником.
– Ну ні, звичайно!
– А із заступником начальника?
– Тобі не соромно ставити такі запитання! – Оля стиснула від образи губи
– А як ти доведеш?
– Що?
– Як доведеш, що ти мені не зраджувала?
– А хіба я тобі давала привід сумніватися?
– А я давав?
– Ну, не давав.
– А навіщо ти тоді мене питаєш?
– Просто… Мені подружки сказали…
– Що вони сказали?
– Що ти, швидше за все, мені зраджуєш.
– Чому?
– Тому що ти зі мною дуже лагідний. Це вони так кажуть. Кажуть, що це все підозріло. Після трьох років спільного життя люди починають ставитись один до одного зовсім по-іншому, більш стримано. А твоя ласка, вони кажуть, удавана. Значить тут щось не так.
– І хто це сказав? Хто саме?
– Ну, Іра.
– Ах, Іра… – Павло посміхнувся. – Якщо це сказала, Іра, то так… Треба буде до неї придивитися…
– У сенсі – придивитися?
– Схоже, твоя Ірочка в мене закохалася.
– Ти чого?! – Оля здивовано витріщила на чоловіка очі. – У неї ж чоловік є!
– Ну і що? Значить, він набрид їй, і вона готова йому зрадити.
– З чого ти взяв?
– А з того, що вона на мене поклала око.
– Ти що таке говориш, Павло?
– Це все логічно.
– Що логічно?
– Подумай сама. Ось ти думаєш про чоловіків своїх подруг – чи зраджують вони їм, чи не зраджують?
– Мені що, робити нема чого? – ображено вигукнула Оля.
– Правильно. Ти не думаєш. А чому твоя Іра раптом почала думати про мене?
– Вона не про тебе думає, а про мене. Їй за мене прикро?
– Прикро, що я до тебе ставлюся надто ласкаво? Так?
Оля знову задумалася, потім з подивом простягла:
– Не знаю. Вона каже, що навіть її чоловік, який її дуже любить, не такий лагідний, як ти до мене.
– Значить, вона вже мене ревнує.
– Ну, Павло… Ну, годі…
– Але ж логічно. Їй не подобається, що я до тебе дуже лагідний. І це не так.
– Так?
Оля раптом застигла, посунулася до чоловіка, потім притулилася до нього, наче від чогось захвилювалася.
– І ти мені, правда, не зраджував? – Запитала вона, вже ласкавим голосом.
– Сто разів, – весело відповів він.
Вона хмикнула.
– А може, й тисячу, – додав він.
– Та ну тебе! – Засміялася, нарешті, Оля. Потім осіклася, і сумно зітхнула. – Не розумна розмова у нас вийшла. Ну, Іра… А ще подруга… Але май на увазі, я тебе їй не віддам.
– А я й не збираюся їй віддаватись. Я тільки тобі віддаюся і більше нікому.
– Правда?
– Правда.
Павло теж обійняв дружину. І за п’ять хвилин вони вже спали.