Півроку, як Віктор та Катя одружені. А так хочеться, щоб все було якнайшвидше. Батьки та бабусі з дідусями назбирали їм на двокімнатну квартиру. Щоправда, квартира була у поганому стані. Віддали майже всі весільні гроші на ремонт.
Потроху стали нові меблі купувати. Чоловік добре заробляв, та й Катя непогано. Відкладали гроші з зарплат. Кухню та одну кімнату повністю обставили. Залишилася дитяча. Адже скоро у них синочок народиться.
От і мріяли перед сном. Мріяла переважно Катя, чоловік тільки слухав:
– Тридцять тисяч у нас є. Завтра тобі зарплату переведуть двадцять тисяч. Я вже підрахувала, мабуть вистачить, а за чотири місяці ми зможемо і на новий ноутбук назбирати. Цей постійно зависає.
Віктор, обійнявши дружину, слухав її плани і, усміхаючись, уявляв, як їхній син гратиме у своїй кімнаті, бігатиме по квартирі…
– Вітя, ти вже спиш? – почув він, крізь сон, голос дружини.
– Угу, – промимрив, так до кінця і не прокинувшись.
– Гаразд, спи!
Притулилася до нього і теж заснула.
***
І на роботі Катя продовжувала мріяти:
«Сьогодні чоловікові на картку переведуть зарплату, завтра підемо меблі для дитячої вибирати. Відразу все перевеземо. У вихідні мій тато прийде, вони з Віктором все зберуть, я наведу лад. Краса буде!
На телефоні заграла мелодія. Дзвонив троюрідний брат:
– Що це він надумав? – майнула думка. – Начебто ми з ним ніколи друзями і не були. Може, щось сталося?
Провела пальцем по екрані телефона.
– Привіт, сестричко! – пролунав надто радісний голос.
– Привіт, Євгене!
– Як здоров’я?
– Нормально, – знову майнула думка. – «Щось підозріло. Не про здоров’я він мене вирішив запитати».
– Я ось, що дзвоню! Ми з Ніною зібралися у відпустку в Європу. Путівка – сорок тисяч на двох. Там на дорогу, на сувеніри. Ми так прикинули: все це нам тисяч сімдесят обійдеться.
– Молодці! Відпочивайте! – Катя поки що так і не зрозуміла, навіщо він дзвонить їй.
— Тридцять п’ять тисяч ми маємо, — перейшов троюрідний брат до ділової частини розмови. – Я знаю: у тебе гроші точно є. Ти нам ще тридцять п’ять не позичиш? А ми тобі тисяч по десять із кожної зарплати повертатимемо.
– Ми меблі хотіли купити, – настрій зіпсувався.
– Годі, Катю, почекають твої меблі.
– Не знаю… з чоловіком треба поговорити…
– Ти поговори з ним, – схоже, він, на відміну від сестри, до цієї розмови вже підготувався. – Ми з Ніною сьогодні ввечері до вас заскочимо.
– Гаразд, поговорю!
– До вечора, сестричка!
Настрій зіпсувався на весь день, що залишився:
“Що робити? Ми ж збирали на меблі. Через чотири місяці народиться син. На ліжечко і комод нам вистачить грошей з інших зарплат, на всілякі дрібниці для дитини теж вистачить. Шафи, звичайно, вже не купимо, а про ноутбук, найближчим часом, доведеться зовсім забути».
***
З тяжкими думами вона прийшла додому. Готуючи обід, продовжувала думати про те саме.
Поки не повернувся чоловік:
– Катю, привіт! – підійшов, поцілував.
– Привіт!
– Зарплату отримав, – уважно подивився на дружину. – Ти, що така сумна.
– Та…, – на її очах виступили сльози.
– Що сталося? Ану, розповідай! – попросив чоловік.
– Мій брат троюрідний Євген. Пам’ятаєш, він на нашому весіллі був?
– Чесно кажучи, пам’ятаю погано. Ну і що?
– Він зі своєю Ніною збираються у відпустку. Просять позичити тридцять п’ять тисяч. Сказали, що будуть віддавати по десять тисяч із зарплати. Я не знаю, що робити, – на очах дружини знову з’явилися сльози.
– Та послати їх, куди подалі?
– Як послати?
Чоловік засміявся:
– Якби вони були тут, я б показав.
– Вони сьогодні прийдуть по гроші.
– Ах, вже за грішми! – чоловік ледве стримував сміх. – Готуй чай! Посидимо поговоримо.
– Їм же правда терміново потрібні гроші.
– Терміново потрібні, коли хтось занедужав або, коли на хліб не вистачає, – обличчя чоловіка стало серйозним. – Тоді можна й дати, а так, за рік підзбирають і поїдуть.
– Вони прийдуть, що скажу.
– А ти не говоритимеш. Будеш чаєм пригощати, говоритиму я. Ти забула, що маєш чоловіка?
– Гаразд, – на обличчі дружини майнула посмішка. – Вітя, тільки ти особливо не груби.
– Це як вийде. Катю, ти не втручайся. Гаразд?
***
Свіжий чай заварили, цукерки та печиво на столі.
Ось і гості.
– Привіт, хазяї! – троюрідний брат простяг руку.
– Привіт! – Віктор потис її так, що гість ледве стримався.
– Привіт! – Зайшла ще одна родичка.
– Привіт, Ніно! – кивнула головою господиня. – Проходьте!
Гості зайшли, розсілися. Катя налила всім чай. Кілька хвилин чулося лише шарудіння цукерок і хрускіт печива.
Зрештою, Євген перейшов до розмови:
– Катю, то що?
– Євгене, я щось не зрозумів, – одразу втрутився Віктор. – Ти про що?
– Ми з Катею говорили…
– А чому не зі мною? Ми з нею одна сім’я. Тож про що розмова?
– Ми з Ніною збираємося у відпустку у Європу, – тепер Євген звертався до нього. – Нам потрібно тридцять п’ять тисяч. Ви дасте нам?
– Ні! – твердо промовив Віктор. – Це остаточне рішення.
– А чому не дасте?
– Просто не дамо. Самі назбирайте і поїдете.
– Ах, ви так? – Євген навіщось підвівся.
– Так, ми так.
– Катю, а ти що скажеш? – звернувся він до троюрідної сестри.
– Вона, скаже те саме, – голос Віктора був, як і раніше, твердим. – У тебе ще є питання?
– Ні, – мотнув головою своїй дружині. – Ніна пішли.
***
Гості пішли. Катя підійшла до свого чоловіка:
– Віктор, щось ти з ними так суворо, – але на обличчі усмішка. – Навіть не пояснив, чому ми не дамо їм грошей.
– Катю, ми нікому не повинні це пояснювати і тим більше виправдовуватися. Ні – і все, – обійняв свою дружину. – Подібні питання завжди вирішуватиму я.
– Вітя, ти такий надійний, – вона притулилася до нього. – Я за тобою, як за кам’яною стіною.
– Завтра йдемо купувати меблі до дитячою.