Олька зачинила двері машини. Вона накинула капюшон і не озираючись пішла додому. Оля відчувала, що Олег дивиться їй у слід. – Ну і нехай їде до своєї дружини і сина! – обурено думала вона. Через кілька днів вони знову зустрілися. Олег подарував їй золотий ланцюжок. – Мені треба тобі сказати щось дуже важливе, Олю, – почав він. Оля застигла від нетерпіння

Олька зачинила двері машини. Вона накинула капюшон і навіть не озирнулася.

Оля і так відчувала спиною, що Олег дивиться їй у слід.

-Нехай їде до своєї дружини і сина, – обурено подумала вона.

Щоразу Оля думала що це побачення буде останнім, і щоразу погоджувалася знову, коли Олег дзвонив…

Пора було ставити крапку, давно настав час. Але ці стосунки “в нікуди” тривали уже два роки…

Взимку нескінченні побачення в машині. Фу… Було гидко від самої себе.

Вийти кудись в люди Олег боявся – раптом випадкова зустріч із кимось із знайомих.

У досить великому місті така зустріч була більш ніж реальною.

-Дружина ж дізнається… А там… – казав він.

Звичайно Олька чудово знала, що буде за фразою, «а там».

Там дружина швидко його приструнить, і на словах рішучий Олег підібгавши хвіст помчить у сім’ю…

І все ж якийсь крихітний шматочок душі Олі хотів вірити, що він виконає все що говорив. Піде з сім’ї, відвідуватиме сина, ось хай тільки дружина відійде після пологів…

Коли ж вони познайомилися, дитині Олега було близько місяця.

Дружина часто була слаба. І зараз, коли вже пройшло стільки часу, він все далі каже, те саме.

-Противна нездара, а не мужик, – подумала Оля.

Вона дійшла до будинку, поклала сумку на диван, почепила шубу.

Вона заварила величезну чашку чаю. Батьки вже спали.

Олі спати, не дивлячись на пізню годину, не хотілося, та й навіщо? Завтра субота.

Прийшло повідомлення. Більше 30 не прочитаних повідомлень.

Вона перегортала повідомлення із сайтів знайомств. Оля зареєструвалася скрізь, де тільки можна.

Вона розуміла, що від стосунків із Олегом чекати нічого. У рідному містечку або всіх уже розібрали, або гуляки, або зовсім десь виїхали.

Кілька років тому це питання її особливо не хвилювало. Незважаючи на вік, вона займала за місцевими мірками чудову посаду і отримувала хороші гроші.

Але нещодавно в голові оселилася якась думка, яка без кінця твердила:

-Олю… Тобі 37, ти так і будеш одна? А сімʼя? А діти?

-Володимир, якийсь електромонтер із села. П’ятий син у батьків. 35 років. Невже люди навіть пишуть про це? На фото у зимовій фуфайці та гумових чоботах. Як «гарно». Ну, привіт Володимире, – читала вона повідомлення.

Олі відразу відповіли:

-Привіт.

І почалося:

«Сьогодні мороз і він був на зміні, лінію між їхнім селом і якимось іншим лагодив майже п’ять годин. Руки змерзли. А у тебе як справи?»

-Привіт…

Треба ж скільки інформації за раз. Олька теж писала про погоду та природу. Більше писати зовсім нема про що.

Листування з Володимиром стало постійним вечірнім заняттям. Він не ліз у душу, не вимагав докладних звітів, не випитував про особисте життя, не наполягав на зустрічах, бо був за тисячу кілометрів і просто не міг приїхати.

Він просто розповідав, а вона слухала, підтакувала, але кожен продовжував жити своїм особистим життям.

З ним було цікаво і легко спілкуватися, про все і відразу, як з подружкою.

Цікаво, прийшовши з роботи, почитати його новини за останній день, розповісти про свої. Коли він не писав, Олька скучала, їй шалено не вистачало розмов «ні про що».

Того вечора Олег подарував їй приголомшливий золотий ланцюжок із кулоном. Подарунок до Нового року, а заразом і до дня народження Ольки, яке було напередодні свята.

-Мені тобі треба сказати, Олю… – почав він.

-Ну? – вона уважно розглядала завитки та розсип камінчиків на кулоні.

-Що ти хотів, кажи?

-Віка знову чекає дитину…

Оля здивовано підняла брови.

-Невже! А як же те, що «ми давно живемо в різних кімнатах, і шлюб тільки заради сина. Я зовсім її не люблю, ми чужі люди»?

-Ну так… Знаєш, я сам не знаю, як так вийшло…

-Та добре. Хочеш розповім?

-Ти сама тоді кричала і не хотіла зустрічатися…

-Тобто це моя вина, правильно? І коли радісна дата?

-Три тижні… Може два.

-Навіть так… Вітаю!!! – Оля поклала подарунок на панель автомобіля.

-Всього найкращого!!! Ростіть великими!

-Стривай! – гукнув він, нерішуче.

Олька зачинила двері машини.

Велика шоколадка з цілим горіхом, ігристе. От же ж мужик. Пора, давним давно пора було піти, все чекала чогось, все тягла. Глупа, яка ж глупа…

Купа нових повідомлень на сторінці, від якихось інших далеких чоловіків бажаючих нових зустрічей.

Чомусь всі вони уявлялися зараз такими ж як Олег, зустрічі таємно від дружини. Поки вона виховує дітей і варить борщ…

З ранку Олька пішла в душ. Заварила каву, на більше навіть дивитися не хотілося.

Треба було все прибрати, ще не вистачало щоб батьки побачили такий бардак у будинку, коли повернуться.

Олька відкрила повідомлення. Кілька сторінок листування. Остання фраза – «Чекаю!»

Так, з цього моменту докладніше. Пфф…

Ну вона кликала Володимира в гості, він довго відмовлявся, в результаті вона його вмовила, адже в нього якраз відпустка! І квитки йому купила, бо він ніколи не купував і не вміє.

І він приїде…

Вона навіть пообіцяла його зустріти.

-Браво! Молодець Олю, – подумала вона. – Гаразд, Бог із ним. Не приїде мабуть, він же не зовсім вже, їхати через пів країни до знайомої з інтернету, ні, подумає, вибачиться, попросить здати квитки…

Володимир виявився зростом під два метри та вагою кілограм 120 не менше.

Тато обернувся до Олі і хитро підморгнув:

-Ну все, давно ви з матір’ю худнути збиралася, от і схуднете – Їсти в будинку вам більше мабуть нічого не знайдеться.

-Привіт! – він дружньо обняв Ольку за плечі.

Всю дорогу Володимир розповідав про поїздку, про всіх із ким познайомився і що бачив.

Так далеко він їхав уперше. Вдома після обіду, відразу пішов разом із батьком блукати по подвірʼю.

Не дивлячись на зиму, вони щось переміщали по двору, тягали, зміцнювали. Додому повернулися аж надвечір.

-Доню, ти його за яким таким каталогом виписала? Він нам двір весь перебудує за тиждень, – запитав хитро батько.

Олька знизала плечима.

Їй написав Олег, клявся у коханні, благав про зустріч. І так хотілося йому повірити, хоч секунду…

І цей ще, сидить їсть і голосно говорить. Справжня мрія, нічого не скажеш. Як його додому щось відправити?

-Олю, свати приїдуть через пару тижнів, це буде зручно?

Оля аж поперхнулася чаєм.

-Хто приїде?

-Ну я до тебе ж не їсти приїхав за тисячу кілометрів.

-Напевно, я поки що не готова обговорювати це питання…

-Так у тебе час є, подивися, подумай. Я ж і говорю пару тижнів, може три.

-А… Навіть три можна??? Ну, тоді це все міняє.

Володимир приїхав на всю свою відпустку. Квитка ще не купили. І він так і залишився жити в Оліному місті, влаштувався на роботу.

Приїжджала ціла юрба родичів, ​​сватати наречену.

Стосунки спочатку просто знайомих, поступово переросли в набагато тепліші. Володимир дбав, допомагав, вирішував усі чоловічі питання по дому, ніколи не шукав собі безглуздих виправдань, якщо робив щось не так, то прямо говорив про свої вчинки.

Вони переїхали до будинку, що дістався Ольці від бабусі, зробили там ремонт, провели всі комунікації. З купою друзів та родичів весілля гуло три дні.

Зараз Жені, синові Олі та Володимира два роки.

Повертаючись із прогулянки з сином, вона помітила краєм ока знайомі номери на машині. Це ж Олег!

З машини вискочила якась молода дівчина і автомобіль поїхав далі.

Олька усміхнулася сама собі. Люди не змінюються…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.