Тамара увірвалася до квартири своєї найкращої подруги, і з порога вигукнула: – Де він?
Потім, безцеремонно відсторонивши Ольгу убік, вона забігла всередину житла.
– Що сталося, Тамаро? – вигукнула господиня, і побігла слідом.
А Тамара вже заглядала під дивани.
– Ти кого шукаєш? – оторопіла подруга. – Котика, чи що, загубила?
– Якого котика? – Тамара схопилася на ноги, і ображено дивилася на Ольгу. – Скажи чесно, він у тебе був?
– Хто?
– Борис!
– Борис?
– Так, так, мій чоловік!
– А з якого дива він має бути в мене? – Здивувалася Ольга. – Що ти таке говориш?
– Ось таке і кажу! Він від мене пішов, уявляєш? І телефоном сказав – якщо що, шукай мене у своєї подруги. А хто в мене подруга? Лише ти одна і залишилася, – Тамара схвильовано зітхнула, і сіла на диван. – Значить, у тебе його нема… Точно? – вона запитливо подивилася на Ольгу.
– Так, звичайно, точно! – Подруга сіла поруч, і поклала свою руку на руку Тамари, яка зрадливо тремтіла. – Ну, ти мене розхвилювала. Значить, він все-таки від тебе пішов.
– Що означає – все-таки, пішов? – Тамара з подивом подивилася на Ольгу. – Чому все-таки?
– А що ти хотіла, Тамаро? – Знизала плечима подруга. – Щоб він вічно так жив?
– Як «так»? – підняла брови Тамара. – Я не розумію тебе, подруго. Це не він зі мною – я з ним намаялася! Я! Це мені постійно доводилося за нього вирішувати. Все, аж до дрібниць. Навіть машину для нього в автосалоні я вибирала. Не кажучи вже про його шкарпетки та спідню білизну. Я перетворилася для нього на матусю, яка постійно доглядала за ним.
– Ось-ось, – закивала Оля. – А про те, що він, взагалі-то, чоловік, ти колись згадувала? Іноді мені здавалося, ще трохи, і ти йому постелиш килимок у коридорі.
– Що? – Обличчя Тамари застигло здивовано. – Чому тобі так здавалося?
– А тому що ти перетворила його на домашнього улюбленця. Ти навіть при гостях його постійно «виховувала». «Борисе, це тобі їсти не можна! Борисе, тобі це не личить! Борисе, йди заправ машину, завтра ми їдемо до мами!» Залишилося лише одного разу почути від тебе: «Борисе – лежати!» Ти не замислювалася, що таке ставлення до людини може їй не подобатися?
– Кому? Йому? Не подобатися? – Тамара голосно і гучно засміялася. – Ти чого, подруго?! Він же по життю завжди був таким.
– А навіщо тоді ти за нього заміж вийшла, якщо знала, що він такий? – здивовано спитала Ольга.
– Як навіщо? Щоб із нього людину зробити. Я ж спеціально собі вибирала такого, яким можна керувати. Нині по-іншому не можна. Якщо підеш на поводу у чоловіка, одразу все звалиться – і кохання, і сім’я, і достаток у будинку.
– А чоловіки? Ти думаєш, вони люблять, коли ними керують жінки?
– Звісно, люблять. Їм так вигідно. Чоловік чудово знає – якщо що, дружина його завжди виручить. І вони, думаю, мають рацію. Ми такі. Ми заради них на все підемо. А в них, виявляється, одне на думці – як що не подобається, одразу біжать до подруги дружини… І пішов він від мене не по чоловічому. Таємно. Поки мене вдома не було, зібрав валізу, і пішов. А потім телефоном повідомив: “Я пішов від тебе назавжди”.
– А може, Тамаро, ти сама у всьому винна? – важко зітхнула Ольга.
– Замовчи, Оля! – схвильовано вигукнула Тамара. – І взагалі, що ти розумієш у чоловіках? Ось коли в тебе з’явиться чоловік, тоді ти такі питання ставити не станеш – люблять вони, коли ними керують, чи не люблять. До того ж, мій Борис ніколи не виказував мені свого «фе». Він був завжди всім задоволений.
– Не був він задоволений, – замотала головою Оля. – Ти помиляєшся.
– Звідки це ти взяла?
– У нього на обличчі це завжди було написано.
– Що в нього було написано?
– Те, що він закриває очі на усі твої образи лише тому, що любить тебе. Точніше – любив.
– Любив? Чому любив? Ти хочеш сказати, що він мене тепер розлюбив, чи що?
– Мабуть. Раз пішов.
– Слухай, подруго, а звідки ти знаєш, все це? – Тамара знову з неприязню дивилася на подругу. – І що він мене розлюбив. Він що, тобі про це сам сказав? Він тут, таки, був, так?
– Ну чому обов’язково був? Я й так була певна, що він від тебе піде.
– Ах, ти була певна? А може, це ти його заманила? Га? Сам би він ніколи не додумався – піти з дому, де все за нього робить його друга матуся. Це ти йому порадила, га?
– Тамаро, припини говорити так. Інакше я на тебе ображаюся.
– Ти на мене образишся? Ну, і негідниця ти, Оля. Замість того, щоб мене пошкодувати, ти шкодуєш цього… Я навіть не здивуюсь, якщо він зараз десь тут ховається.
– Тамаро! – У голосі Ольги з’явилося роздратування. – Мені це набридло. Якщо ти маєш сумніви, можеш оглянути всю квартиру. Давай, починай, а потім йди!
– Ти що, мене виставляєш?
– Іди, кажу. Коли заспокоїшся, тоді ми з тобох і говоритимемо.
– Ну, ти взагалі… – вигукнула ображено Тамара. – А ще подруга … Стривай! Але він сказав мені по телефону, – якщо що – шукати у моєї подруги. Це в кого? Якщо в тебе його нема, то… Хто ще в мене подруга?
– У тебе було багато подруг, Тамаро. – Ольга тяжко зітхнула. – Дуже багато. Але ти посварилася з усіма, окрім мене. І знаєш чому?
– Ой, мовчи, га! – невдоволено змахнула рукою Тамара. – І правильно я з ними посварилася. Бачиш, мій Борис пішов до когось із цих… Вони ж проти мене інтриги плели. Усі йому на мене намовляли. І ти теж йому вуха, мабуть, продзижчала, що я погана. Так? Я тільки-но привчила чоловіка до порядку, а ви… А він… Ну, нічого, я його все одно знайду і поверну. Я його переконаю любити себе! Нікуди він від мене не дінеться!
Тамара різко схопилася з дивана, і, не попрощавшись, швидко пішла на вихід.
– Ось і все… – сумно сказала Оля, коли за подругою голосно закрилися двері. – Тепер і ми з тобою більше не подруги…