Олена прасувала одяг, коли в двері подзвонили. На порозі стояла свекруха Надія Іванівна.  – Проходьте, – запросила її увійти Олена. Надія зайшла у кімнату, де Олена прасувала одяг. – Ой, а ти що вже випрасувала це? – показала свекруха на сорочку. – Так це нерівно, он стрілки на рукавах. Олена зітхнула, їй не хотілося сваритися, але раптом свекруха сказала: – Олено! Я тут сукню тобі купила, – сказала Надія Іванівна і дістала пакунок. Олена аж застигла, коли відкрила його

– Ну хто ж так дитину сповиває, Олено! Нічого невмієш, чесне слово! Туго треба сповивати. А вона в тебе бовтається, як не знаю що, у цій пелюшці. Ще дивись вискочить із неї! – напівжартома, напівсердито вимовляла свекруха своїй невістці.

-Ой, Надія Іванівно, ну не сповивають зараз дітей, як раніше. Треба щоб їй було комфортно, вільно, – сварилася Олена.

– Комфорт! А як же! Ось ви, молодь, цими модними слівцями тільки погано робите. Їй Богу. Не комфорту треба дотримуватися, а робити, як треба. Як належно. Олено, нічого невмієш ти! – підвела висновки свекруха. А Олена ображено засопіла…

…Свекруха Олени була жінка гарна. Розумна, щедра та дуже добра. Дуже. І цією добротою і щедрістю вона ділилася від щирого серця. Навіть якщо її про це не просили.

Олена вийшла заміж за Вадима з великого кохання. Після весілля молода сім’я влаштувалась у Києві, а до батьків їздили в гості в село. Там жила і мама Олени, Оксана Вікторівна. Діти чергували свої візити до батьків і всі були задоволені. Вийшло так, що кожних вихідних вони їздили по гостях.

Мама Олени, Оксана Вікторівна, була жінка сучасна та демократична. У свої п’ятдесят-три вона мала схожі з молоддю погляди і на всі віяння часу дивилася поблажливо і з розумінням.

Чого не можна було сказати про маму Вадима, Надію Іванівну.

– Олено, а ти хліб як порізала? Навскіс якось… Ось все в тебе не так, хоч не проси нічого робити. – сварила вона невістку при гостях.

– Олено, а ти що Вадиму сорочку вже погладила? Так це нерівно, он стрілки на рукавах… Він сам гладив!? Та ти що! Чому це він твої жіночі обов’язки виконує, га? Це не правильно. – вимовляла вона Олені.

– Олено, доню, на Новий Рік замаринуємо кролика. Ви ж у нас відзначатимете? І Оксана приїде, сказала. Ти кролика не любиш? А ось даремно ти його не любиш. Це дуже дієтичний продукт, кращий за ваш шашлик буде. Вирішено, буде кролик. – підводила висновки свекруха…

Спочатку на всі ці прояви любові, Олена, будучи людиною легкою, як пір’їнка, дивилася крізь пальці. Ну, подумаєш, свекруха повчає. Це ж вона з доброти душевної. Можна й промовчати. Натомість вона Олену любить, як рідну дочку. Не те що свекрухи в деяких подруг.

Вони з Вадимом приїжджали до батьків раз на тиждень, бувало рідше. І всі, власне, були задоволені. До пори до часу. Якось, якраз до вихідних, Олена відчула дивне нездужання. Вони відклали поїздку до рідних та замінили її на візит до лікаря. Олена вийшла окрилена – виявилося, що вона чекає на дитину!

Батьки Вадима і мама Олени відразу були повідомлені про це. Вони у відповідь оголосили, що чекають на них завтра, у неділю, на святковий обід. На честь цієї радісної події.

-Ой, Оленко, Вадиме, як же ми цього чекали. Як чекали! – заплакала свекруха при зустрічі.

-Дочка, Вадим, вітаю. Це звичайно щастя! – Оксана Вікторівна обійняла молодих.

…Через місяць у Олени почалися не найприємніші дні. Слабкість, погане самопочуття стали постійними гостями у її житті. Вони скоротили поїздки до батьків до мінімуму. На що свекруха сказала, що нічого страшного, вони й самі можуть приїхати.

І вона дотримала свого слова. Майже щотижня у вихідні вона приїжджала до них. Іноді залишалася з ночівлею. Батько не їздив, у нього не було часу. Натомість у Надії Іванівни його було повно. І вона вважала за свій обов’язок відвідувати улюблених дітей.

-Оленко, я пиріжків з печінкою тобі привезла! – повідомляла вона на порозі новину, від якої у Олени до горла підступала вчорашня вечеря.

-Олено! Я тут сукню тобі купила ширшу, щоб животик приховувала. А то ти все носиш таке… Прямо непристойно дивитись на тебе.

А якось приїхала з чудовою, на її думку, ідеєю:

-Діти! Я тут подумала. Може ми разом підемо і одяг малюкові виберемо, га? Ви як? І поїдемо та купимо! Сьогодні ж. – запропонувала вона радісно.

Олені цього дня було особливо погано і вона не витримала. Чи то терпець урвався, чи то гормони підвели.

-Надія Іванівно, ми не будемо нічого вибирати. Ми не знаємо стать, по-перше. А по-друге, маємо свої плани. – відмовила вона свекрусі, мабуть, перший раз у житті. Та здивовано дивилася на неї!

-Дізнатися стать зараз не проблема. І які у вас такі свої плани цікаво? Я чогось не знаю? – обурено розвела вона руками.

-Мамо, ми не хочемо дізнаватися стать до народження. Ми так вирішили. А одяг малюкові я куплю відразу ж, як він народиться. Все це зараз можна зробити за день. – Відповів за Олену Вадим, відчуваючи бурю, що насувається.

– Не хочете дізнаватися стать? Це чия така ідея цікаво? А як ми, бабусі, даруватимемо подарунки? Як нам знати, якого кольору купувати? Боже, яка нісенітниця. Просто слів немає… – трохи розгубилася Надія Іванівна від відповіді сина…

Потім народилася Марійка і почалося… Оксана Вікторівна відвідувала молодих зрідка, як дозволяла робота. А для Надії Іванівни настали ті самі щасливі дні, коли її досвід і вміння нарешті знадобляться. Їй не знати, матері, яка виховала сина, як поводитися з дитиною… Вона вже все пояснить молодій невістці. Та ще дякувати буде…

Спочатку вона їздила з села у місто майже щодня. Потім частіше почала залишатися у сина і невістки ночувати. Вона з головою поринула в дитячий клопіт…

Згодом у Олени почало з’являтися відчуття, що мама Марійки насправді Надія Іванівна. А вона, Олена, підліток, якого постійно сварить і доглядає доросла тітонька. І це було дуже неприємно. Будучи дуже терплячою та спокійною людиною, вона розуміла, що і її надовго не вистачить.

Розв’язка настала незабаром. Олена одягла Марійку і зібралася з нею погуляти, а заразом зустріти чоловіка з роботи. Аж раптом на неї, налетіла свекруха.

 -Куди зібралися? Гуляти? Я забороняю! Вона занедужала трохи, між іншим, а ти їй таку шапку легку одягла. Неподобство. – свекруха стала наполегливо забирати Марійку до себе. Та заплакала. А Олена нарешті невитримала.

-Знаєте що, Надія Іванівно, йдіть ви… пиріжки далі ліпити! А краще їдьте додому. Марійка вже підросла і я сама впораюся. І потім, ми у своїй сім’ї самі розберемося яку нам шапку одягати та гуляти чи не гуляти! – пояснила вона і пішла з донькою до ліфта.

Свекруха незабаром поїхала, наостанок видавши цілу промову про невдячність і хамство невістки. І що її ноги більше тут не буде. І що вона на них так багато часу витратила, а вони… Не оцінили її допомоги. Інші діти оцінили б, а вони ні. Ще й із дому вигнали…

Але зачинивши за мамою двері, Олена та Вадим подивилися одне на одного і зненацька посміхнулися. Вони так давно не були разом. І останнім часом у них більше було стресу від постійної присутності Надії Іванівни, ніж від маленької дитини. Вони звичайно ж помиряться з нею, але тепер усе буде інакше. Як вони вирішать…

…Перед новорічними святами, Вадим зателефонував батькам та оголосив їм, що цей новий рік вони зустрічатимуть утрьох. Своєю маленькою родиною. А до них приїдуть першого січня. Привітати та відсвяткувати перший день нового року.

Оксана Вікторівна прийняла новину позитивно, а Надія Іванівна засумувала. Це було чутно з її раптом сумного голосу. Але Олена та Вадим твердо стояли на своєму. Олена зі здриганням згадувала, як надмірна допомога та опіка свекрухи просто не давала їй спокою. А Вадим, як приїжджаючи з роботи, усюди бачив свою маму. І потім мами стало дуже багато в їхньому житті. А вони таки своя, власна сім’я. Вони знали, що в них усе буде гаразд. А до батьків вони їздитимуть у гості. За власним бажанням.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.